Перед ветеранами нині стоїть важливе і відповідальне завдання – виховання молоді в дусі патріотизму й любові до своєї Батьківщини – незалежної України. Це наш святий обов’язок. Розуміємо, що вчити потрібно на героїчних подвигах учасників Великої Вітчизняної, дітей війни, ветеранів праці, які багато зробили в своєму житті, щоб врятувати свою землю від фашистів, а після Перемоги – відбудувати зруйновану країну.
Виконуючи свій обов’язок, ми ідемо до молоді – до школярів, студентів, військовослужбовців – і розповідаємо їм правду про ту минулу жорстоку війну, про наше героїчне покоління воєнних літ, про звитяжні вчинки солдатів і офіцерів. Про тих, хто ціною свого життя врятував Батьківщину від фашистських поневолювачів.
Зустрічі з молодими людьми намагаємося вести як бесіду, відверту розмову, щоб наші слухачі були активними учасниками такого спілкування. Запитуємо, чи знають вони, коли і хто віроломно порушив кордони нашої країни, розпочав криваву війну. І чуємо відповідь: “На нашу країну 22 червня 1941 року напала фашистська Німеччина”.
Це правда, але не вся. Річ у тім, що на той час Гітлер підкорив усю Європу і всю її міць кинув на Радянський Союз. 1800 захоплених підприємств, крім німецьких, працювали на фашистську армію. 180 дивізій країн Європи майже без опору (крім Франції, яка воювала 45 днів) склали зброю до ніг переможця. А наш миролюбивий народ не схилився перед ворогом, хоробро захищав свою землю і свободу.
На запитання: “Чого хотів від нас цей ворог? Яка мета, яка ціль була в нього? Що йому треба на нашій мирній землі?” молодь відповідає так: “Хотів забрати нашу родючу землю, зробити нас своїми рабами”. “Правильно, – говоримо ми, – вірно розумієте і міркуєте. Ось що пише з цього приводу канадський історик українського походження Орест Субтельний у книзі “Історія України”: “Фашисти планували знищити всю українську інтелігенцію – вчителів, лікарів, інженерів, всіх, хто мислить, всіх тих, хто не підкоряється і бореться проти окупації. Інші 65 відсотків тих, хто залишиться, переселити до Сибіру, а решту – зробити рабами. Ніяких шкіл, технікумів чи інститутів. Доволі початкової школи (3 класи), щоб українець міг розписатися та рахувати до ста. Україну заселити німецькими колонізаторами”.
Таке майбутнє чекало б нас із вами, якби фашисти перемогли у тій війні. Кожний, хто народився в повоєнні роки, не усвідомлює всієї трагедії страшного лихоліття. Чи розуміє він, що міг і не народитися, що не було б суверенної України, якби здійснилися жахливі плани німецько-фашистських загарбників. Наступних поколінь могло б не бути… Навіть думати про це страшно!
Нашим ветеранам війни випала тяжка доля. Але вони прожили своє життя не даремно – ціною свого здоров’я, своїх молодих літ захистили рідну землю від страшного ворога, звільнили від нього інші народи. Побачили, як живе акуратна, дисциплінована Європа. Але кращої землі, ніж наша благословенна Україна, не знайшли. І тепер їх серця болять за молодих людей. Нам не потрібна війна, нам потрібні спокій, мирне небо, справедливе і добре ставлення до громадян. Вони хочуть чесно трудитися на своїй землі, ростити і вчити дітей. А це можливо тільки тоді, коли на землі панує мир.
І ми говоримо своїм юним слухачам: “Любіть красу, що вас оточує, поважайте інших. Не допускайте в своє серце ненависті до людей з іншим кольором шкіри чи з іншими думками і поглядами на життя. Нині в цьому жорстокому світі точиться боротьба за виживання. Україна може втриматися тільки тоді, коли буде у дружбі зі всіма країнами, зі всіма народами. Треба бути патріотами своєї Батьківщини, любити її, захищати її, навіть віддавати за неї життя, як це робило наше покоління. Нехай над усіма завжди буде чисте безхмарне небо”.

Борис КОВТУН
Інвалід Великої Вітчизняної війни,
полковник запасу