Небо Донеччини хмариться, дороги випробовують терпіння, а краєвиди вражають красою. Вщерть завантажений “бус” із причепом підстрибує на вибоїнах. Минаємо блокпости, на яких військові перевіряють документи, – все, як завжди, коли волонтери везуть гуманітарку на Схід. Страшно сказати, лінія фронту – за якихось 500 кілометрів від Кобеляк! “Руський мир”, що перетворює затишок на згарища, а людей – на рабів, уже зовсім поряд. Хто хоч раз побачив дитячі іграшки серед руїн та попелищ, зрубані мінами дерева, знівечені снарядами водонапірні вежі, що зсередини нагадують зоряне небо в обсерваторії, той уже не зможе цього забути. Він знову й знову збиратиме й везтиме гостинці солдатам, які оберігають від горя наші домівки, Україну…

Світлана Сергійко – одна із засновників волонтерського руху в Кобеляцькому районі. Почала займатися допомогою військовим, обездоленим мешканцям Донбасу ще навесні минулого року. Відтоді стільки вже доріг пролягло, стільки вантажів довелося збирати й перевозити землякам: засоби захисту, продукти, інструменти, мило-пасту… У травні до волонтерської групи запросила земляка, соліста обласної філармонії Миколу Гармаша. І виявилося, що щирої української й справді душевної російської пісні ждуть на фронті не менше, ніж листів чи передач із дому.
…Цього разу на маршруті волонтерської групи – 16 пунктів призначення. Власним авто кермує Микола Тітаренко. Перша зустріч із земляками – під Артемівськом, поблизу села з популярною назвою Малинівка. Сергій Носаль, Богдан Коліщак із товаришем, а нашим давнім знайомим Сашком із Кривого Рогу, зустрічають волонтерів посмішками і обіймами. Адже День артилериста та й демобілізація ось-ось.
– Важку артилерію відвели, стоїмо майже без діла, тільки спостерігачів ОБСЄ зустрічаємо. А вони так часто внадилися… Приїздять, номери машин переписують, фотографують техніку. Аби таку ретельність ще й відносно терористів проявляли, – розмірковують хлопці.
Життя Артемівська триває у звичному режимі: порядок і чистота, пострижені газони та обкошені узбіччя. Вражають квітуючі троянди. Тут дислокується база армійського забезпечення, а також щось на кшталт гуртожитку для військових, які повертаються з передових позицій на перепочинок. Земляк Андрій Козак розповідає, що армія продовольством забезпечена, але перебої у поставках трапляються. Особливо це відчувають хлопці на першій лінії оборони, куди буває важко дістатися через обстріли. Віддаємо Андрію продуктові передачі, мінеральну воду, картоплю, випічку, залишаємо те ж для Володимира Фаля, який несе службу на позиціях, та для Руслана Тимошенка. Бачили Ігоря Руденка, пригостили печивом і цигарками. Рушаємо далі.
Артемівськ знову дивує: щодня з автостанції курсує автобус “Артемівськ–Москва”. Принаймні так написано на білборді. Що пов’язує мешканців зі столицею країни­агресора?! Але таке запитання-здивування виникає у нас. Можливо, пояснюється все відносно просто – від цинічного: “бізнес – і нічого особистого” до банального, але від того не спрощеного: “таке життя”.
За містом будуються фортифікаційні споруди, сюди перевели з-під Старобільська і військових­кобелячан. Артем Переселенцев, Юрій Фролов охоче діляться новинами, цікавляться справами на малій батьківщині. Розповідають, що населення в Артемівську не надто вітає українських військових – місто відверто проросійське. Те ж говорить і командир зенітного відділення Сергій Хміль, наш земляк із Деменок:
– Місцеві називають нас бандерами, кажуть: “Навіщо ви сюди приїхали? Ми хотіли свій референдум зробити”.
Прикро за військових, які почуваються, ніби у ворожому таборі. Важко зрозуміти тих людей, які живуть на українській землі, п’ють­їдять із неї, а самі хочуть в іншу країну, але разом із українською територією…
Руслан Сімонов із Сухинівки підтверджує слова земляків:
– Артемівськ – “сєпарське” місто, тут на стовпах можна побачити оголошення про набір до війська “ДНР”. Місцеві налаштовані вороже, ми поодинці в місто не виходимо, бо вже були випадки з дуже сумним завершенням.
Руслан в Артемівську з травня, служить у складі мотопіхотного батальйону, що охороняє артилерію. За словами бійців, вони постійно “сидять на чемоданах”, бо їх щомиті можуть відправити у невідомому напрямку. Тут залишаємо передачі з дому для Романа Литвина та Миколи Козиря. Далі на нашому шляху – Костянтинівка. Тут, як і скрізь, є патріоти України, але багато людей просто “за мір”. І, схоже, часто не за той, коли немає війни, а за той “мір”, котрий “рускій”.
У Костянтинівці на блокпосту зустрілися з кобеляцькими правоохоронцями Вадимом Довгоженком та Іваном Галаганом. Їм також передали гостинці. Радо вітаємо Михайла Лівіцького та Миколу Карпенка. Останнього не бачили ще від часу, коли він був у навчальній частині під Кіровоградом. Переповідаємо останні новини хлопцям, які вже скучили за домівками, за рідними, за спокійним життям. Самим же хочеться почути від хлопців найважливіше: чи скоро все оце закінчиться?
– Армія, яка не воює, дуріє. Уявіть, скільки живої сили зібрали – і жодних конкретних дій, – говорить Микола Карпенко. – Як командир відділення я зайнятий переважно паперовою роботою. Іде війна, а в головах нашого командування ще радянське “дєлопроізводство”. Це просто неймовірно: пишу-переписую цілі стоси паперів! Звісно, виконуємо завдання, проводимо розвідувальні дії, але війна поки що позиційна. Ми не можемо наступати, бо армія наша не настільки сильна технічно і чисельно. А ворог не наступає, бо йому, можливо, це не вигідно. Час від часу бойовики активізуються. З огляду на те, скільки свого війська Росія зосередила на кордоні, в разі наступу дати відсіч ми зможемо, але протримаємося хіба місяць, може, трошки більше. У нас є зброя, якої боїться ворог, але її треба більше, і не лише такої. Є ще й інший аспект: у нас все більше сумнівів, чи треба воювати за “вату”, яка залишилася на цих територіях. Населення, що тут є нині, дуже відрізняється від нас. І не лише бажанням бути поближче до Росії, а людськими цінностями, яких у них, здається, значно менше.
До гурту приєднується Олександр Гайналій з Іванівки. Йому Світлана Сергійко привезла бронежилет та засоби для зупинки крові. Саша повідав, що вчора (13 липня. – Ред.) до війська приїздив міністр молоді та спорту України Ігор Жданов. Військовим подарували футбольні форми.
– Будемо м’яча ганяти, – усміхаються бійці.
Фотографуємося, прощаємося, залишаємо передачу для Влада Гончаренка й рушаємо далі. Наступне на маршруті село також найменоване на честь Артема, невідомо – чи то агента царської охранки, чи революційного романтика із нахилами до прагматизму, здоровенний кам’яний пам’ятник якому височіє у Святогірську. Воно ховається у схожому на прерії дикорослому молодняку. Є великий гарний ставок – візитівка донецьких селищ. Біля дворів – бур’яни і дивні люди. Дивні своїми очима: погляди не те щоб ворожі, а якісь зачіпливі і загнані водночас, затяті у своїй безвиході. А в дітей очі сумні… Шкода їх, дітей Донбасу.
Сергій Кондик та Микола Чосік радіють не так гостинцям, як самим волонтерам. Щиро запрошують на чай. На столі з’являються згущене молоко, печиво, цукор, масло. Не відмовляємося від короткого перепочинку, кави­чаю: давно не бачили цих хлопців, кожен з них став тепер як рідний. Найсильніше, найщиріше бажання – щоб із ними все було гаразд. Хлопці розповідають, що вони тут ремонтують техніку лише 10 днів. Із місцевим людом стосунки нормальні, діти говорять: “Здрастуйте”. Розпитуємо про побут, особливо про харчування. Готує кухар, у раціоні перші й другі страви, – не голодні. Волонтери привозять продукти, речі. Пліч-о-пліч несуть службу сумчани, кіровоградці, полтавці, є й західняки, – а всі разом – бандерівці, бо боронять Україну від чужинців.
Прощаємося й вирушаємо в напрямку містечка Часів Яр, яке славиться глиною. Вона справді незвичайна – з неї на місцевому комбінаті виготовляють вогнетривку цеглу.
У місцевій лікарні для Першого добровольчого медичного шпиталю імені М.І.Пирогова виділили третій і четвертий поверхи. Поранені прибувають щодня. Залежно від отриманих уражень бійців залишають у госпіталі або переправляють до Дніпропетровська, Харкова. Між медиками шпиталю й лікарні дружні стосунки не прослідковуються, але є лікарська етика та взаємодопомога. Місцеве населення охоче йде на прийом до військових медиків, хоча демонструє недовіру. Тут працює наша землячка Ірина Бабич.
Лікарі-волонтери залишили вдома родини, дітей і самовіддано рятують поранених бійців. У кожного з медиків – своя історія. Лікарці з Горлівки через проукраїнську позицію довелося втікати з міста. Операційна сестра Аліна з Вінниці у шпиталі працює вже другу ротацію, вдома досі не знають, де вона. У команді лікарів – росіянка Галя, яку співвітчизники називали “фашисткою”, а тепер поважають; студент Сергій із досвідом бойових дій… “Мозком” цього міцного колективу є білорус Дмитро, лікар-психіатр з ученим ступенем, націоналіст та патріот своєї країни.
…Волонтери відвідали військових-іменинників: у липні відзначали дні народження Олександр Городницький та Віктор Кухарчук. Побували у Троїцькому, поблизу якого ворожі бандформування гатили із великокаліберної зброї по позиціях наших військ, у військовому містечку поблизу Дебальцевого…
Рухалися з короткими зупинками майже без перепочинку, але до темряви всіх земляків провідати не встигли. Поїздка розтяглася більш як на півтори доби. Скрізь волонтерам були раді не менше, ніж передачам від родичів та небайдужих земляків.

Коментар “Зорі Полтавщини”. Ми не приховуємо настроїв чи думок наших воїнів, а також людей, які опинилися на “сірій” території. Ми не прагнемо і не маємо морального права давати їм оцінки. Але від того банальна й водночас болюча дефініція “таке життя” допікає до живого.
“За кого ви нас маєте?!” – хочеться запитати у “вершителів доль” із Києва (бо найближче), із Москви (бо найпідліше), із Європи (бо найбайдужіше)…