Після проголошення державної незалежності найвагомішою подією у житті нашої країни стало створення Української православної церкви. 5–6 червня 1990 року в Києві відбувся Перший організаційний Всеукраїнський Святий Собор УАПЦ, який постановив піднести УАПЦ до рівня патріархату і заочно обрав Митрополита Мстислава першим Патріархом Київським і всієї України (тоді – керівника Української православної церкви у США, першоієрарха УАПЦ в діаспорі). Восени він прибув до України, і 18 листопада в Київському Софійському соборі відбулася його iнтронiзацiя.
– Якби Українська церква не збереглася в еміграції, її створення треба було б починати з великого нуля, а так завдяки Мстиславові цей шлях уже був пройдений, – наголошує настоятель полтавської Свято-Покровської церкви, протоієрей Микола Храпач.
На початку 90-х років минулого століття він, лікар за фахом, разом із своїми полтавськими друзями й однодумцями, “рухівцями” та “просвітянами”, став активним учасником політичної боротьби за вільну Україну. Влітку 1990-го був обраний головою крайового Братства святого Андрія Первозваного, а згодом – старостою громади УАПЦ, яка була зареєстрована як Свято-Покровська церква. Тоді ж Микола Храпач разом із побратимами організовував приїзд у рідне місто Патріарха Мстислава. Спогадами про полтавські зустрічі з видатним земляком разом із протоієреєм Миколою Храпачем сьогодні діляться голова обласної організації Національної спілки художників України Юрій Самойленко і заступник директора Державного архіву Полтавської області Тарас Пустовіт.
Як історик-архівіст, Тарас Павлович наголошує, що в цих спогадах важлива кожна деталь, їх треба записати й зберегти, адже це полегшить роботу майбутніх пошуковців, які вже знатимуть справжню ціну тих подій. На жаль, сьогодні ще не всі наші сучасники усвідомили велич постаті й вагу життєвого подвигу Патріарха.

Степан Іванович Скрипник (світське ім’я Патріарха Мстислава) народився 10 квітня 1898 року в Полтаві. Батько його, Іван Скрипник, походив із роду полтавських козаків, мати, Маріанна, – рідна сестра голови Директорії УНР Симона Петлюри. Навчався Степан у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії. Не закінчивши її, вступив до військової школи прапорщиків у Оренбурзі. З початком національно-визвольних змагань 1917–1921 років був старшиною для особливих доручень Головного отамана Симона Петлюри. У міжвоєнний період працював на Галичині й Волині, навчався у Школі політичних наук у Варшаві. У 1930 році обраний послом до Польського Сейму. Одружився з галичанкою Іванною Вітковицькою, в його родині було троє дітей – син Ярослав, доньки Тамара і Маріанна. Однак у 1939-му, коли розпочалася Друга світова війна, його дружину знайшли у Львові з простреленою головою, братів Андрія й Сильвестра розстріляли, а молодший Валер’ян загинув у таборах – більшовицька влада розправлялася з “петлюрівщиною”.
Ставши вдівцем, Степан Скрипник вирішив присвятити решту свого життя Церкві, яка тоді вже була під загрозою. У квітні 1942-го приймає дияконську, а згодом – священицьку хіротонії. На початку травня постригається у ченці з ім’ям Мстислав.
Заарештований гітлерівцями, був ув’язнений у тюрмах Чернігова і Прилук. З 1944-го жив у Варшаві, згодом – у Словаччині, пізніше – в Німеччині, де очолював єпархії.
Навесні 1947 року Собор єпископів УАПЦ підніс єпископа Мстислава до сану архієпископа. Виїжджає до Канади, там очолює Українську Греко-Православну Церкву. Згодом переходить до УПЦ в Сполучених Штатах Америки.
З ініціативи владики Мстислава у США в 1950 році відбувся Собор Поєднання Української Православної Церкви. Спромоглася придбати маєток недалеко від Нью-Йорка у місцевості Баунд Брук, куди було перенесено консисторію та інші установи.
У 1965-му очолив УАПЦ в діаспорі. У 1963 і 1971 роках зустрічався з Константинопольським Патріархом, ставив питання про канонічне визнання УАПЦ і повернення їй прав, якими вона користувалася до 1686 року.
Підтримував рух в Україні за відродження Української Автокефальної Православної Церкви.
На Всеукраїнському Православному соборі 1992 року, який об’єднав УПЦ та УАПЦ в єдину Українську Православну Церкву Київського Патрiархату, визнаний її Предстоятелем.
У Баунд Бруку Патріарх створив православний центр, про який сказав в одному з інтерв’ю: “Це є український Єрусалим поза Батьківщиною. Так, я віддав йому все…”
Там, у крипті собору святого Андрія, і поховали Патріарха Мстислава після його відходу до Господа 11 червня 1993 року.

Сьогодні його називають “Божим помазаником для України”, “духовним лідером нації”, “однією з найвизначніших постатей ХХ століття”, “Великим Сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові та його Церкві”.
Не так було в роки, коли він знову після довгої перерви прибув на Батьківщину…
Микола Храпач: “Коли він перший раз прилетів в Україну (1990 рік. – Авт.), ми, троє полтавців (я, Інеса Огризько і Юрій Самойленко), поїхали зустрічати Патріарха в Борисполі. Розуміли, що людей там буде багато, тож, аби не загубитися серед них, взяли із собою плакат: “Полтавці вітають Патріарха Мстислава!”
Тарас Пустовіт: “Він, до речі, дуже гарний і зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї!”
Микола Храпач: “І Патріарх його відразу ж побачив, рушив до нас крізь натовп, підійшов і питає: “Що там у моїй Польтаві?” Кажемо: та що ж, немає батюшок для Української церкви. Він же на те: “А ви?” Ми тоді й не думали про таке, грішні, недостойні. А він свою руку раз – і поклав мені на лисину… І так до сих пір та рука ось тут (показує на голову. – Авт.)… Благословив нас і каже, що всі ми грішні, він сам, коли починає молитися, просить у Господа: “Прости мене, грішного!” Звичайно, це вплинуло на мою подальшу долю…”
Юрій Самойленко: “Ми дуже хвилювалися, але його вміння спілкуватися, вміння бути водночас величним і простим вразило нас. Тоді в Борисполі зібралися люди без партійних прапорів, патріоти, які розуміли, що настав час відродити Україну, і саме цей порив об’єднував усіх”.
Микола Храпач: “У тій розмові ми запросили Патріарха Мстислава приїхати до Полтави, і його візит 3 травня 1991-го був неофіційним, тодішня влада намагалася не допустити його зустрічі з полтавцями”.
Юрій Самойленко: “Домовлялися про неї телефоном. Одного разу мені подзвонив отець Віктор, який супроводжував Патріарха, й сказав: “З вами говоритиме Святійший…” Я з несподіванки аж занімів, але добре, що він сказав Святійший, я хоч зрозумів, як звертатися до Патріарха… Сказав, що ми чекаємо його у Полтаві, й почув: “Ой, мої сольовейки, я сам хочу до Польтави, але ж мої “друзі” забрали у мене машину…” Це ту “Волгу”, яку він подарував, приїхавши у Київ. У наших друзів Віктора й Олени Гусаків був автобус, який їм виділив автоагрегатний завод як багатодітній сім’ї, і отець Віктор сідає за кермо і разом із майбутнім отцем Петром Бойком їдуть за Мстиславом. Отець Миколай збирає церковну громаду, активістів, я сиджу на телефоні – мобільних іще не було. Подзвонили, що їдуть, вже у Лубнах – зупинилися перекусити. Ми вирушили зустрічати гостя на трасу, навпроти “Мотелю”. Автобус їхав без супроводу, і, коли зупинився, Святійшого винесли з нього на візку, вручили йому хліб-сіль. Невелике зібрання відбулося уже в “Мотелі”, де він поселився”.
Микола Храпач: “А другий день був дуже складний у житті громади. Де проводити зустріч? Не на вулиці ж. Спершу нам пообіцяли надати зал філармонії, потім почали умовляти, щоб ми провели її деінде”.
Юрій Самойленко: “Святійший дізнався про все, нервує: “Польтавці мене не зустрічають…” І починалося вже збурення в громаді, визрівала ідея – пікетувати міську раду. Це сьогодні пікетами нікого не здивуєш, а тоді такого ще дуже боялися, і нам відразу дозволили зібратися в філармонії. Хлопці підхопили Патріарха, на візку винесли його прямо на сцену”.
Микола Храпач: “І почалася його промова-проповідь… Зала була переповнена, піднесення – мабуть, уже й не пережити такого… Патріарх Мстислав говорив найперше про важливість Української церкви в житті держави, наголошуючи: “Ви кажете, що вас, вашу церкву не визнають. Доки ви самі себе не визнаєте, вас і світ не визнає!” Говорив про національне відродження, про століття боротьби за Україну, про одвічні намагання ворогів загарбати українську землю. (“Масна ця полтавська земелька! Багато претендентів на неї!”). Про те, що ми повинні об’єднатися й боротися. Проповідь була релігійно-національна, його промова захоплювала – така ритмічна, в окремих місцях її тон наростав”.
Юрій Самойленко: “Занесли його на візку, але на сцені Патріарх підвівся, став, опершись на посох, і так говорив”.
Микола Храпач: “А завершив коротенькою службою – то був молебень за Україну. Наш хор тоді ще тільки починав співати, але молитва відбулася, і він похвалив хористів. Для нас, організаторів зустрічі, той приїзд Патріарха був величезною підтримкою, це піднесло нас, бо досі що мали – постійну брехню, заборони, переслідування. А тут приїхала людина такого сану й сказала, що ми – на правильному шляху. Патріарх благословив нас будувати Покровську церкву, відбудовувати Свято-Успенський собор – це додало нам сили, енергії, і ми рішуче йшли вперед”.
Юрій Самойленко: “Треба згадати про те, що у перший день Патріарх мав просто поїздки по місту, він сказав: “Їдемо до Котляревського!” І ми поїхали тим же автобусом. Він поклав квіти до могили письменника, дорогою згадував: “Будеш, батьку, панувати…” Також побували в садибі Панаса Мирного, якого Патріарх пам’ятав із дитинства. Він усе довкола впізнавав, розповідав нам, які назви мали колись полтавські вулиці”.
Микола Храпач: “А коли поїхали до його батьківської хати (на вулиці Карла Лібкнехта, 11. – Авт.), там сталася цікава подія: жінка, років на п’ять-сім молодша за нього, впізнала гостя, спитала: “Це ти, Степане?!” Люди, які жили в його хаті, дозволили нам увійти всередину. “В оцій кімнаті мене породила моя мама”, – сказав Патріарх і дуже розчулився…”
Юрій Самойленко: “Потім поїхали “до діда” – у двір, де стояв будинок Симона Петлюри. Там збереглася колишня стайня, в якій на той час жили люди, і Патріарх зазначив, що радянська влада домоглася навіть того, що в колишній стайні житло облаштувала… На візку об’їхав дзвіницю Свято-Успенського собору, сказав: “Це повинно бути наше, за це треба боротися!” І з його благословення пізніше влада передала її церковній громаді, й то також була подія! Ще їздили тоді до Хрестовоздвиженського монастиря”.
Микола Храпач: “Одну ніч Патріарх провів у нас вдома. Матушка з жінками наварили вареників, усе приготували. Були представники громади, були Микола Кульчинський, Олександр Келим – чоловік 10 – 12. А квартира маленька, тісно, коли всі розійшлися, матушка постелила Патріарху, а діти ще ходили туди-сюди. “Що це у вас за гармидер такий? Як ви живете в такій тісноті?” – дивувався гість, якому вже хотілося відпочити”.
Юрій Самойленко: “Тоді біля нас постійно був один приставлений агент, ми його називали “Варава”. Він теж хотів потрапити на ту вечерю, але матушка твердо сказала: не пущу! “Круто замішано!” – обурювався “Варава” (учасники розмови щиро сміялися, пригадуючи ці деталі. – Авт.).
Візит Патріарха до Полтави 1991 року був приватним – представники влади стояли осторонь, у ЗМІ ширилася інформація в дусі “совєтської” пропаганди про те, що до нас їде “фашистський прихвостень”, “петлюрівець”. А Патріарх Мстислав натомість радив своїм небайдужим землякам шукати взаєморозуміння з представниками влади, втілюючи свої задуми. І вони йшли в кабінети посадовців, хоч діалоги з ними були дуже непростими. Але врешті й приносили плоди, бо ж тенденції часу вже сприяли національному відродженню. І з благословення Патріарха церковній громаді таки було повернуто дзвіницю Свято-Успенського собору. І саме тут у грудні наступного, 1992-го, року, на Миколая, відбулася церковна служба за участю Патріарха Мстислава під час його другого приїзду в Полтаву.
Україна вже була незалежною, і високого гостя тепер зустрічали тут по-іншому. Зокрема в міській раді на честь Патріарха організували урочистий прийом, відбулася його зустріч із тодішнім міським головою Полтави Анатолієм Кукобою”.
Микола Храпач: “По завершенні літургії у дзвіниці Патріарх виголосив проповідь, знову ж зі своїм м’яким “ель”, звертаючись до присутніх: “Любі мої польтавці… ” Його слухали уважно й захоплено, людей було багато…”
Тарас Пустовіт: “Патріарх Мстислав, як на мене, – це свята людина. Він цікавий для нас і як церковний діяч, і як історична особа. У ті роки я вже працював над матеріалами про Симона Петлюру, вивчав його родинні зв’язки, прийшов до церкви. Захоплено слухав Святійшого – він говорив про дуже важливі речі зрозумілою для всіх мовою, і оте “ель” сприймалося так природно, всі бачили у ньому рідну людину. Мене вразило, як він пов’язав змістовим місточком УНРівський період із новітнім періодом боротьби за незалежність – наче передав естафету від тих людей, яких він знав, з якими спілкувався тоді, усім нам – полтавцям, харків’янам, киянам… І то було дуже важливо. Дехто тоді висловлював сумніви – мовляв, обрали Патріархом уже фізично слабкого 92-річного старця. Але то було правильне рішення – обрати саме таку людину, таку постать, яка поєднувала собою дуже багато: діаспору, борців за незалежність у різні роки. Та ще й вихідця із родини Петлюри. Він уособлював собою справжнього українця… Для мене було важливо його почути, отримати його благословення. Отець Миколай досі відчуває його долоню на своїй голові, а я бережу автограф Патріарха…”
Маємо зберегти пам’ять про нашого земляка для нащадків, для історії, наголошують мої співрозмовники. У Полтаві повинні з’явитися пам’ятник, музей Патріарха Мстислава (Скрипника) у хаті, де він народився, вулиця його імені, меморіальні дошки у точно визначених місцях, що пов’язані з його перебуванням тут, адже це перший Патріарх в Україні, яка тисячі років ішла до своєї помісної церкви. І це – наш земляк!
“Це ім’я схоже на пружину, стислу до надзвичайності й готову вистрілити у будь-який момент”, – читаю тлумачення імені Патріарха. В умовах конспірації в катакомбах Андріївської церкви в Києві Степана Скрипника рукоположили з ім’ям Мстислав на згадку про князя Мстислава Хороброго. А той, за переказом сучасників, боявся лише єдиного Бога. Так само і Патріарх Мстислав – лише Бога боявся, а відтак вів праведну боротьбу за рідну Україну, за те, щоб народ її жив у мирі з Богом вільно й щасливо на рідній землі. Нині маємо непросту ситуацію, але маємо і шанс досягти омріяних у віках вершин. А вони там, наші світочі й пророки, вони вказують шлях і підтримують нас. Мусимо лише пам’ятати й знати про це, перейнявши естафету в цій боротьбі.

Лідія ВІЦЕНЯ
Журналіст