“Вечоріло, коли на подвір’я долинуло незвичне гудіння, від якого небоязкий Рябко заховався у свою будку. Я притьмом злетів на паркан. Від побаченого очі ніби закам’яніли. Кермом машини з великими залізними шипами на колесах туди-сюди вертів сусідський парубок…” Так з висоти свого
85-річчя згадує перше побачення з трактором ХТЗ ветеран сільських механізаторів Олексій Григорович Пелешенко. Для жителів віддаленого більш ніж на тридцять кілометрів від райцентрівської Великої Багачки села і стільки ж – від найближчої залізниці у Хоролі створення у Радивонівці державної МТС, тобто машинно-тракторної станції, було подією непересічною. Хазяйновиті радивонівські дядьки жваво обговорювали, бувало сперечалися, чи справді зроблений у Харкові, який тоді був столицею України, трактор у борозні впорається за кільканадцять коней. Коли за селом з дерев’яним вагончиком на колесах отаборився польовий стан тракторної бригади, скептики переконалися, що… ні, не трактори самі по собі, а дужі хлопці та звичні до роботи на землі сільські дівчата, які ними керують, є носіями нової культури землеробства. Професія тракториста та комбайнера стала найпрестижнішою у селі. Підлітки в пору шкільних канікул не тинялися в пошуках самотніх розваг, а допомагали батькам. У полі роботи вистачало усім. Не був винятком і меткий Олексій. Він почував себе щасливим, коли йому довіряли возити воду до тракторів. Орали на зяб. Знайомий тракторист, мабуть, у очах допитливого водовоза прочитав бажання посидіти на жорсткому металевому сидінні. Таким воно було на старих ХТЗ. Тоді Олексій і відчув у своїх руках силу машини. Борозна видалася рівною, як туго натягнута струна. Несподівано нагодився бригадир. Нахмурив брови, штрикає залізною лінійкою у лискучу, кольору крила ворона ріллю. А глибина борозни – як на замовлення. Огріхів немає. Край загінки гарно заораний. “Молодець!” – тільки й сказав. Олексій і не здогадувався, що проклав борозну до власної долі. Той день він пам’ятає і понині.
…Після семирічки закінчив Хорольський технікум механізації сільського господарства. Кадрову служив у далекому гарнізоні і повернувся у Радивонівку офіцером запасу. Не встиг намилуватися біло-рожевим шумовинням яблуневого квіту під вікном, як на порозі постала сусідська тітка Параска. Вона працювала прибиральницею на МТС і без зайвих слів подала Олексієві записку: “Запрошуємо на роботу. Директор Радивонівської МТС Михайло Кріпак”.
Того року весна видалася ранньою. Через брак запасних частин з ремонтом тракторів та причіпних знарядь виникли непереливки. Мимоволі згадалася армійська служба, яка навчала долати труднощі. Підготовку техніки до весняно-польових робіт механік Олексій Пелешенко сприйняв як бойове завдання. Не вчора те було, а він із вдячністю згадує добрих людей, які допомагали в роботі. Ось лише один приклад. По запасні частини механікові довелося їхати на тракторний завод у неблизький Липецьк. А там багато гінців із усіх усюд. Перечитав прізвища на дверях багатьох кабінетів і зупинився перед табличкою “Писаренко Д.Т.”. Згадав, що і на Полтавщині таке прізвище поширене. Дочекався дозволу прочинити двері й із порога: “Добрий день!” Поважний чоловік, що підвівся із-за столу, не відразу і відповів. Мабуть, у пам’яті підбирав потрібні слова рідної мови.
– А ви звідки? – запитав українською.
Слово по слову та й розговорилися. Як там не було, а механік привіз у Радивонівку повний кузов дефіцитного залізяччя.
– Вірте чи ні, – згадує він той випадок, – а тоді почув: “Молодець! З тебе буде хороший директор МТС!”
Всерйоз чи жартома, але саме так похвалив молодого механіка директор. Невблаганні роки йшли-минали. На поля приходили нові машини. Вони потребували якісно вищої технічної культури. Олексій Пелешенко закінчив Харківський автомобільно-дорожній інститут. В одному з найбільших на той час в області Миргородському автопідприємстві по крутих щаблях професійної драбини зійшов на директорську посаду. Тим часом МТС реорганізували у відділення “Сільгосптехніки”. Для ефективної роботи техніки потрібні були грамотні інженери. Одним із таких і був Олексій Пелешенко. Збулися пророчі слова директора МТС із Радивонівки про майбутнє механіка Олексія Пелешенка, у якого на той час уже було 28 раціоналізаторських пропозицій. Його призначили керуючим організованого на базі Миргородської МТС відділення “Сільгосптехніки”.
– З чого почав роботу на новій посаді? – запитую.
Олексій Пелешенко зізнався, що перший телефонний дзвінок у новій ролі зробив до керуючого Радивонівським відділенням “Сільгосптехніки” Івана Балюка.
“Чому так?” – допитуюся. І слухаю цікаву, принаймні для журналіста, сповідь про те, що обидва керуючих є односельцями, жили у Радивонівці по-сусідськи. На Радивонівській тоді ще МТС працювали механіками. У різні роки закінчили у Харкові автодорожній інститут. Навіть студентськими конспектами одне одного користувалися. Більше того, миргородський керуючий Олексій Пелешенко по материній лінії є двоюрідним дядьком радивонівському колезі Івану Балюку. Поки згадували спільних родичів, друзів та знайомих, озвався мобільний телефон. Керівник знаної на Полтавщині агрофірми “Україна”, Герой України Іван Махтейович Балюк сердечно вітав іменинника з 85-річчям. Керівники району вшанували заслуги ювіляра почесними відзнаками, а друзі по багаторічній спільній роботі на ниві механізації сільського господарства Микола Григоренко, Петро Донський, Микола Ночний разом із квітами подарували схвильованому іменинникові приємні спогади.
Увесь день у хаті Олексія Григоровича Пелешенка лунали вітальні дзвінки, по місцевому радіо передавали улюблені пісні ювіляра. Слова у привітаннях були різними. А суть їх одна. Людей праці, скільки б років їм не минуло, треба поважати. Вони достойні найвищої шани. Це, повірте, потрібно не тільки тим, кого шанують, а й тим, хто шанує ветеранів.

Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”