На фасаді центрального корпусу Полтавського національного технічного університету ім. Ю.Кондратюка з’явилася меморіальна дошка з чорного граніту. Відтепер навіки 25-річний Дмитро Коряк, уродженець Миргорода, випускник університету, щоранку зустрічатиме й проводжатиме студентів та викладачів альма-матер.  
Інтерв’ю за кілька днів до смерті
У середині лютого в Інтернеті з’явилося унікальне відео, зняте напередодні загибелі хлопця. На фоні поодиноких пострілів молодий військовий порається біля автомата.
– Кожна людина сама обирає свій шлях, – говорить і піднімає обличчя в кадр: широкі чорні брови урозліт і неймовірно темні очі у розрізі балаклави. – У мене “Брат” позивний, так мене нині звуть. Усе дуже просто: воюю за свою країну. …Якщо я не буду Маріуполь боронити, те ж буде у Полтаві, Києві. Війну не виграти, якщо кожен буде триматися за свою стріху. В роки визвольних змагань, із сімнадцятого по двадцятий рік, було так само. Все повторюється, історія йде по колу. Той же агресор, – хлопець періодично відривається від роботи і на спокійний погляд красивих очей натикаєшся, як на докір власного сумління. – Їм варто розібратися зі своїми дурнями й дорогами і до нас не лізти. В нас людяного більше, а вони те втратили. Вони у більшості своїй давно є маса. Люди, котрі виправдовують терористів, – ось що найстрашніше, – розмірковує вголос. –  …Наша країна – це ми, люди. Які запровадимо порядки, так і будемо жити. Є шанс, нехай не для мене – для моїх дітей, жити вільно. На все є воля Божа. За нами – правда.
Кінець монологу. Постріли за кадром частішають. Лунають свист і вигук: “Братуня, быстрей давай!” Юнак перекидає зброю через плече й біжить повз камеру до товаришів.
Картинка змінюється текстом на чорному фоні про те, що 11 лютого 2015 року поблизу селища Саханка загинув боєць полку особливого призначення “Азов” Дмитро Коряк (“Брат”). Вічна пам’ять.
Друзі про Дмитра
“Дімка з Миргорода приїхав на київський Майдан із самого початку, пристав до нашої зі свободівцями сотні в Жовтневому палаці й став невід’ємною частиною, – написав у соцмережах його побратим Анатолій Ханко 12 лютого 2015 року. – Пройшов із нами все протистояння. Потім узяв на себе ношу по створенню Самооборони на Полтавщині. А в серпні сам став “ментом” і приєднався до нас в “Азові”. Вчора сотня пішла в наступ, його підрозділ відповідав за напрямок Саханка. Вночі москалі намагались відбити їхні позиції. І Дімки не стало. Сиджу й згадую рік нашої дружби, пробігають картинки з наших пригод, і на очі навертаються сльози…”
Грузин Джумбер Карчава, який чотири роки працював із Дмитром на будівництві, згадує:
– Він прийшов до мене: що робити? Студентів у Києві б’ють! Кажу: роби, як серце підказує. Треба допомагати. Поїхали разом і були там до кінця. Він любив Україну, любив людей…
Говорить полтавець Сергій Литвиненко, побратим:
– Як Діма став міліціонером? Отримати на війні зброю в руки офіційно на той час можна було, лише ставши або військовим, або міліціонером. У батальйоні патрульної служби міліції спеціального призначення “Азов”, який тепер підпорядкований Нацгвардії,  уже служили наші друзі, знайомі ще з Майдану. Дмитро прийшов у “Азов” тоді, коли я вже лікувався після поранення. Доки долікувався.., не зустрілися. Добрий хлопчина був. Погано, що пішов так рано… І через роки згадуватимуться його наполегливість, щире бажання змінити свою країну на краще.
Важливо, ким ти був, а не скільки прожив
…І знову плаче поминальний гімн українським патріотам – “Плине кача”. Білу тканину з меморіальної дошки знімають разом мама полеглого Героя Тамара Коряк та голова обласної ради Петро Ворона. Дмитрові брови, з-під яких відкривається його спокійний погляд, здаються темнішими від чорного граніту. Петро Ворона згадує хлопця-майданівця, який навіть після смерті розбудовуватиме нову Україну власним прикладом, і вклоняється його матері. Тамара Олексіївна дякує всім за пам’ять про її дитину – світлу, добру й талановиту…
Над урочистим траурним мітингом – заупокійна молитва владики Федора – архієпископа Полтавського і Кременчуцького УПЦ КП. Як зазначив владика, мить урочиста, бо перед усім світом і перш за все перед собою ми шануємо тих, хто віддав  за нас життя, а це – доказ найбільшої любові. Мить сумна, бо серце материнське пече невимовним болем.
– Він сам так вирішив, навіть мені нічого не сказав, – мама витирає сховані під темними окулярами очі. – Це був мій єдиний син. Такий хороший-хороший, якби ви тільки знали…
Тоді, в ході наступу сил АТО під Маріуполем, лінію фронту вдалося посунути на 20 кілометрів, що забезпечило надійну оборону міста. Дмитро загинув від осколкових поранень. Нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.

Ольга ЩЕГЛОВА,
Анна ЧАПАЛА (фото).