У  ХХІ столітті людина дедалі більше відмежовується від світу. Ми можемо щодня перебувати у гущі подій, у вуличних натовпах, у товаристві друзів і водночас почувати себе одинокими. “SOS” самотнього заглушають сигналізації автівок, “бурчання” комп’ютерів, ревіння верстатів. Відбувається певний парадокс: людина сама створила власний мікровсесвіт, залишаючись при цьому на безлюдному острові свого серця. Це дуже добре видно на перехрестях мегаполісів, де сотні людей, ніби одинокі кораблі, “пливуть” собі то з навушниками у вухах, то з ґаджетами в руках, а може, й просто у мріях дня, який тільки-но розпочався. Людина цифрової епохи здійснила неймовірні відкриття, задовольнила практично всі свої потреби, проте не зуміла подолати самотність.
У мого улюбленого польського поета Яна Твардовського є такі рядки: “Самотність починається не тоді, коли люди від нас відходять, а коли ми відходимо від людей”. Думаю, що початок нашої людської самотності – у відсутності любові до інших. Самотньому важко через те, що він, подібно до консервної банки, загерметизовує своє серце, закриває його перед друзями чи близькими, водночас і перед Богом. Кілька років тому в одній із київських мистецьких галерей українська фотохудожниця Анна Войтенко на презентації своєї інсталяції висловила важливу думку: “Сучасна людина оточена бетонними стінами власної кімнати, та й власного життя загалом”. Так, сьогодні ми справді перебуваємо у “коробках”: квартир, думок, безвиході, економічних криз, страху… І в цьому контексті мені згадуються твір японського письменника Кобо Абе “Людина-коробка” і постмодерністичний текст Крістофа Рансмайра “Останній світ”. У першому – персонаж жив у своєму мікровсесвіті, в іншому – нова генерація представляє собою покоління скам’янілих людей. “Занепад буває тоді, коли людина боїться самотності, коли забуває, що має жити заради інших, щоб вони не були самотні”, – продовжує у своїх текстах Ян Твардовський. Це і є основний рецепт. Але чи вдається нам бути жертовними настільки, щоб розвеселити інших, щоб допомогти засмученим? Згадаймо, наприклад, як часто ми даруємо подарунки своїм друзям? Просто так, без приводу, іменин, днів народжень чи інших урочистостей. Просто так, для хорошого настрою, для усмішки, як знак уваги і любові. Хтось може заперечити: “А чому я маю це робити? Він/вона ніколи не вітаються зі мною, не запитують “як справи?” Коли чую подібні репліки, завжди прошу згадати малюка Єнота з відомого радянського мультфільму. Ми ніколи не зможемо налагодити комунікацію чи дружбу, якщо не розпочнемо із себе, не відкриємо власного серця і не “усміхнемося своєму відображенню”!
Виявляється, самотності бувають різними: це і тоді, коли залишаєшся сам, і коли перебуваєш у неприйнятному для себе товаристві, і коли любиш без відповіді, і коли почуваєш себе абсолютно щасливим. Час вправно рухає стрілками вперед. Людина залишається в епіцентрі, у нестримній матриці інших людей. На думку Яна Твардовського, самотність є своєрідним блаженством, зокрема це можна прочитати в таких рядках: “Самотності є різні: на землі, у пеклі, на небі. Всілякі, тільки одна – та, що веде до Тебе”. Відокремленість від реального світу і самозаглиблення у Боже Слово – це, можливо, до певної міри екстракт у подоланні самотності. Через те чимало людей звертаються сьогодні до Бога, бо Він і є тією останньою інстанцією допомоги. Проте самотність у Бозі – не означає тотальне відокремлення й аскетизм. Самотність у Бозі – це вміння жити заради інших, навчитися жертовності, адже інколи єдина короткочасна тепла усмішка здатна вилікувати зболений погляд.

Юліана Лавриш.