Більш ніж за рік до проголошення Незалежності України, 24 липня 1990 року, відбулася визначна подія для всього українського народу: над будівлею Київської міської ради, поруч із прапором УРСР, уперше офіційно було піднято національний синьо-жовтий прапор – символ нової Української держави.
Проект доленосного рішення “Про використання української національної символіки в м. Києві” підготував депутат Київської міської ради, заступник голови комісії з національних питань та контролю за впровадженням Закону про мови в УРСР, “рухівець” Олександр Кулик. На інтернет-сайті svyat.kievcity.gov.ua вміщено його спогади: “На порядку денному засідання Президії Київради 24 липня 1990 року першим стояло питання про символіку. Міськком компартії дав доручення зробити все, щоб це рішення не було прийняте. Раптом з’ясовується, що того дня через страйк тролейбусного депо Президія не відбудеться: депутатам треба було їхати до страйкуючих, щоб владнати ситуацію. Ми знайшли розумний вихід: частка депутатів поїхали в депо, а питання про символіку перенесли з першого місця на трохи пізніший час. Президія таким чином продовжувала працювати. Коли відсутні повернулися, то з ними – і голова страйкового комітету, який повідомив, що страйк призупинено, але якщо сьогодні рішення про символіку не буде прийнято, то тролейбусне депо оголосить безстроковий страйк. Ця заява стала неоціненною допомогою для демократичних сил в Київраді, бо тоді почалося обговорення питання про символіку.
Щоб зірвати кворум Президії, комуністи почали під різними приводами залишати засідання. Тоді люди просто заблокували виходи і не випускали їх із зали. На вулиці вирував народ…”
Народний Рух України зініціював приїзд до Києва заради цієї події патріотів з різних областей. Сам прапор виготовили у Львові, освятили в столиці на Софіївському майдані. Доки в Київраді тривав, власне, двобій між минулим і майбутнім України, до приміщення стягувалися спецпризначенці, підганялися водомети…
“…Почали голосувати. Було 12 голосів “за”, не вистачало одного голосу, – йдеться у спогадах Олександра Кулика.  – Його дав комуніст Микола Іванович Нестеренко: проголосував “за”. Зараз він завжди цим пишається, а тоді його “з’їдали” однопартійці.
Доленосну ухвалу про національну символіку в Києві Президія Київської міської ради прийняла о пів на сьому. І коли ми вийшли з рішенням до людей на Хрещатик, і коли близько сьомої години вечора підіймали освячений прапор – це була всеохоплююча ейфорія. Люди клали квіти до підніжжя щогли. Обіймалися, цілувалися…”
Підняттю національного прапора в Києві передували аналогічні події в ряді міст Західної України. 14 березня синьо-жовтий прапор було піднято над будівлею міської ради в Стрию (Львівська область), потім естафету підхопили Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ і Житомир. До речі, в Полтаві активісти підняли національний прапор над будівлею кінотеатру ім. І. Котляревського у вересні 1990-го, втім він провисів недовго.
23 серпня 1991 року – після провалу путчу в Москві – група народних депутатів внесла національний український прапор у сесійну залу Верховної Ради. 4 вересня 1991 року над Будинком парламенту разом із червоно-синім було вивішено синьо-жовтий прапор: відповідне рішення вдалося прийняти тільки після триразового голосування. 28 січня 1992 року депутати прийняли постанову “Про затвердження Державним Прапором України національного прапора”. 23 серпня 2004-го Президент України Леонід Кучма підписав Указ “Про День Державного Прапора України”, який відзначається 23 серпня.
Понад два десятиліття Державний Прапор України був свідком найважливіших подій у нашій мирній державі. Тепер святиня супроводжує захисників Незалежності України на Донбасі. Як у далекому минулому, вона знову в руках звитяжців, готових рухати національно-визвольні змагання українців до Перемоги. Пам’ять про подвиги бійців-Героїв не зітреться з її синьо-жовтого полотнища повік.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.