До редакції “Зорі Полтавщини” звернулася полтавка Ніла Якимівна Макаровська і розповіла про свою випадкову знахідку. Її батько, Яким Іванович Давиденко, – письменник-гуморист, автор кількох літературних збірок, який свого часу працював власним кореспондентом Українського радіо в Полтавській області, трудився над черговою збіркою нарисів і оповідань, цього разу присвячених відомим людям Полтавщини. Але так і не встиг її видати друком. Жінка знайшла рукописи батька і, ознайомившись із ними, вирішила, що батькові нотатки все ж таки варті уваги широкого полтавського загалу. Пропонуємо нарис Якима Давиденка про художника-передвижника, уродженця Полтави Миколу Олександровича Ярошенка.

Ні! Таки велике діло – художник. Бере він отакий клапоть життя і відтворює на полотні. Художник пожив-пожив – та й у небуття. А отой вихоплений ним клапоть із життя залишається жити століттями. Живе і без язика, без слів, а своїми фарбами, своїми рисами каже нащадкам:
– Отак жили колись люди, отак працювали і любили, отак боролися за кращу долю. Взяти хоч би художника-полтавця Миколу Олександровича Ярошенка. Ну котрий ото взяв ще в 1875 році клапоть Невського проспекту вночі – і на полотно. Уже майже вісімдесят років, як немає на світі Миколи Олександровича, а його “проспект” із тьмяними ліхтарями, але яскраво зображеною тогочасною дійсністю – живе. Живе, не- зважаючи на те, що й оригінал картини, котра зберігалася в Полтавському художньому музеї, фашисти вкрали. Живе в копіях, живе в фотокопіях. Живе з гігантами-будинками колишніх багатіїв і бідними жінками, що змушені, мабуть, таки ж не з добра торгувати собою на панелях…
Так отож коротенько про самого Ярошенка, про Миколу Олександровича. Народився він у Полтаві, в сім’ї генерала, викладача Полтавського кадетського корпусу – вихованця Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян, котрим ото Іван Петрович Котляревський завідував.
– Ну, – каже батько,– виростеш – іди в генерали.
Воно, звичайно, й не мед перед кожним навитяжку, перед кожним струнко, але на хліб – дають. Ще й на чай залишається,
Батько гомонить, а Миколка на спітнілій щибці пальцем сліпого кобзаря малює.
– Ти дивись, – посміхається генерал, – ну як живий старець. Ніби ось-ось руку простягне і скаже: “Подайте ради Христа…”
І раптом обличчя батька суворішає, в очах – занепокоєння і рішучість:
– Ти того… Ти кинь це! Що художник, що жебрак – однаково! Генерал – ось твоя кар’єра! Ось твій хліб!
Та мерщій Миколку за руку, та до Полтавського кадетського корпусу.
Одягли на нього сіру шинель, взули у важкі чоботи і на плац, і кроком руш! А потім – кругом, а потім – бігом!
– Ну що ти повертаєшся, як ведмідь за горобцями? – кричить на Миколку фельдфебель.
– Як умію, Ваше високородіє, – глузливо йому хлопець.
– А, так ти так? Лягай! По-пластунськи – вперед!
Миколка лягає, а про себе думає: чим тобі віддячити, солдафоне?
Тільки-но до казарми, тільки-но на відпочинок – і Миколка за папір, за олівець. Сюди-туди черконув – і фельдфебель, мов живий. На плацу з розкритим ротом. Команди подає.
Друзі сміються, а начальство:
– Та це ж вільнодумство! Та це ж декабристський дух!
А щоб отой “декабристський дух” вивітрився, Миколку – до карцера.
Та він і там не сидить без діла. Взяв та й намалював отой карцер. Намалював, а ще й власноруч підписав: “Від першого листопада по десяте я користувався дармовою квартирою з усіма вигодами. 1862”.
І все ж екзамени складено за кадетський корпус. Тепер – Петербург. Тепер Перше військове Павловське училище. А потім – і Михайлівська артилерійська академія.
– От і добре! – радіє батько Миколи. – Після академії до генерала обов’язково дослужишся. А то вбив собі в голову: “художество!”
Та молодий слухач академії муштру то справляє, а як тільки вирветься вільна година, так і до Академії художеств. Вільним слухачем. А там Іван Миколайович Крамськой… Ну що ото пізніше “Сільську кузню”, “Невтішне горе” та цілу галерею портретів на полотні зобразив… Та Шишкін зі своїми пейзажами, та ще Васнецов, та ще Куїнджі… Художники-реалісти.
Довго придивлявся до почерку знаменитих Микола Олександрович, а потім пішов на ринок, купив шмат полотна, натягнув його на підрамник та й давай і собі життя зображувати. Без прикрас. Таким, як воно є. З палацами всесильних і жахливими злиднями простих людей… З блиском і брудом… Картина так і називається: “Невський проспект вночі”.
Це була перша робота Миколи Олександровича, що сколихнула всю тодішню прогресивну і навіть не дуже прогресивну громадськість.
А потім – “Кочегар ”… Стоїть отак зображена на полотні трудова людина з мозолястими жилавими руками. Одна рука втомлено лежить трохи вище коліна, а в другій – залізний прут, котрим ото вугілля в топці ворушать. Стоїть так, дивиться на обивателя, на панича-неробу, що той, за висловом перших цінителів картини, мимоволі задумується: кому я винен за те, що веду отаке життя, що не створюю матеріальних благ? Ага! Я в боргу перед отим кочегаром, перед отією людиною, котра мозолястими руками не тільки на себе заробляє, а ще й обивателя-пана на світі трима.
Отаке враження від картини, отакі вона думки навіває.
Дехто, котрі ото позаможніші, котрі ото знатніші, почали нашіптувати художникові:
– Ну навіщо вам оті прості люди? Отой кочегар? Та ви малюйте багатих. В шовках та в позолоті. І більш прибутково, і спокійно.
Так ні ж, реаліст Ярошенко взявся не за тих, що ото блищать, а за тих, що отой блиск багатіям роблять, а самі з води на хліб перебиваються. За народ. Після “Кочегара” намалював ув’язненого жандармами в камері, потім бідного студента й убогу курсистку. А потім – каторжних. Котрих ото везуть у залізничному вагоні за гратами, а на зупинці до них прилетіли голуби – символ миру і волі. І вони, оті ув’язнені чоловіки й жінки, маленька дитинка, кидають останні крихітки голубам. Кидають і так уже ж радіють, що навіть із в’язниці вдається добро робити. “Всюди життя” – картина називається.
Де б не бував Микола Олександрович, що б не бачив – завжди в нього на першому плані – народ. Поїхав до Києва – картину “Сліпі каліки під Києвом” намалював, до Києво-Печерської лаври поткнувся – і звідти картина – “Старці в Києво-Печерській лаврі”. А помандрував на Кавказ – ціла серія кавказьких картин та етюдів.
Серед них – “Пісні про минуле”, “В горах Кавказу”, “Горець”, “Скали”, “Кисловодськ”. Вирушив до Західної Європи – “Помпейський храм”, “Катакомби” та “Голова негра” з’явилися.
А якою кришталево-чистою і чесною людиною був Микола Олександрович! Коли остаточно вирішив піти у відставку зі своєї генеральської посади, його начальник шепнув:
– Напиши, мовляв, що йдеш у відставку не тому, що малювати дуже хочеться, а що, мовляв, хворий. Тоді й пенсія буде вищою.
– Але ж я виходжу у відставку не через хворобу, а тому, що мені справді малювати-таки хочеться!
Начальник тільки здивовано підняв брови.
…Великий світ. Але ніколи Микола Олександрович не забував про Полтаву. Навіть коли помирав 7 липня 1898 року в Кисловодську від паралічу серця, то й тоді про Полтаву думав. Їй свої картини заповів. І нині вони людям показують: отак жили колись люди, отак працювали, отак за кращу долю боролися…
Яким ДАВИДЕНКО.

Довідка “Зорі Полтавщини”
Полтавський художній музей було відкрито 27 квітня 1919 року, й спершу він мав статус картинної галереї. Його засновник, у майбутньому відомий український археолог і музеєзнавець, Михайло Рудинський називав його “Музеєм мистецтв”. Основою зібрання стали твори художника-передвижника Миколи Ярошенка (1846 – 1898), які згідно із заповітом його дружини були передані Полтаві. У місто над Ворсклою колекція прибула в 1917 році. Вона налічувала 100 живописних творів та 23 робочих альбоми самого митця, а також значну кількість робіт друзів та колег із Товариства пересувних художніх виставок: Івана Шишкіна, Володимира Маковського, Іллі Рєпіна й інших.
Рішення про заснування музею було прийнято після того, як Комітет охорони пам’яток старовини і мистецтва на Полтавщині зосередив у руках громадськості художні цінності з націоналізованих маєтків Кочубеїв, Капністів, Ґалаґанів, Рєпніних.
Невдовзі після заснування музей було перетворено на художній відділ нинішнього Краєзнавчого музею, статус самостійного (обласного художнього музею) вдалося повернути тільки в 1939 році. Незадовго до війни зібрання музею по праву вважалося одним із кращих і налічувало понад 23 тисячі (за іншими даними – близько 30 тисяч) експонатів. Під час фашистської окупації Полтави експозиційна частина музею залишилася невивезеною і майже повністю загинула. У листопаді 1944 року художній музей відновив роботу. Надалі розпочалася потужна діяльність із поповнення втраченої колекції. Нині разом із уцілілими 4 187 експонатами вона становить понад 9 тисяч одиниць зберігання. У зібранні – твори вітчизняного і зарубіжного мистецтва, серед яких чимало унікальних робіт всесвітньо відомих митців, а також численна етнографічна колекція.
У зв’язку з незадовільним технічним станом власної “домівки”, колишнього особняка поміщика Булюбаша, будівлі 1912 року (вул. Спаська, 11), у 2000 році Полтавський художній музей переїхав до приміщення Галереї мистецтв (вул. Фрунзе, 5), яка з’явилася в місті роком раніше, в дні святкування 1100-річного ювілею Полтави. Галерею було перейменовано в Полтавський художній музей (Галерею мистецтв) імені Миколи Ярошенка.