Кременчужанин Олександр Оловаренко пішов на фронт добровольцем. У військкомат звертався кілька разів, але мобілізували його не одразу. Він багато років прослужив у органах внутрішніх справ України і пішов на заслужений відпочинок у званні майора. Вони з дружиною, як і багато українців, тяжко переживали події, що відбувалися на Майдані взимку 2014 року. З об’єктивних причин не змогли поїхати в Київ, щоб взяти безпосередню участь у Революції Гідності. Але коли на Донбасі сепаратисти, підтримувані Росією, розв’язали збройний конфлікт, Олександр не витримав. Він не зміг залишатися осторонь, коли в Україну прийшла війна. Так і сказав дружині. За розподілом потрапив у санітарну роту. Майже завжди – на передовій, де найгарячіше й де потрібна допомога.
– Звичайно, страшно було відпускати чоловіка на Схід, але він – мужчина, і це був його вибір. Мені залишилося тільки чекати його, – говорить Тетяна Оловаренко. – Загалом я підтримую його бажання захистити рідну землю. Ми свого часу шість років прожили в Стаханові Луганської області, в нас там залишилися друзі. Одна з наших знайомих якось подзвонила мамі, коли там уже хазяйнували терористи, і сказала: “Землю їжте, але не допустіть, щоб у вас було те страхіття, яке відбувається в нас”.
Олександр Оловаренко – один із тих легендарних героїв, котрих називають “кіборгами”, був у Донецькому аеропорту, зокрема у сумнозвісній диспетчерській башті нового терміналу. Таня розповіла, як чоловік дзвонив їй звідти – попрощатися, бо вже й не сподівався, що вдасться вижити: “Це було 13 січня. Він набрав мене о 13-й годині й повідомив, що терористи висунули українським військовим ультиматум: або ті відступлять до 17-ї години, залишивши аеропорт, або загинуть. Все командування було поранене, Саша з Антоном (бойовим побратимом. – Авт.) надавали допомогу. Зв’язку не було, бо сепаратисти глушили радіосигнали. Звичайно, я страшенно розхвилювалася й почала бити на сполох. Намагалася додзвонитися до офісу ОБСЄ, до Генштабу – все марно. Тоді стала набирати номери телефонів газет і телеканалів, щоб повідомити про справжню ситуацію в аеропорту й те, що наші хлопці приречені. В теленовинах саме тоді повідомляли, що аеропорт залишається за Україною… Згадала про “Правий сектор”, набрала їхній офіс, розповіла про реальну ситуацію в аеропорту, й мені підказали, як зв’язатися із Бориславом Березою (позафракційний народний депутат України VIII скликання, член української делегації в ПАРЄ. – Авт.). Він у той момент був на засіданні Верховної Ради. Було прийняте рішення підтримати наших захисників аеропорту артилерією. Прикривали відхід українських військових із Донецького аеропорту бійці “Правого сектора”.
О 5-й годині ранку 15 січня Таня отримала від чоловіка есемеску про те, що він уже в безпеці, “на Великій землі”, й нарешті змогла полегшено зітхнути. Потім був госпіталь, де Олександр лікувався від контузії, отриманої під час бойових дій у Донецькому аеропорту, й лише після того він нарешті поїхав додому, у відпустку. Його чекали дружина й діти – 16-річний Нікіта і 7-річна Марійка.
Донечка дуже любить квіти й плекає їх на невеличкій присадибній ділянці, що знаходиться на території об’єднання садівників-городників “Металург” (про цю кременчуцьку громадську організацію ми розповідали у номері “Зорі Полтавщини” за 24 квітня ц.р.). Влітку родина Оловаренків любить відпочивати на березі Дніпра. Неподалік свого клаптика землі Таня з чоловіком облаштували кладку – щоб було зручно спускатися до води. Нерідко там і ночувати лишаються – під зоряним небом – мріють, загадують бажання…
За словами Тетяни, її чоловік, який пережив пекло Донецького аеропорту, побував у багатьох інших “гарячих точках”, який безліч разів бачив смерть у її потворній подобі й виносив на собі тяжкопоранених із лінії вогню, став стриманішим і людянішим, хоча ці риси завжди були йому притаманні:
– Для нього проблеми, якими ми живемо тут, – то дріб’язок. Найбільша цінність для Саші – це людське життя. Скільки разів йому довелося ризикувати власним життям, щоб урятувати чиєсь, один Господь відає…
Репортажі про те, в яких умовах українським військовим медикам доводиться виконувати свій благородний обов’язок, у тому числі й Олександрові Оловаренку, неодноразово демонстрували по центральних українських телеканалах. Але жодне відео не здатне передати тієї пекельної обстановки постійної небезпеки, в якій щодня, щохвилини перебувають українські воїни. Вони рятують чиїсь життя, ризикуючи своїми, діляться останнім із місцевим населенням, тим самим рятуючи людей від голодної смерті й ламаючи стереотипи російської пропаганди про українську “хунту”.
Вдома Олександра Оловаренка чекає рідня. Його діти знають, де їхній батько, – мама не стала приховувати від них правду, й вони надзвичайно пишаються ним, щодня моляться Богові про його захист. Нікіта – старшокласник, перед ним стоїть складне завдання – обрати професійну стежину й бути гідним свого батька. Татові за дітей не соромно вже й зараз, адже вони допомагають мамі чим можуть, до того ж Нікіта тішить батьків своїми футбольними досягненнями. Він грає у кременчуцькій юніорській футбольній команді “Кремінь”.
Тетяна зараз працює вдома, а раніше займалася волонтерською роботою. Кілька разів відвозила гуманітарні вантажі у військові шпиталі – продукти, предмети першої необхідності, які збирали для українських воїнів кременчужани, зокрема члени об’єднання садівників-городників “Металург”. Якось у соціальній мережі познайомилася із сімейною парою поважного віку зі Сходу. Вони обоє – за Україну, а от їхні діти налаштовані проросійськи. Допомагала їм грошима, коли хворіли, адже пенсії вони отримати не можуть.
Активну проукраїнську позицію подружжя Оловаренків, а також Олександрового дядька Валентина, який за прикладом племінника пішов воювати добровольцем, й інших патріотів підтримують не всі. На жаль, і досі, через рік після початку війни на Сході, є люди, котрі живуть за принципом “моя хата скраю”, тобто роблять вигляд, що нічого не відбувається.
– Я не засуджую таких – Бог їм суддя. Єдино, до кого в мене, як і в будь-якого справжнього патріота України, різко негативне ставлення, – це до тих, хто прийшов на нашу землю зі зброєю, – говорить Тетяна.
В Олександра Оловаренка є заповітна мрія – власноруч звести будинок десь на березі Дніпра, бо родина героя вже багато років тулиться в однокімнатній квартирі. Звичайна людська мрія. Й заради того, щоб вона стала реальністю, заради миру й спокою на українській землі, заради безпеки своїх і чужих рідних він боронить українську Незалежність на буремному Сході – із санітарною сумкою на одному плечі, з автоматом – на іншому. “Перемагать і жить!..” – таке побажання поета хочеться висловити Олександрові Оловаренку, всім захисникам Вітчизни.

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”