Жінка виходить із двору, на воротах якого тріпоче своїм єдиним синьо-жовтим крилом прапорець, і я відразу розумію, що це і є Ольга Олексіївна Барвіна. Тут, на так званому “сухому” кутку Халтуриного, що в Карлівському районі, останнім часом чи не в кожного очі на мокрому місці. Пересихає хіба що в горлі, коли шукаєш і не знаходиш слів, якими хоча б на мить зняти з плечей мами загиблого захисника Вітчизни цю брилу непоправного горя. Поспілкуватися ми домовилися у сестри Ольги Олексіївни, Лариси Олексіївни. У жіночому колі. Чоловіків і просити марно. Діма ділився у чоловічій компанії тим, про що ні мамі, ні тітці й не натякав, але й сьогодні двоюрідний брат Максим ще не готовий переповідати для інших ті “розмови начистоту”.
Для жіночої частини родини в двадцятиоднорічного старшого солдата, водія БТРа “Барвуші” завжди було все нормально. Радив менше дивитися брехні по телевізору й хвалився, які смачні смажили вони з товаришами в Дебальцевому шашлики. Тепер Ольга Олексіївна вбачає якийсь сумний знак у тому, що у свою єдину фронтову десятиденну відпустку син приїхав саме того дня, коли минув рік по смерті його бабусі, – 4 листопада. Насторожують навіть не дати, а спогад про якесь майже несамовите Дімине хвилювання не встигнути на поминки. Його чутно було й по телефону, за сотні кілометрів від рідної хати.
Халтурине – мала батьківщина загиблого Героя, тут сходжені всі стежки і знайомий кожен будинок, виміряні на глибину ставки й випробувані на вірність друзі. Тут майже всі один одного знають і кивають “здрастуйте”. У 2009-му Діма закінчив у місцевій школі
9 класів і подав документи до Карлівського ПТУ № 50. Через три роки мав дві спеціальності: зварювальник і водій. Попрацювати не встиг – навесні 2013-го призвали на строкову службу, потрапив у Київську 101-шу окрему бригаду охорони Генштабу ЗС України. Через рік, коли наблизився час демобілізації, стало зрозуміло, що вчасно вона не відбудеться: на Донбасі почалася війна.
– Півроку по телефону ми чули від нього одне й те ж: “Нас затримують, проходимо навчання на полігоні”, – згадує Ольга Олексіївна. – А як там по правді… Уже аж тоді, як приїхав у відпустку, дізналися, що з 3 серпня він був у зоні АТО. Та й то сказав, що якби не довідка, яку треба було подавати до сільради для виділення земельної ділянки, не признався б.
Відбувши з дому після відпустки, Дмитро продовжував оберігати матір від новин про війну. Питала, що ж воно бахкає? Казав, що то техніку ремонтують в ангарі. Відновлювати пошкоджені БТРи та інший транспорт Барвіну справді доводилося часто. Траплялося, що дуже довго щось там і не вдавалося полагодити. Востаннє Дмитро розмовляв із мамою 15 лютого. Жартував навіть більше, ніж  звичайно: настрій іще був заряджений учорашнім Днем усіх закоханих. Ольга Олексіївна знала, що десь у Нових Санжарах у Діми є симпатія на ім’я Тетяна. 16 лютого зв’язку з сином раптом не стало. Наступного дня занепокоєна мати зателефонувала до командира. У відповідь на своє “Чомусь не можу додзвонитися” почула слова подяки за Діму: “Загинув, як герой”.
Потім для родини Барвіних були ще довгі тижні сподівань, що командир помилився, адже ніхто не міг сказати напевне, де тіло полеглого Героя. Дебальцеве після “котла”, про який і до сьогодні на офіційному рівні переважно замовчується, перейшло до рук ворога. Як безвісти зниклого шукати “Барвушу” допомагали батькам і волонтери, і правоохоронці. Відгукнулися громадські активісти не тільки з Полтави, а й із Дніпропетровська, Харкова, Києва. Барвіни й самі щодня з великою надією обдзвонювали військові госпіталі в цих містах. Утім розуміли, що треба телефонувати й до моргів. Отримуючи заперечну відповідь, хотілося вірити, що Діма залишався десь у полоні. Невдовзі знайшлися люди, які запропонували номер телефону тих, хто організовував звільнення за викуп. Волонтери тримали Барвіних у курсі всіх нових списків звільнених полонених.
Разом із тим Ольга Олексіївна з чоловіком Володимиром Володимировичем чекали й висновків експертизи ДНК. На жаль, саме вона й виявилась результативною. 50 днів пошуків завершилися 7 квітня. За однією з версій, таке зволікання пов’язане з тим, що тіла полеглих героїв українській стороні доводилося вимінювати у терористів.
Бойові товариші Дмитра приїхали в Халтурине, щоб разом із його рідними вирушити по загиблого побратима до Дніпропетровська (на той час у місцевому морзі перебувало ще 874 невпізнаних тіла). Саме від військових Барвіни й дізналися про все, що сталося 16 лютого поблизу села Нижнє Лозове Артемівського району Донецької області, коли ворожі фугасні снаряди знищили два наших БТРи.
– Сам їхній фельдшер Женя розповів, що шукав у Діми пульс. Але живим із двох екіпажів був тільки Дімин товариш, стрілець Мишко Іваничко, – говорить тітка Героя, Лариса Олексіївна.
Надалі склалося так, що саме двадцятирічного Мишка з Львівщини поховали першим, уже через 10 днів. Рани в нього, як казав фельдшер, були не смертельними, але ж везли поранених вантажним транспортом, у страшний мороз, під обстрілами. Товариші спочатку й не знали, що він не вижив. Тіло старшого лейтенанта Романа Тимошенка, який загинув в одній машині з “Барвушею”, вдалося розшукати через місяць.
9 квітня у Халтуриному прощалися із захисником Вітчизни Дмитром Барвіним. Це був Чистий четвер, коли весь християнський світ кріпився переживаннями останніх днів Страсної седмиці, коли в сотнях тисяч родин батьки будили свою дітвору, щоб скупатися за старим звичаєм до схід сонця, а матері замішували найсвятковіше тісто на великодній хліб… Домовину з тілом Героя бойові побратими несли на цвинтар на плечах, проводжав старшого солдата в останню путь і військовий оркестр. Багато односельців зустрічали жалобну процесію біля своїх дворів і не стримували сліз.
Відтоді люди тут інакше, власне гостріше, впритул, відчули, що фронтова передова – не за сотні кілометрів, не на екранах телевізорів чи в розповідях мобілізованих халтуринців, вона так близько, що на ній вирішується завтрашній день кожного з нас, ціною безстрашності й життя звичайних хлопців, які росли в когось по сусідству, любили спорт, закохувалися, планували, мріяли… Не один, і не два односельці Героя говорять, що прощання з Дмитром стало своєрідним переломом у їхньому раніше доволі обивательському сприйнятті ворога, який вдерся на українську землю.
Барвіни вдячні всім, хто допоміг їм у горі. Таких людей, спасибі Богу, багато: починаючи від сільського голови Віктора Котенка – до волонтерів зі столиці, яких вони ніколи й не бачили. Усе, що зобов’язана виконати для родини загиблого Героя держава, поки що (на момент спілкування – 7 червня) на етапі документальної волокити. Пришвидшувати Ольга Олексіївна не намагається – не хоче й найменших суперечок. Згодом на приміщенні Халтуринської школи має з’явитися меморіальна дошка на честь загиблого бійця АТО Дмитра Барвіна. Цим клопочеться військова частина, в якій він служив.
Для нинішніх учнів школи пам’ятний знак буде нагадуванням, зокрема, й про конкретну зустріч із захисником Вітчизни. Під час відпустки він разом із іншим бійцем, Володимиром Іваніловим, приходив на запрошення вчительки Світлани Григорівни Погрібної поспілкуватися зі школярами. Подарунки від дітвори – малюнок та лист зі словами вдячності та побажаннями повертатися додому з перемогою – Ольга Олексіївна показала мені вже в себе вдома. На видному місці в кімнаті розвішені дві військові форми “Барвуші”, одна з них – парадна, та, що припасалася на “дембель”, у якій хотілося гордо їхати зі столиці в поїзді. Тут же на столику – фото, синові грамоти за третє місце в районних змаганнях із гирьового спорту й за перше в шкільному конкурсі “Козацькому роду нема переводу”, збірка “Молитви матері”…
Молодший син Володимира Володимировича та Ольги Олексіївни Віталій також дорослий, працює у Харкові. “Все у військкомат викликають”, – зітхає мама. Ольга Олексіївна працює у місцевому дитячому садочку. До обіду – завгосп, решту дня – помічник вихователя, нянечка. Може, цим і навіяний сон, у якому вона останнім часом бачить маленьку дитину, хлопчика. Може, іншим…
Відразу після слів про сон хтось бадьоро лопотить у коридорі, й за кілька секунд перед нами вже стоїть маленький пустун. Це сусідчик, Богданчик, пояснює Лариса Олексіївна. Він останнім часом став неабиякою їм із сестрою розрадою, тільки схопить відчай – давай забавляти малого. У садочок Богдан ще не ходить, а от те, що Діма тепер на небі, вже знає: підводить личко догори й високо-високо витягує рученя з рожевим букетиком чайних троянд.
“До Діми на могилу часто приходять односельці. Дивлюся: хтось вазу поставив, квіти приносять”, – говорить Ольга Олексіївна. – Його не забувають і обов’язково пам’ятатимуть і друзі, і всі”. Указом Президента України Герой нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
…Скільки нас, тих, хто залишив отчі пороги й поїхав із рідного села шукати якихось важливіших, цікавіших чи навіть легших у житті шляхів? Сотні чи, може, за всю історію Халтуриного й тисячі. У жодного з цих шляхів немає повноцінного продовження під час війни. Багато з нас відчувають сьогодні і розгубленість, і сум’яття, несподівано усвідомлюють примітивність і непотрібність власних прагнень і цілей. Двадцятиоднорічний Дмитро Барвін не встиг ні сповна змужніти, ні здобути житейського та професійного досвіду, але в умовах війни за незалежність України на Донбасі він виявився зрілішим за багатьох навіть удвічі старших співвітчизників. Вічна слава і світла пам’ять Герою.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”