Минуло більше двох місяців, відколи мешканець села Дмитрівка Машівського району Віталій Хоменко повернувся додому. Позаду – рік служби, з якого близько восьми місяців провів безпосередньо в зоні бойових дій на Донбасі в найгарячіших точках.
Віталія мобілізували одним із перших у районі, ще 25 березня 2014 року.
– У п’ятницю, 23-го, поїхав у військкомат, щоб забрати повістку. А в понеділок, 25-го, нас, мобілізованих, із речами відправили, як нам тоді говорили, на навчання в Суми. Без будь-яких медоглядів і комісій.
До речі, ще під час служби в армії отримав дві військові спеціальності: водія-механіка та старшого хіміка. От за першою мене й мобілізували. Розташували нас на базі двадцять сьомого артилерійського полку. Першим ділом довелося ремонтувати тамтешню техніку. “Урагани” базувалися на ЗІЛах, що простояли без діла не якихось пару-трійку років, а десятки. Правда, деякі навіть їздили: на парадах чи під час навчальних стрільб. Але значну частину довелося просто реанімувати, – розповів молодий чоловік. – І так протягом місяця.
…На відремонтованих власноруч машинах вирушили в Гончаровськ Чернігівської області на навчальний полігон. Розмістилися в наметах, бо споруди були напіврозвалені. Так і розпочалося життя в польових умовах. Вже тоді стали відбуватися перші сутички на Донбасі. Але про те, що буде далі й що все це перетвориться на таку страшну війну, тоді ніхто навіть не здогадувався. Та згодом стало зрозуміло: ми – у резерві.
А вже 3 серпня вирушили на Схід. Сказали лише, що їдемо вбік моря, орієнтовно на Бердянськ. Наступного дня були на місці, а через кілька годин – на бойових позиціях. І одразу потрапили під обстріл “Градів”.
– Спочатку снаряди лягали від нас метрів за 200, – розповідає вчорашній солдат, – але другий обстріл був значно точнішим: снаряди вибухали якраз між нашими машинами… Дякувати Богу, люди всі лишилися живі-здорові. Одразу зрозуміли, що потрапили не куди-небудь, а на війну.
На запитання, де саме довелося служити в зоні АТО, Віталій відповів коротко:
– Ми ж – реактивна артилерія. Де гаряче ставало, там і опинялися. Що на Савур-Могилі було, знаєте… На своїй техніці дійшли практично до російського кордону. Все було б зовсім інакше, якби не втрутилися російські війська.
– Коли було найважче?
– Перші місяць-півтора. Завдання за завданням, майже без перепочинку. Найскладніше було рухатися вночі, не знаючи, куди їдемо і що нас жде попереду. Траплялося, що не ївши і навіть не пивши. Та якщо з їжею ще якось можна було перетерпіти, то без води таки тугувато. Звичайно ж, допомагали волонтери. Нас дуже підтримували саме сумські. Підвозили і воду, й продукти, і багато іншого.
Складно було, коли згідно з Мінськими домовленостями відвели тяжке озброєння. Ми опинилися аж на краю Запорізької області. Тоді ходили, як неприкаяні, після місяців страшних боїв. Адже на війні, під кулями, згуртувалися і були як одна сім’я, де кожен чітко знав, що йому конкретно робити. А від бездіяльності просто було не по собі.
– А як із формою та засобами захисту?
– Форму нам видали відразу. Та, мабуть, вона до цього тривалий час десь на складах лежала, тому дуже швидко розлізлася. Спочатку видали і каску 1940 року випуску. Та чим вона зарадить… А з бронежилетом допоміг керівник фірми, де я працював до мобілізації. Тільки зателефонував із проханням – і вже через день отримав своє замовлення. Тож велике спасибі йому за підтримку. Потім він постійно цікавився, що мені потрібно. Тож у зону АТО я вже їхав із “захистом”.
– Яким було відчуття, коли зрозумів, що скоро демобілізація?
– Повірили в таку можливість лише тоді, коли відправили перших демобілізованих. Стали й самі збиратися. От тільки час до демобілізації тягнувся неймовірно довго. Останні півтора тижня для мене особисто розтяглися, як рік. Але дочекався… Спочатку прибули в Суми, де нас зустрічали дуже урочисто. Зібралося чимало сумчан із квітами і повітряними кульками. Було дуже приємно, що пам’ятають і чекають. Здавши за місцем дислокації артполку те, що нам видавали, точніше, все, що з того залишилося, вирушив додому.
– А як воно, вдома?
– Вдома як вдома. Що ще скажеш. От тільки, – зізнався Віталій, – перший місяць місця собі не знаходив. Ніяк не зміг звикнути до мирного життя з його проблемами, якимись негараздами… На війні – все зрозуміло. Тож дуже тягло назад, на Схід. І це не тільки мене. Бойові товариші по телефону говорили те ж саме. Дехто після перепочинку всерйоз планує повернутися…
З часом вже став потихеньку відходити. Повернувся на попередню роботу. Працюю, живу.
…Скоріше б все закінчилося, щоб наші захисники, хто нині там, на Сході, боронить українську незалежність, повернулися додому, до своїх родин живими і неушкодженими.

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст