Нині з’являється чимало видань про минувшину наших сіл та містечок, про видатних земляків. І це є заслугою насамперед ентузіастів-краєзнавців, які докладають багато зусиль, своїх скромних коштів, щоб видобути із забуття чимало нових фактів нашої і славної, і гіркої історії, зберегти їх для нащадків і тим самим примножити величезне багатство народу – національну пам’ять. Низький уклін та сердечна вдячність цим подвижникам за дуже важливу справу.
Серед таких досліджень хотілося б виокремити доробок директора Чорнухинської районної бібліотеки Миколи Івановича Булди “Край Григорія Сковороди”. Вирізняється він з-поміж інших передовсім масштабом роботи: необхідно було збирати та узагальнювати відомості про весь Чорнухинський район, який, у порівнянні з іншими, хоч і менший за розміром, та все ж налічує 41 населений пункт. Але найважливішою особливістю цього 300-сторінкового історичного нарису є насиченість багатьма невідомими раніше широкому загалу фактами, даними, глибоким аналізом подій та явищ. Це характерно для більшості розділів дослідження і свідчить, що Микола Булда плідно використав надбання попередніх краєзнавців, а також тривалий час наполегливо працював із документами, які зберігаються в Державному історичному та обласному архівах, вивчав першоджерела в бібліотеках Києва й Полтави.
Досить широко висвітлені в нарисі природні особливості району. Багатьом із тих, хто побуває тут, запам’ятаються чудові краєвиди – зарослі лісом глибокі балки та яри, пагорби, що здіймаються над ними, немов давні замки, замріяні тихоплинні річечки. Назви деяких із них – Удай, Артополот, Дунай, Многа, Босаха – вельми таємничі й, певно, дійшли до нас із дуже далеких часів. Значну частину тутешньої місцевості становлять також багаті чорноземом грунти. Тому її розораність сягає майже 58 відсотків. Отож вона здавна була облюбована землеробами.
Однак із другої половини минулого століття до цієї традиційної хліборобської справи додалася й інша. У районі почали видобувати газ і конденсат. Цей процес наштовхується на чималі труднощі й, на жаль, мало позначився на соціальному розвитку місцевих населених пунктів. Парадокс: якщо в якихось кочівників, приміром, у ніким не знаних раніше Об’єднаних Арабських Еміратах, знаходять нафту та газ, то вони швидко збагачуються, а їхні пустелі розквітають, у нас же відбувається зовсім навпаки. До такого невтішного висновку спонукають дані, наведені Миколою Булдою в розділі “Населення і трудові ресурси”. Так, у 1910 році на території нинішнього району налічувалося 40,7 тисячі жителів, 1926-го – незважаючи на жертви та руйнування, заподіяні Першою світовою і громадянською війнами, революційними потрясіннями, це число зросло до 48,2 тисячі чоловік. Офіційно відтоді до 1940 року тут не відбувалося жодних військових сутичок, стихійних катастроф, однак за ці 14 років кількість населення в районі зовсім не збільшилася, а навіть зменшилася на 5 тисяч осіб. Оце така ціна війни комуністів з народом – постійних масових репресій, колективізації, Голодомору 1932–1933 років.
Хоча, як свідчать дивом вцілілі деякі актові книги сільрад, перед початком Голодомору народжуваність була досить високою, а після нього різко знизилася. Наприклад, у Загребельській сільраді 1930 року на світ з’явилося 50 немовлят, а 1933-го – тільки 17, 1934-го – 13. У Харсицькій сільраді 1930 року – 54 новонароджених, 1933-го – 16, 1934-го – 23. Натомість ці документи рясніють записами про смерть. Зокрема в Хейлівщинській сільраді лише в першому півріччі 1933 року зареєстровано 200 таких випадків, у Сухоносівській – 157. “Щоб уяснити масштаби тієї трагедії, – зазначає автор, – досить порівняти цифри втрат жителів району від голоду – 7387 чоловік – і на фронтах Великої Вітчизняної війни – понад 3500 чоловік”.
Якщо 1957 року в цій місцевості налічувалося близько
31 тисячі жителів, то 1991-го – 19155, а на 1 січня 2013-го – тільки 12129. За кількістю населення район посідає останнє місце в області, також має і найменшу його густоту. На квадратний кілометр припадає 23 особи. А 1888 року на квадратній версті тут проживало 68 чоловік. Невже невдовзі цю благодатну, але опустілу землю заселятимуть чужинці?
І подібних думок, сповнених глибокої печалі, упродовж знайомства з минувшиною цього краю виникає, ой, як багато. Зокрема, вельми ґрунтовно висвітлює Микола Булда період козаччини. Наводить прізвища багатьох сотників, місцевих урядовців, церковних діячів, знайомить із різними припущеннями щодо походження назв сіл, хуторів. Велику увагу приділяє тогочасному стану освіти та культури, подає чимало фактів на підтвердження висновку: “За часів козаччини всі діти і майже всі дорослі вміли читати і писати. Про це свідчить архідиякон Павло Алепський: “По всій козацькій землі ми зазначали прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за малими виїмками, навіть їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби і церковний спів. Крім цього, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях. Число грамотних зросло, особливо за часів Хмельницького”. Підкорення Російській імперії, розгром мазепинської спроби національного визволення, а потім і повна ліквідація козацької автономії призвели до різкого занепаду культури та освіти в Україні, знищення та зросійщення її національної еліти.
На високу оцінку заслуговує і висвітлення в дослідженні інших періодів минулого чорнухинської місцевості. Це стосується, зокрема, аналізу подій ХІХ століття; жорстокої, заповненої кривавими війнами та більшовицькими експериментами першої половини ХХ століття. А от щодо останнього історичного етапу – життя чорнухинців у роки незалежності України, то тут варто закинути докір, що розкритий він слабо й побіжно. А був то вельми напружений та інтригуючий час, коли відбувався злам комуністичної свідомості, яка затято насаджувалася понад сім десятиліть, крах головної для району колгоспної системи господарювання. Супроводжувався він бурхливою політичною боротьбою, втратою багатьох економічних надбань, погіршенням рівня соціального життя. Цих вельми важливих особливостей зовсім недавнього періоду останній розділ книги, на жаль, не доносить. Хоча варто сказати, що це вада багатьох досліджень новітньої історії України, бо тут ще час не виставив своїх головних оцінок.
Попри вказаний недолік історичний нарис Миколи Булди “Край Григорія Сковороди” можна порадити взяти за зразок краєзнавцям, які стараються наполегливо збирати матеріал і відтворювати минувшину рідних місць для нащадків. Вони знайдуть у ньому чимало корисного для своєї роботи, зокрема підказки про дані, факти, які варто шукати й де саме. Адже, як і належить, у дослідженні завжди вказуються історичні джерела, з яких взято той чи інший використаний матеріал, супроводжується він багатьма порівняльними таблицями, покажчиком згаданих географічних назв і тому подібним.
На завершення хочеться додати, що неабиякої похвали заслуговує Чорнухинська районна держадміністрація, адже саме завдяки її фінансовій підтримці у видавництві “Гадяч” і вийшла ця книга накладом 500 примірників. І вона, безперечно, стане цінним посібником для виховання любові до рідного краю.

Валентин ПОСУХОВ
Краєзнавець, лауреат обласної літературної премії імені Самійла Величка