Пасіка Віктора Олексійовича Ткаченка гуде, роїться і тішить господаря медовими “урожаями” в Братешках Решетилівського району. Але щасливе коріння його давнього бджолярського роду пов’язане з Машівським: колись у селі Кустолово-Суходілка жив його прадід Василь Кейбал, настільки успішний пасічник, що за часів Столипіна постачав мед навіть за кордон, у країни Європи. За це отримував винагороду золотом.
Утім у родині Ткаченків люблять згадувати легендарного предка не тільки як умілого господаря, котрий давав раду сімдесятьом колодам чи дуплянкам – попередницям звичного для нас рамкового вулика. Можливо, саме бджолярська справа додавала прадідові та його дружині-помічниці молодечого здоров’я вже й у солідному віці – вдев’яте подружжя стало батьками, коли Василю Кейбалу виповнилося 56 років, а його дружині – 52. Прожив же легендарний пасічник 111 років! У засвіти його душа відлетіла в 1939-му. Певно, якоюсь мірою осиротілими відчули тоді себе і луки, і гаї, і поля, які стільки десятиліть довіряли свій диво-нектар невтомним трудівницям з його унікальної пасіки. Жодних раритетів чи реліквій від знатного бджоляра до наших днів у родині не збереглося. Але Ткаченки знають головне: під час Голодомору завдяки прадідові нікого ані з їхньої родини, ані з сусідів смерть не здолала.
Сам Віктор Олексійович почав займатися пасічництвом у 1972 році, за порадою батькової сестри, тітки Ольги. Зустрівши племінника з армії зовсім хворим – далися взнаки зимові ночівлі в танках у горах Чехословаччини, коли солдати мало не обмерзали кригою, – мудра жінка наполягла на тому, щоб Віктор прилучився до справи, яку після прадіда й діда продовжувала вона. “А у мене ж суглоби накручувало, ревматизм був страшний, радикуліт, я нічого не міг робити, – згадує пасічник. – Почали мене бджоли кусати. “Нормальна в тебе реакція”, – каже тітка. І ото потихеньку-потихеньку за два роки я за всі болячки забув. Зараз мені майже 66, а я навіть не знаю, що таке хруст у суглобах, тиск у мене – 120 на 70, як у дитини. Де ви в такому віці подібне бачили?”
Свого часу Віктор Ткаченко дивував цими ідеальними медичними показниками колег на рідному Полтавському тепловозоремонтному заводі, якому віддав 42 роки життя, попрацювавши і слюсарем, і майстром, і начальником дільниці. Спеціальних процедур з апітерапії (лікування бджолами) Віктору Олексійовичу проводити не потрібно, за один сезон клопотів на пасіці болючий “укол” своєму господареві роблять близько 2,5 тисячі крилатих “лікарок”. Їхнє жало він називає пестливо “гарпунцем” і зітхає, що для сердешної бджілки укус, на жаль, означає невідворотну загибель. “Ось подивіться, які в мене пальці в крапках, – чоловік розкриває свої долоні, а вони й справді сірі від незліченної кількості чорних цяток. – Це все відмітини від укусів”.
Розповідати цікавинки про характер медоносних комах Віктор Олексійович може довго. Досвід дозволяє робити й чимало оригінальних порівнянь. “Кожна бджолина сім’я не схожа на іншу, – говорить Віктор Ткаченко. – Наприклад, кавказькі бджоли – миролюбні. Але ж до чого злодійкуваті! Не вони будуть, якщо по вуликах не пошастають. Середньоросійська бджола дуже медоносна, та тільки ж люта така, що козу й у радіусі 200 метрів не припнути. Нападає на все. Наче в кожному бачить ведмедя, який у давні часи грабував її пращурок по дуплах. Колись були в мене й італійські бджоли, ну вони прямо інтелігентки, якщо сонце пече й немає ніякої вологи, вже вони працювати не будуть. Карпатська бджола, до речі, також вологу любить – трудитиметься і в туман, і в дощ, а як тільки почнеться наш посушливий період, сидьма сидить. Так що нам така перебірливість не підходить. Найкраще у нашій природній смузі утримувати мою улюблену українську степову бджолу. Вона тут споконвіків”.
Відповідь на традиційне питання “Чи кожен може стати пасічником?” у Віктора Ткаченка категорична – ні! “Я, – каже, – розповім вам для підтвердження притчу про своїх учнів, їх було вже десятки. Бесідую я з одним таким чоловіком, дві години душу йому розкриваю, розказую, як бджола на білому світі живе. А він ніби й слухає, а сам на готовий мед поглядає, на тару… Дослухав і тільки про одне й запитав: скільки йому бідонів треба? У нього немає ще ані бджіл, ані вуликів, а він уже наперед повні бідони рахує, виручку за них! Висновок який? Пасічник не повинен бути жадібним. Чотири роки я жодного зиску від цієї справи не мав. Тільки на п’ятий рік щось там почало вирівнюватися у дебеті з кредитом. Збитки бувають не тільки через різні хвороби бджіл. Відсутність досвіду для початківців – це також ризик. Один мій товариш із Херсонської області загубив пасіку через уже згадувану банальну жадібність. Усі добрі господарі знають, що бджоли повинні зимувати на медові, а він погодував їх цукром. Я йому казав, що цукор привозять тепер із Бразилії, вибілюють його різними реактивами… Пожалів меду, і вся бджола в нього посипалася”.
Мед найнеймовірніших смаків із власної пасіки Віктору Ткаченку, якого, повірте, важко здивувати, доводилося отримувати двічі в житті. Уперше – наприкінці 1980-х, коли його вулики стояли біля такого собі “гарбузового моря”. Витівка бджіл тоді мало не обернулася для пасічника провалом медового сезону. “Ці 75 гектарів гарбуза були насаджені в колгоспі на замовлення японців, для насіння. Літо випало похмуре, зонтики гарбузових квітів майже не закривалися, і бджоли пішли на гарбуз. Ще батько мій був живий. Накачали ми 700 кілограмів цього меду. Привезли на ринок, а покупці не хочуть брати, кажуть, тхне гарбузом. Ото було… Аж раптом хтось із людей звідкись дізнався, що гарбузовий мед добре чистить нирки, оздоровлює передміхурову залозу в чоловіків, то вигребли його до грама. До того ж цей мед дуже м’який в усадці. Меди ж є крупнозернисті, середньозернисті, а гарбузовий був точнісінько, як вершкове масло”.
Не завадить знати й про те, що найцілющішим для жіночого організму медом по праву вважається акацієвий. Кажуть, що у країнах із найбільшими насадженнями цього дерева прекрасна стать дуже рідко має діагноз “безпліддя”.
Інша цікава історія у біографії Ткаченка-пасічника відбулася років 6–7 тому. Тоді його крилаті трудівниці, змирившися, що на полях і луках було обмаль нектару, внадилися навідувати тутівник, де раніше виводили шовкопрядів, – тобто облюбували собі для взятку шовковицю. Дерева в той час уже красувалися стиглими соковитими ягодами. Такий мед вважається падевим. Він мав терпкий смак і незвичний – чорний, як у смоли, – колір. Ось такі дива природи.
На пасіці Віктору Олексійовичу Ткаченку залюбки допомагає уся родина – дружина Галина Іванівна, син Анатолій із невісткою Тетяною, донька Ольга. І, значить, справу легендарного пасічника Василя Кейбала буде продовжено й у майбутньому. І вона, безсумнівно, врятує від хвороб і нагородить довголіттям ще не одного сумлінного трудівника, недарма ж бджола здавна вважається Божою комахою, а пасічник – угодною Богу людиною.

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”