Третього серпневого дня у Національному музеї– заповіднику українського гончарства в Опішному найпереповненішим відвідувачами, емоціями, чудесами був Будинок Кричевського-Лебіщака. З усіх усюд сюди поспішали гості на святкову зустріч із людиною-легендою, найстаршим із працюючих нині в Україні гончарів, заслуженим майстром народної творчості України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Василем Онуфрійовичем Омеляненком. Подарунки, букети, вітальні слова – шанувальники зібралися поздоровити видатного майстра з його славним дев’яностоліттям і разом із тим вкотре наснажитися теплом і добротою, які випромінює цей дивовижний чоловік, набратися оптимізму від його незглибимої житейської і творчої мудрості, помилуватися виплеканими в його душі й вилеліяними невтомними золотими руками шедеврами з глини…
На відкритій до ювілею майстра виставці можна було непомітно натрапити на ту чарівну стежину, яка завертає із дня сьогоднішнього (ну хоч на мить!) у чудесний, населений казковими звірами світ Омеляненка-гончаря. Як чарівна дороговказна нитка попереду кожного цікавого мандрівника летіли пряні пахощі чорнобривців, якими була щедро вистелена підлога навколо диво-експонатів. Як на божниках, полум’яніли на розстелених довкола старих рушниках вишиті квіти. Ось він визирає з кутка, наш український, наш гривастий пан – лев. Може, забрів у фантазію майстра із Довженкової “Зачарованої Десни”, й гончар відучив його від громоподібного рикання, перетворивши на найдобрішого в світі лева… А поруч готові розгарцюватися круторогі бики, прудконогі коні, кучеряві баранці, веселі козлики, стрілоподібні олені. Хіба відразу й збагнеш, що всі ці неймовірні перетворення майстер здійснив, створюючи традиційний для гончарства посуд? Дивовижно, але живими – багаторукими чи гіллястими – здаються навіть свічники Василя Омеляненка. Що вже говорити про скульптурні фігурки козаків, панянок…
Окремо на виставці можна було переглянути підбірку статей у різних виданнях, присвячену творчості ювіляра, а також розміщені на стінах світлини, які відчинили двері в святая святих – у майстерню гончаря, у миттєвості його чудесного єднання з черговим витвором своєї уяви. І майже всюди довкола майстра в фотолітописі – усміхнена дітвора, юні гончарики, щасливі допомогти творцеві незвичайних звірів “сповити” чергового добряка – бика чи сонячноголового лева…
Віншуючи ювіляра, шанувальники не проминули згадати, як тепло Василь Онуфрійович називає звичайний для гончаря матеріал “глинкою”, а до учнів звертається словом “квіточко”. Відтворювали в пам’яті незабутню подію 1997 року, коли в рамках Першого регіонального симпозіуму “Поезія гончарства на майданах і в парках України” з’явився на світ відомий далеко за межами нашої країни велетенський “Лев при двох головах” Василя Омеляненка – вартовий нашої національної історії і культури. Уперше в українському народному гончарстві майстер звернувся тоді до монументальної керамічної скульптури. Усі причетні до події переживали, як такого велетня вдасться занести в піч, потім хвилювалися, коли цю піч вирішили споруджувати на місці, довкола Лева, а згодом, коли її дружно розбирали – по цеглинці, передаючи з рук у руки й саму цеглу, й уболівання про те, щоб не виявилося на дивному звірові жодної тріщинки. І він нарешті постав – у всій красі й мистецькій бездоганності…
Директор Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Катерина Фесик подякувала Василю Омеляненку зокрема за те, що в музеї зберігається 220 подарованих ним гончарних виробів. Колекціонер із Харкова Василь Гурдін відверто зізнався, що, хоч і має деякі вироби славетного гончаря у двох екземплярах, продавати жодного “близнюка” не збирається – такі шедеври можна лише дарувати від чистої душі. Утім, варто зазначити, що особливістю творчості класика є унікальне вміння ніколи не повторюватися. Тож віднайти повністю ідентичні його роботи неможливо. Твори митця зберігаються у музейних збірках та приватних колекціях у багатьох країнах світу.
Про те, що творчий шлях ювіляра у найплідніші роки був далеко не гладеньким, нагадали колеги по заводу “Художній керамік”, якому Омеляненко віддав 35 років життя (1950 – 1985). Вони знають, як його гучні перемоги на найпрестижніших конкурсах перемежовувалися буденною рутиною із сотнями негараздів, скільки нервів вимотувало затвердження зразків виробів у Києві, як самовіддано працював майстер, не визнаючи жодних установлених для заводчан норм…
Телефоном майстра віншував під час урочистостей віце-прем’єр-міністр культури України В’ячеслав Кириленко. Серед тих, хто особисто завітав на його свято, були художники, співаки, представники районної влади, науковці-мистецтвознавці з Києва, Запоріжжя, інших куточків України й, звісно ж, найрідніші йому односельці, люди, які не з книжок, а з вуличних переказів пам’ятають, що до гончарства Василь Омеляненко прикипів із дев’яти років, що батько його робив двигуни на млинах, а до матері йшли люди ворожити, що у голодному 1947 році глиняні свистунці врятували всю їхню родину…
“Нині, коли українську культуру шматують різні стилі, які з’явилися переважно на початку двадцятого століття і які не є значною мірою етноідентифікуючими, а лише відповідають певним глобалізаційним світовим тенденціям, Василь Омеляненко сповідує стиль українського бароко, – наголосив директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, професор Олесь Пошивайло. – Він – творець необарокової скульптури в гончарстві. Це, певно, єдиний стиль, за яким найповніше пізнається давнє мистецтво українців ХVII – XVIII століть. Василь Омеляненко із глибини віків переніс у наші дні традицію мислення українців, традицію сприйняття світу як божественного дару, світу, породженого ментальністю українців часів великої держави Богдана Хмельницького й войовничих зазіхань на його волю Російської імперії…”
Олесь Пошивайло розповів також, як свого часу кликали неперевершеного гончаря працювати у Білорусію, щоб відроджувати там забуті традиції гончарювання. Полтавщині, Україні пощастило: щонайбільше класик затримувався у далеких гостинах на кілька місяців. У рідному селищі проживають нині й обидві доньки майстра – Тамара Онищенко та Наталія Городніченко. Остання тридцять років пропрацювала малювальницею на гончарному заводі, внуки дідовими стежками не пішли, у правнуків усе ще попереду, як і в інших юних земляків видатного гончаря.
В інтерв’ю журналістам Василь Онуфрійович Омеляненко розповів, що старим себе зовсім не вважає, адже ста років йому ще не виповнилося, тож попереду – чимало роботи, задумів вистачає. Тим, хто дивувався, як при його низькому зрості й дрібній статурі вдається справлятися з фізичними навантаженнями на гончарному крузі, пропонував спробувати його рукостискання. Вражені, на 30 – 40 років молодші чоловіки у відповідь лише вигукували: “Ого– о– о!”.
– У мене ніколи не було думки, щоб на когось рівнятися. Кожен мій виріб – це бажання зробити щось своє, – поділився міркуваннями ювіляр. – Скільки створив виробів? Тисячі. Але хочеться більше. Щоб усе, як і раніше, виходило привітним і стало людині рідним. Мені хочеться, щоб навколо моїх виробів об’єднувалися люди, допомагали один одному. Воно ж чим більше хороших людей навкруги, тим легше жити.
– Василю Онуфрійовичу, як вигадуєте своїх казкових звірів?
– Я ніколи не накидаю ескіз. Все бачу в уяві, потім беруся за глину. Зроблю, зрівняю з тим образом, що в уяві, – не виходить, то вдосконалюю, вдосконалюю… Так що ніяких попередніх накидок немає, скопіювати нічого.
– Ваші послідовники переймають Ваш творчий почерк?
– Колись майстри не ділилися з молодими секретами, а я стараюся допомогти всім. Бачу, хто на чому спотикається, й підказую. Старі майстри боялися, щоб ніхто їхньої слави не відібрав. Та ніхто її не відбере. Що тобі найменовано, те й буде. Я думаю, що нинішнє покоління повинно творити краще за наше, бо воно ж і від нас візьме, й своє додасть. Коли я викладав у Колегіумі мистецтв, старші діти іноді забирали додому недороблені вироби, а наступного дня принесуть – дивуюся: так гарно у них виходить.
– Який розпорядок дня у Вас нині?
– Прокидаюся о п’ятій. Роблю зарядку – це вже 37 років для мене обов’язково. Іду до дочки поснідати. А дома коли зварю, коли ні. А так у мене завжди заплановано, що робити в майстерні. І вихідного я не знаю. Кожен день зв’язаний із роботою. Якщо зупинюся, тоді дивлюся телевізор. Але нудьга в мене від нього і голова болить. Не сприймаю такого відпочинку.
– Ви подарували лише Полтавському краєзнавчому музею більше двох сотень робіт. Чи не шкода? Могли б комусь їх продати.
– Ніколи я жадності не мав. Якось, пам’ятаю, тільки-но випалив свистунці, а до мене екскурсія приїжджає з дітьми. Вчителька каже, що немає у школярів грошей, то я всі свистунці їм і подарував. Так вони як засвистіли! Така радість! Це дорожче, ніж гроші. Гроші прийшли і пішли, а про радість люди не забувають ніколи.
Ці золоті слова класика сучасної народної кераміки звучать у нашому прагматичному сьогоденні досить незвично, можливо, хоча б для когось навіть як докір сумління. Поспілкувавшись з майстром ближче, розумієш, що науковці-дослідники цілком праві, запевняючи, що Василь Омеляненко – щаслива людина. Ідея “сродної” праці Григорія Сковороди втілена у його житті сповна.

Вікторія КОРНЄВА,
Тарас ПОШИВАЙЛО (фото).