Влад – цікавий співрозмовник. За двадцять хвилин “розклав по поличках” усі півроку своєї другої армійської служби. Перша була у 2008–2009 роках – спочатку в навчальному центрі “Десна” на Чернігівщині, де вчився на командира відділення по ремонту автомобілів, продовжилась на Київщині – командиром відділення. А вдруге юнака покликали цьогоріч, 14 лютого. До Житомира. З цього й почали розмову з мешканцем Новосанжарського району Владиславом ІГНАТОВИЧЕМ.
– Довго тривала навчально-тренувальна підготовка і чи всім були забезпечені?
– Видали все необхідне. Зі мною, правда, проблеми виникли. Ніяк не могли знайти форму 44-го розміру, отримав більшу, довелось вшивати, підрізати. В Житомирі тримали три тижні. Жили в наметах. Хоч і зима, але не мерзли, обігрівались буржуйками.
– А тоді бойове злагодження?
– Воно тривало тижнів зо два. Я написав заяву з проханням залишити у 25-й бригаді. Разом зі мною земляки – Антон Ковригін із Забрідок, новосанжарець Олег Прядко. Зарахували нас до десантно-штурмової бригади. Штурмовики, словом… 21 квітня відправили на полігон у Широкий Лан, на Миколаївщину. Там постріляли-побухкали, а далі підрозділ відправили в резерв – в одне з дніпропетровських сіл, що на межі з Донеччиною.
– Резерв – це серйозно. В будь-яку мить можуть покликати на передній край.
– Так, готовність була справді бойова. Поселились ми в наметах. Неподалік – водонапірна вежа, то ми там були – мов королі. Коли захотів – помитися можеш. Продукти докуповували в сільській крамниці. Не секрет, дехто й по вино бігав. Згодом у село на ротацію прибула 80-та бригада, а нас перевели в санаторій…
– Як це розуміти? На оздоровлення?
– Та ні, опинилися ми у Слов’янську, в санаторії “Ювілейний”. Там тепер не відпочивальники, а військовики. Коли приїхали, корпуси вже були переповнені, так що в наметах отаборолися. Сло-в’янськ – це вже зовсім близько до передової.
– І там ти встиг побувати?
– Давайте рахувати. У Мар’їнці впродовж доби проводили зачистку. В Авдіївці затримались на вісім днів, там було особливо тривожно – щодня ворог обстрілював. Двох моїх однополчан поранило, третій дістав контузію. Під Лисичанськом прикривали наших бійців, а в Світлодарську мали особливе завдання – виловлювали сепаратистів для обміну на українських військовополонених.
– Слухати то цікаво, а для вас, мабуть, це було неабияке випробування?
– Діяли спільно з “Альфою”. “Альфісти” ходили по кафешках, інших місцях масової тусовки, прислухалися-придивлялися, затримували підозрілих. Коли перевіряли документи і виявлялось, що виявили “сепара”, передавали його відповідним службам. Наймолодшому із затриманих – 15 років.
– Владе, багато хто із земляків скаржиться на командирів. Приїхали, мовляв, грошей заробити, про себе дбають, а не про підлеглих…
– Про своїх командирів я так не скажу. Це молоді люди, випускники вишів, які закінчили військову кафедру і мають звання лейтенанта. У них уже чималий досвід участі у бойових діях, тож безглуздих розпоряджень не дають…
– Випало побувати на “передку”, брати участь у бойових діях. То це справжня війна чи антитерористична операція, як її досі називають?
– Скажу так: війна, але якась дивна. Хіба це нормально: противник веде обстріл, а нам відповідати не дозволяється. Створюється враження: все, що коїться на Сході, – на користь товстосумам, котрі заробляють на цьому немалі гроші.
– І все ж ти виносиш для себе уроки. Що змінила в тобі війна?
– Схуднув кілограмів на шість. Це, мабуть, від того, що спека, а щодня ж вишкіл, тренування. Коли серйозніше, зрозумів, як багато значить бойове братство. Навчився розуміти і цінувати людей.
– У відпустку їхав – мов на крилах летів?
– Звичайно, хоча мав їхати Олег Прядко. Але він хоче завітати до родини в жовтні, на іменини доньки. Тож запропонував командирам, щоб мене відпустили…
– Назад їхати не хочеться?
– Чесно? Так звикся з друзями, що вже хочу туди…

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст