Михайло Зощенко, один із найвідоміших письменників-сатириків радянської доби, називав себе полтавчанином, котрий народився 29 липня (10 серпня за новим стилем) 1895 року в Полтаві. Його батько був художником-передвижником, а мати – письменницею. Одначе в багатьох біографіях письменника зазначено, що він народився у Санкт-Петербурзі, до того ж, називаються й різні дні та роки, коли він побачив цей світ. Певне, колись біографи дійдуть згоди у своїх розповідях, а головне залишиться незмінним: Михайло Зощенко і його літературні герої цікаві й потрібні сучасникам, уже після смерті письменника його оповідання, фейлетони, повісті, комедії видавалися близько двадцяти разів тиражем у кілька мільйонів примірників.
Як пише дослідниця Тетяна Самчинська, коли Михайлові було 12, батько помер, залишивши родину в злиднях, тож хлопець змушений був миттєво подорослішати. З цього часу й починаються поневіряння Зощенка, які триватимуть протягом усього його життя. Перш за все Михайло пішов працювати на залізницю: існують свідчення про те, що він виконував обов’язки контролера у потязі маршруту “Кисловодськ – Мінеральні води”. 1913 року він вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет, у цей період були написані дебютні оповідання, які збереглися, – “Марнославство” та “Двогривенний”.
З початком Першої світової війни Михайло добровольцем пішов на фронт, де дослужився до штабс-капітана й був нагороджений чотирма бойовими орденами. Потрапивши в епіцентр військових жахіть, він усе ж не покинув літературної праці. Одного разу під час газової атаки Зощенко сильно постраждав – внаслідок тяжкого отруєння у нього почалися проблеми із серцем, і 1917 року його демобілізували.
Він заробляв на життя у Петрограді, як і до війни, чим доведеться: швець, столяр, тесля, актор, міліціонер і навіть… інструктор із розведення курей та кролів. Але не припиняв писати, черпаючи натхнення із власного життя. Він викладає на папері події, свідком яких стає, описує людей, із якими зустрічається та працює.
У 1921 році Михайло Зощенко прийшов у літературну групу “Серапіонові брати”. Так почалася його письменницька біографія, а власне Зощенко-сатирик почався з “Оповідання Назара Ілліча, пана Синебрюхова”. Головний герой цього циклу оповідань побував на війні й застав початок революції. Але в його психіці можна побачити сліди далеких років селянського рабства. Як художник, він розумів, що у свідомості людей старі звички й уявлення укорінені так глибоко, що залишаються надовго, навіть коли одна ідеологія змінює іншу. А відтак і для нас сьогодні творчість сатирика звучить актуально.
Однак творчий злет не приносив письменникові морального задоволення, адже дедалі чіткіше почала проявлятися суперечливість характеру Зощенка, яка зародилася ще за часів його військової молодості. Тонко підмітив цю суперечливість Корній Чуковський, який одного разу сказав: “Дивно було бачити, що властивістю примушувати своїх ближніх сміятися наділена така печальна людина”.
Апофеозом усіх перипетій стала сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 року “Про журнали “Звезда” і “Ленинград”. 4 вересня Михайла Зощенка і Анну Ахматову виключили із Спілки радянських письменників, мовляв, їхні твори чужі для радянської літератури. Після цієї постанови всі видавництва, журнали і театри розривають контракти…
Помер письменник у Ленінграді 22 липня 1958 року. Офіційні органи не надали дозволу на його поховання у Ленінграді – прах письменника покоїться на кладовищі в Сестрорецьку (Ленінградська область).

Підготувала Марія ВІТРИЧ.