Олександр Капшук із Машівки був мобілізований минулоріч у числі перших. І ось рік по тому молодий чоловік нарешті вдома. Дякувати Богу, живий і здоровий. Говорить, що рік цей був не з простих…
– Було важко і фізично, й морально. Довелося залишити сім’ю, призвичаюватися до життя в палатках, польового харчування. Після полігона в “Десні” кілька місяців стояли на території авіаційного підрозділу в Миргороді. А у другій половині літа опинився у зоні АТО.
Ми – реактивна артилерія, “Урагани”, тому подовгу на одному місці не стояли. Пощастило, що увесь екіпаж складався із земляків: Павло Сайко, Михайло Кремена з Машівського та ще один хлопець із Карлівського районів. Отаким складом увесь рік і прослужили. Тільки демобілізували мене першим, а хлопців – через чотири дні.
Про перехід від мирного життя до військових буднів розповідає так:
– У відповідний сектор зони АТО увійшли вночі. Більше 200 кілометрів рухалися на транспорті, який до цього простояв років із двадцять. Спека була неймовірна, техніка як не “кипить”, то ламається. Із харчів – сухпай, вода – та, що з собою набрали. Завели нас у лісосмуги. Рухалися в темряві, спочатку не розуміли, де знаходимося, важко було навіть сторони горизонту визначити. Пізніше всьому навчилися: маскуватися в “зеленках”, виконувати команди – дуже швидко. Піхота, десантники – десь далеко попереду, їх прикриває ствольна артилерія, а вже за ними – реактивна. “Ураган” б’є точно і “боляче” – по серйозних конкретних цілях. Війна велася переважно вночі. Вдень лиш де-не-де чути автоматну чи кулеметну черги. А настає ніч, і приходить страх: усе навколо горить… Коли листя опало, нас відвели поближче до мирних територій. На завдання виїжджали за кілька десятків, а то й сотень кілометрів. Жили по-різному. В покинутому лісництві позабивали вікна плівкою та клейонкою, склали грубку, плиту для приготування їжі. І ферми обживали, і вцілілі будинки у покинутих селах.
На запитання, чи пригодився на війні досвід строкової служби, Олександр відповів:
– Свого часу служив у хімвійськах усього дев’ять місяців, бо мав вищу освіту. Той досвід до реактивної артилерії не мав жодного стосунку. Одразу після мобілізації сподівався, як і всі, що попереду – десять днів перепідготовки. Але нас без жодних медоглядів відправили спочатку в Суми, де перевдягли, за два дні видали найнеобхідніше, і – на полігон. Дуже швидко зрозуміли, що все набагато серйозніше. Отак за рік служби маю майже вісім місяців “вогневої”.
Форма, яку видали нам спочатку, зберігалася десь на складах роками й тому “наказала довго жить” значно швидше передбаченого терміну. Те ж саме з бушлатом та іншими речами: щось горіло, щось рвалося. Тож виживали за рахунок волонтерів, забезпечували себе самі. Та форма, в якій дослужив і повернувся додому, подарована друзями, як і газовий балон, на якому готували їжу. Першим бронежилетом завдячую машівській громаді, за що всім людям величезне спасибі. До речі, той бронежилет передав мобілізованому землякові Євгену Клітному. Другий жилет, досконаліший, отримав у зоні бойових дій, коли без такого вже було не обійтися.
Про побачене на війні Олександр розповідає небагатослівно. Більшість населених пунктів на Донбасі, де точилися бої, бачив не на карті. Дізнався, що таке холод, голод, страх і смерть. Говорить, що люди у тих краях жили значно скромніше, ніж на Полтавщині. Чим далі від Донецька, тим гірше. Будинки опалюються вугіллям, усе чорне й зубожіле. Земля настільки тверда, що кирку загнати важко, – переконалися, копаючи окопи.
– У селах були водонапірні вежі, але якщо один раз ми набрали там води, то до наступного разу її або підірвуть, або отруять. Через це без води лишалися цілі села. Вода дуже жорстка, але доводилося пити. І не лише з вежі чи криниці – пили навіть зі ставка… Харчувалися теж по-різному: або води немає, або стоїмо через дві лісосмуги від сепаратистів. Тоді обходилися сухпайком. Під дощем мокли, під сонцем висихали…
Олександр говорить, що офіційна інформація про втрати значно занижена:
– На моїх очах за одну ніч із полку чисельністю півтори тисячі чоловік залишилося п’ятдесят. З нами служили хлопці, які пройшли війни в Осетії, Нагірному Карабасі. Там воювали, використовуючи переважно автоматичну зброю. На Донбасі ж вирішальне слово – за артилерією, в тім числі й реактивною: колону бронетранспортерів піхота не зупинить. На полігоні за місяць не вивчили того, що за дві ночі бою. Згідно з нормами “Ураган” перезаряджається за 25 хвилин. Під час бою вправлялися за одинадцять. Жити захочеш – і не те встигнеш. І це у повному обмундируванні, де сам бронежилет, якого майже не скидали, важить кілограмів тридцять. Було вже в ньому, як у звичайній курточці.
Як розповідає молодий чоловік, місцеве населення ставилося до Української армії переважно негативно. Бувало, що навіть бутильовану воду підвозили отруєну. А чого вже наслухалися на свою адресу, годі й згадувати. Попри те, що бійці частенько передавали харчі до дитячих будинків, інших закладів, ставлення це не міняло. Щоб зайти в магазин, доводилося кільком чергувати на вулиці з автоматами. Хоча були й винятки. Іноді щастило покупатися десь на шахті. Або жінки забирали у хлопців речі й прали у пральних машинах. Але це – дуже рідко.
Наостанок запитую: що снилося першої ночі вдома?
– Оце усе й снилося. Воно й зараз сниться. Та сподіваюся, – говорить насамкінець Олександр, – що війна таки скінчиться і з часом перестане приходити як у пам’ять, так і в сни. Хочеться все забути.

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст