Ця розмова відбулася, коли Денис Жовтяк із Новосанжарського району був вдома у короткотерміновій відпустці.
– Денисе, ти зі строкової служби повернувся не так давно, але встиг “одомашнитися”. Важко було знову входити в армійську колію, коли після мобілізації 2 серпня минулого року опинився на навчаннях?
– Тактику військових дій освоювали в лісі. Як відбігаєш те, що належить за день, ніг не чуєш. Але іноді навіть по гриби виривалися. Так пролетіло півтора місяця навчальної підготовки.
– Що було далі?
– Потім місяць стояли в Камишному, що неподалік Станиці Луганської й усього за три кілометри від російського кордону. Отам і довелося вперше спішно зариватися в землю, там була моя перша “нора”. Спочатку ночувати у бліндажі було дуже незвично. Я ж ніколи в житті не пробував спати у погребі.
– Незвично чи страшно?
– Ні, не страшно, просто задуха нестерпна. Боязнь проймала, коли чули постріли в “Сталінграді”, як називають Станицю Луганську.
– А потім і сам там опинився?
– Так, отоді вже сповна скуштували, що таке війна.
– Другу “нору” там обживав?
– Так, то був окоп двометрової глибини. Перекриття – з колод, де на цвяхах над нами висіли автомати. Буржуйки для обігріву взимку незамінні, а влітку доводиться затоплювати, щоб стіни підсушити. Спимо на матрацах.
– Як врятуватися від обстрілу?
– Якщо застало метрів за тридцять чи й далі від бліндажа, бігти ризиковано, краще впасти на землю. Добре, якщо встигнеш помітити якусь ямку. Бігати навчилися так, що хоч на Олімпійські ігри вирушай.
– Від “Сталінграда” вже, напевне, самі руїни?
– Станицю Луганську трощать і досі. Коли ми там були, агресори використовували і “саушки”, і міномети різного калібру. Ми теж не мовчали. Я – гранатометник, а гранатомет “дістає” за 300 метрів. Тож часто було так, що й стріляв би, так цілі ж не досягнеш…
– Трьохізбенка, де ти служиш уже півроку, – прямо на лінії розмежування, якою служить річка Сіверський Донець. Купатися в ньому не доводилося?
– Звісно, ні. Категорично заборонено. А сепарів по той бік у ясну погоду видно навіть у мій слабенький бінокль. Зараз там “зеленка”, то бачимо частіше хіба те, як вони кухню запускають, – дим валить.
– Третя “нора” краща за дві перших?
– Навіть електрику підвели, 220 вольт. Після бурі теж без світла не сидимо, генератор вмикаємо. Нас у бліндажі восьмеро. Встановили дві буржуйки: одна від “Правого сектора” дісталася, другу наш волонтер Юля Солодка привезла.
– Кухарюєте по черзі? Не дуже хочеться щось готувати в таких умовах?
– Чому ж, я й готую непогано. Хлопці хвалять мої супи, борщі, картоплю, вермішель. Та ще як із сальцем… Його, правда, не часто завозять із армійських складів. Бувало, що запаси продуктів вичерпувались, тоді перебивалися смаженою картоплею. Але здебільшого все в порядку.
– У Трьохізбенці вже, напевне, як удома?
– Та що ви! Вдома – це у Лелюхівці, біля дружини й дітей, це у Великих Солонцях у батьків. Відвідувати Трьохізбенку нам не забороняють, але я туди ходжу хіба що по воду. Спілкуватися намагаюсь якомога менше, бо хто знає, чого від місцевих ждати.
– Військове начальство не пропонує продовжити службу?
– Мова про контракт іноді заходить, але я поки що не погоджуюсь, хоча категорично й не відмовився. Час покаже. Якби знати, що воюємо не дарма, що перемога попереду, тоді – можна, без вагань!
***
По закінченні відпустки Денис Жовтяк відбув за місцем служби, а вже через тиждень його провідали новосанжарські волонтери. І переконалися, що готує Денис таки смачно: пригощали бійці дорогих гостей у Трьохізбенці запашним пловом, кавою. Приймали, як рідних. Та, власне, чому “як”? Справді рідних, своїх – земляків із гостинцями.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст