Своїми думками про децентралізацію влади та проведення адміністративно-територіальної реформи ділиться Карлівський міський голова Володимир СЛЄПЦОВ, який нещодавно, як член ради малих і середніх міст Асоціації міст України, побував у складі української делегації з обміну досвідом у Польщі.
– Володимире Анатолійовичу, яка Ваша особиста позиція стосовно запланованих адміністративно-територіальних реформ у нашій країні, наскільки вони своєчасні?
– На мою думку, реформуванню влади альтернативи в Україні немає. Це наше майбутнє. Вся Європа й увесь цивілізований світ уже провели аналогічні реформи й працюють у самодостатніх громадах. Україна підписала Хартію місцевого самоврядування, ключовим пунктом якої є повсюдність місцевого самоврядування. Ми, на превеликий жаль, тільки декларували це поняття. На сьогодні місцеве самоврядування практично безправне, хоча після нещодавнього внесення змін до закону про містобудівну діяльність повертаються ті повноваження, які в нас безсоромно забирали протягом останніх 5 років. Звісно, в питаннях децентралізації влади та проведення адміністративно-територіальної реформи є певні труднощі, адже люди за своєю природою консервативні. До того ж ширяться різні чутки, буцімто села будуть знищені, а я вважаю, що це шанс селам підтягтися до рівня міст. Якщо, скажімо, планується створити Карлівську територіальну громаду, до складу якої ввійдуть сільради в нинішніх адміністративних межах Карлівського району, я вважаю, що села підтягуватимуться до рівня адміністративного центру, розвиватиметься їхня інфраструктура. Так, це відбудеться не за один рік, але, щоб це відбувалося, потрібна політична воля і керівництва країни, й усіх нас. Чому ми сьогодні програємо? Бо немає потужної наступальної роз’яснювальної роботи в засобах масової інформації.
– Нещодавно Ви побували в Польщі, де на практиці побачили результати впровадження адміністративних реформ. Як і в чому можна порівняти ситуацію в Україні та Польщі? До чого нині прийшли поляки?
– Насамперед відзначу досить високий рівень прийому української делегації. Прямо з борту літака нас запросили на зустріч у канцелярії Президента Республіки Польща, на якій були присутні керівники великих міст (їх там називають президентами) й бургомістри – середніх і невеликих міст. Йшлося про реформи, які чекають Україну і які відбулися у Польщі. До речі, поляки першими 25 років тому провели адміністративне реформування. Слід зазначити, що сьогодні поляки прийшли до чіткого розмежування повноважень, ліквідації вертикалі влади й фінансового забезпечення місцевого самоврядування. Адже левова частка коштів залишається у гмінах (гміна – первинна ланка сільського, сільсько-міського об’єднання чи невеликих міст, які є основою місцевого самоврядування) та містах, одне слово, на місцях.
Загалом у Польщі існує триступенева градація населених пунктів: гміни й міста, міста чи декілька об’єднаних гмін із функціями повіту та воєводство – кілька об’єднаних повітів. Наприклад, ми побували в сільській гміні Сулійов, яку очолює бургомістр. Це – звичайне село, але, як сказав поет, неначе писанка, село. Скрізь чистота, клумби квітів, пам’ятники, лавочки, урни. У центральному місті гміни проживає 6 тисяч осіб, а загалом у гміні – 16 тисяч осіб. Це так само, як і в Карлівці. До цієї гміни входить 29 населених пунктів. Бургомістра та депутатів гміни обирає прямим голосуванням усе населення, яке має право голосу. До речі, всі депутати гмін, міст, воєводств отримують за свою роботу кошти. Адже люди працюють, витрачають свій час, тож і мають певну винагороду, яка не є заробітною платою – ця сума офіційно визначається на сесіях у гмінах. Заробітна плата бургомістра досить висока – 7 тисяч злотих (49 тисяч гривень). У населених пунктах чисельність жителів коливається від 1,4 тисячі осіб до 83 мешканців. У кожному такому селі є загальнообраний жителями керівник – солтіс, тобто староста. Він також не отримує зарплати й може працювати будь-ким, чи фермером, чи пожежником, але на нього покладено збирання місцевих податків. І десять відсотків від зібраного є його винагородою. Бюджет гміни Сулійов складає 42 мільйони злотих, або понад 290 мільйонів гривень. А бюджет міста Карлівки з добре розвинутою інфраструктурою, кращою, ніж у гміні Сулійов, де є і промисловість, і сільське господарство, становить лише 9,5 мільйона гривень, тобто у 25 – 30 разів менше. Я намагався зрозуміти, звідки такі надходження. Половина – це власні, місцеві надходження, решта – державні субсидії на виконання певних делегованих повноважень. Тож рівень заробітних плат, рівень розвитку й обороту бізнесу є настільки високим, що там можуть сплачувати такі високі податки й при цьому розвиватися.
До слова, у Карлівському районі 12 сільських і міська ради об’єднують 37 населених пунктів. Тобто у 24 населених пунктах, де немає сільрад, старшого (старости. – Авт.) в селах немає, хоча там і проживають від 200 до 500 осіб. Тож я все-таки думаю, що треба обирати там старшого, хоча б на громадських засадах, за принципом голови вуличного комітету, й доплачувати йому хай навіть 300 гривень. Але треба обирати ініціативних людей, щоб вони могли організовувати громаду.
Побували ми й у місті Піотркув Трибунальські, яке має права повіту. Це історичне місто, колишня резиденція польських королів, де загалом нині проживають 78 тисяч осіб.
– Яке Ваше бачення об’єднання громад у Карлівському районі?
– У березні Карлівка висунула ініціативу про готовність об’єднання із сусідніми селами й сільрадами, щоб створити єдину Карлівську громаду, яка за рекомендаціями та методикою Кабміну передбачає об’єднати весь район. На мою думку, в нашому районі “помістилося” б
2–3 польські гміни. Адже від центру гміни до її окраїни в кожен бік не більше 10 кілометрів. Але наше сільське населення з великою обережністю підходить до будь-яких адміністративних змін не випадково. Бо люди мають сумний досвід об’єднань, які відбувалися ще при раднаркомах, коли з карти країни зникали не те що хутори, а й цілі села… Але в гмінах я не побачив навіть слідів деградації, вони розвиваються, навіть у невеличких селах відчувається прогрес, там є молодь. Звісно, не в кожному з 29 сіл гміни є дитсадки та школи, але що таке 10 кілометрів? У нас є села протяжністю 15 кілометрів. Там (у гмінах) є шкільні автобуси, стаціонарні хворі лікуються в сусідніх містах, але поліклініки й амбулаторії сімейної медицини, де надається перша допомога, у гмінах є. Я неодноразово говорив, що сьогодні для проведення реформ в Україні бракує інформації. Усі ЗМІ нині в боргу перед реформою. Адже те, що я побачив у Польщі, мене ще раз переконало – іншого шляху, як реформування, у нас немає, бо там люди живуть нормально, добре живуть. У нас же самодостатніми є тільки великі міста, вони ж мають і громади самодостатні: це – Полтава, Кременчук, Комсомольськ, Миргород, Лубни. Вони вже мають реальне самоврядування. Інші ж, невеликі, міста й райцентри позбавлені самоврядування, і саме на нас лежить основний тягар реформи. Бо кожна громада повинна бути самодостатньою й мати можливість і засоби надавати весь спектр управлінських послуг, але в кожному селі не може бути відділу освіти чи соціального захисту. Для цього необхідне певне об’єднання, яке є в районах. Але ж у районах по суті це не місцеве самоврядування, це взагалі якийсь незрозумілий конгломерат. І від цього, на моє переконання, всі біди. Якби було розвинене місцеве самоврядування, ніхто б не оглядався – а що скажуть “згори”? Реалізовувалося б те, що вирішить громада, що їй вигідно. Скажімо, сама Карлівка – самодостатня громада, ми вже готові приймати повноваження і їх реалізовувати. Але прилеглі сільські населені пункти по суті своїй не можуть бути самодостатніми. А об’єднуючись із більш чисельною громадою, вони зможуть реалізувати свої повноваження. Наприклад, у Карлівці працює 8 автобусних маршрутів, але до села автобуси не доходять. Коли ж буде громада першочергово вирішуватиметься транспортне сполучення, бо цього прагнутиме громада, й на це повинні виділятися кошти. Скажімо, поляки отримали чимало коштів на розвиток інфраструктури. Не позичок, які ми беремо в МВФ і за які розплачуватимуться й наші діти, а безкорисливої, безповоротної допомоги з Європи. Це  – мільйони й мільйони євро. Звісно, фінанси видаються під певні проекти. Ми теж складаємо проекти, але суми на реалізацію українських проектів у рази менші.
– Володимире Анатолійовичу, а які джерела надходження коштів для наповнення бюджету майбутньої Карлівської громади хоча б приблизно на рівні гміни Сулійов?  
– У Польщі набагато вищий рівень зарплат, ніж у нас і, відповідно, вищий рівень оподаткування – до 60 відсотків їхньої зарплати йде на податки. Але того, що залишається, їм достатньо для того, щоб жити значно краще наших громадян. Що ж до наших реалій, то сільські громади повинні отримати базу для оподаткування. Нині вже перші кроки в цьому напрямку зроблені. Громада стовідсотково отримуватиме надходження від податку на землю, нерухомість і 60 відсотків податку на доходи фізичних осіб, які, на мою думку, потрібно збільшувати хоча б до 70 відсотків. Окреме питання – податки від користування надрами. Адже вони належать народу. Проте прибутки від видобутку корисних копалин отримують приватні структури. Це питання треба вирішувати на користь місцевих громад. Я вважаю, що 90 відсотків від прибутку нафтогазових корпорацій повинно надходити до Державного бюджету. В нас же цими надприбутками збагатилася невелика група людей. Поляки гордяться тим, що в них немає олігархів. В Україні – суцільна злиденність і групка олігархів, які можуть дати фору всім олігархам світу. Наявність олігархічного клану – це наша біда. У Польщі ті гміни, на території яких видобувають корисні копалини, вигідно вирізняються від інших, вони мають вищий рівень розвитку інфраструктури, там ідеальні дороги…
– Як повернути на користь українського народу чи громад прибутки від використання надр?
– Нам треба оподатковувати прибутки підприємств, що займаються видобутком вуглеводнів чи інших корисних копалин диференційовано. Так, як це робиться в європейських країнах. Тобто рівень оподаткування має бути відсотків на 90 – 95. Скажімо, отримала така компанія один мільярд гривень прибутку, віддай 950 мільйонів у державну казну чи громаді. Правила гри на бізнесовому ринку має встановлювати держава, й вони мають бути цивілізованими, такими, як у всьому світі. Багаті мають платити значно більше податків, ніж пересічні громадяни. І саме це є головною умовою розвитку справедливого демократичного суспільства. На це має бути воля парламенту, щоб прийняти відповідні закони. Це і є тест на народність для наших народних обранців.

Людмила ДАЦЕНКО
“Зоря Полтавщини”