Предстоятель Української греко-католицької церкви (1901 – 1944) митрополит Андрей Шептицький – знакова й надзвичайно масштабна фігура в історії України першої половини ХХ століття. Його невтомна й багатогранна діяльність справила величезний вплив на відродження національної самосвідомості нашого народу. Прикметно, що Андрея Шептицького називають “духовним мостом” між Західною і Східною християнськими церквами. 29 липня виповнилося 150 років від дня його народження.

Майбутній Галицький митрополит з’явився на світ у родовому маєтку свого батька, графа Івана (Яна) Шептицького в селі Прилбичах (тоді воно належало Королівству Галичини та Володимирії, нині входить до Яворівського району Львівської області). Походив зі знатного галицького роду, який у XIX столітті зазнав полонізації. При хрещенні отримав три імені: Роман, Александр, Марія.
Початкову та середню освіту Шептицький здобув удома та в гімназії Св. Анни в Кракові (Польща). Про ранні роки життя відомо з книги спогадів його матері Софії Шептицької. Вона зазначає, зокрема, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею та любов’ю до молитви, з 8 років свідомо відмовився від щонайменшого дитячого хитрування і завжди говорив тільки правду.
Роман навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У         1886-му вперше відвідав Рим, наступного року – Київ і Москву, познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. У 1888-му в Римі сім’ю Шептицьких прийняв на приватній аудієнції Папа Лев ХІІІ. Роман попросив у нього благословення стати василіянином (Отці Василіяни – один із основних монаших орденів Української греко-католицької церкви).
Отож після здобуття наукового ступеня доктора права вступив до ордену Святого Василія у Добромилі (Львівська область), чернецтво прийняв з ім’ям Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. 3 вересня 1892 року був висвячений на священика. У 1896-му призначений ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. Через три роки став єпископом Станіславівським. За 14 місяців на цій кафедрі встиг відвідати багато парохій, першим із вищих ієрархів греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірянами. На початку 1901-го був інтронізований із титулом митрополита Галицького.
Утім Шептицький трудився не тільки на церковній ниві. Будучи депутатом Галицького сейму й членом Палати панів Австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 року очолював делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка порушила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської імперії. У 1902-му клопотався про відкриття української гімназії у Станіславі (Івано-Франківськ), а в 1910-му на засіданні Палати панів вимагав створення українського університету в Львові. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у Європі. Заснував Народну лічницю (1903), яку згодом перетворили на потужний шпиталь; Земельний банк у Львові (1910), підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств.
За його підтримки велося будівництво духовної семінарії у Львові, було засновано бібліотеку Станіславської Капітули. У релігійних справах двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Заснував Російську католицьку церкву. В 1907-му добився призначення єпископа для США, а в 1912-му – для українських поселенців у Канаді.
Після окупації на початку Першої світової війни Львова російськими військами Шептицького заарештували й вивезли спочатку до Києва, а потім до Росії, де утримували в Новгороді, Курську та Суздалі. Лютнева революція 1917 року принесла йому звільнення. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив екзарха для католиків візантійського обряду в Україні та налагодив контакти з провідними діячами Української Центральної Ради. Повернувшись до Львова, розгорнув активну діяльність із відстоювання права всіх націй імперії на самовизначення з врахуванням етнографічних факторів. Шептицький був членом Української Національної Ради ЗУНР – ЗО (західна область) УНР (1918 – 1919). Надалі в житті митрополита почався період переслідувань із боку польської влади, оскільки він засуджував окупацію Галичини Польщею, ліквідацію української державності в західноукраїнських землях. Звільнитися з-під арешту вдалося тільки завдяки особистому клопотанню Папи Пія ХІ.
У довоєнний період митрополит Андрей продовжував активну розбудову УГКЦ та залишався оборонцем українського населення не тільки в окупованій поляками Галичині, а й у Східній Україні. 1933-го разом з іншими єпископами видав послання, в якому засуджувався штучний голод, організований більшовиками в Україні. Активно захищав права православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Посяння.
Після окупації Західної України більшовиками предметом особливого занепокоєння радянських керівників став саме авторитет УГКЦ. Отож примусово закривалися її духовні навчальні заклади, видання та товариства. Церковні й монастирські землі підлягали конфіскації, ліквідовувалися монастирі. Величезну кількість населення Західної України було депортовано в Сибір і Казахстан. Трагедію в родину Шептицьких більшовики принесли ще на початку окупації – 27 вересня 1939-го енкавеесівці розстріляли в Прилбичах брата митрополита, Лева, з дружиною, усіма членами сім’ї та робітниками, над родовою усипальницею Шептицьких скоїли наругу, сімейний маєток пограбували…
Перед більшовиками Андрей Шептицький залишився послідовним поборником прав вірян. Німецьку армію у 1941-му зустрів із надією на відновлення української державності. На проголошення у Львові Української держави 30 червня цього ж року відреагував піднесено. Проте невдовзі владика, як ніхто з інших єпископів у Європі, відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі звертався з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсфюрера СС Гіммлера. У листі до Папи Пія ХІІ писав про нацизм таке: “…ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при ви-гляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії” (1942). Шептицький особисто врятував близько 600 євреїв, переховуючи їх спочатку в соборі Святого Юра, потім – у віддалених монастирях. Коли у жовтні 1942 року почали формуватися перші військові загони УПА, благословив цю справу.
Помер владика 1 листопада 1944 року від ускладнень після грипу. Похований у підземеллі собору Святого Юра. Його похорон у Львові перетворився на грандіозну маніфестацію. За свідченнями очевидців, місто було нашпиговане енкавеесівцями, до будь-якого сценарію готувалися й сконцентровані там радянські війська. Прощалися з Андреєм Шептицьким релігійні діячі різних віросповідань.
Нині процес беатифікації (зарахування до лику блаженних) митрополита Андрея Шептицького знаходиться на завершальному етапі. У католицькій церкві беатифікація є першим кроком до канонізації.

  Підготувала Вікторія КОРНЄВА.