Сподобив його Господь прийти в цей світ тієї пори, коли весна перетікала в літо. Ще співали солов’ї, квітли каштани і конвалії, а сонце прокидалося все раніше. 31 травня 1931 року до мільярдів голосів на благословенній землі приєднався і його голос – народився Василь Котляр.
Україна пам’ятатиме його як талановитого журналіста, драматурга, режисера, багаторічного голову Полтавського обласного комітету телебачення і радіомовлення, людину безкомпромісну, глибоко порядну, людину, котра плекала хліб духовний на рідній землі й уміла любити людей.
Окрім добрих справ, він залишив нам своє Слово – в п’єсах, оповіданнях, публіцистиці, віршах. Кілька віршів Василя Котляра – до вашої уваги. Вчитайтеся! Можливо, озвуться вони у ваших душах спорідненими почуттями.
* * *
У цьому світі так давно
Не бачив справжньої людини,
Щоб їй усе було дано:
І зовнішність, і відлік днини,
Щоб очі, наче дві зорі,
Світили радісно й відкрито
І щоб о будь-якій порі
За погляд не збирали мита.
І от зустрів – усе, як є,
Але вдивляюся і – диво:
У неї все моє, моє…
Як, виявляється, важливо
Пізнати раптом у собі
Ті риси, котрих прагнеш в інших.
Себе ви любите? Любіть!
У світі світла стане більше.
* * *
Все минає, і все мине,
І не буде колись мене,
Але й після моєї смерті
Світ летітиме у круговерті,
Де нові життя і сонця.
Хтось ітиме в фаті до вінця,
Хтось з криниці нап’ється води,
Хтось уникне нужди і біди,
Хтось зрадіє, а хтось затужить,
Хтось кохатиме палко дуже,
А хтось в пазуху кине зраду,
Хтось шукатиме райського саду,
Хтось посадить чи вишню, чи грушу,
Хтось віддасть у заставу душу,
Хтось народить дитину щасливою,
А хтось стане бабусею сивою…
І оце все знову мине,
Та тоді вже не буде мене.
* * *
Дорогою життя біжи, радій!
У сонячнім промінні,
В смарагді буйної трави,
У неба нескінченній сині
Ти кожну мить живу лови.
Відкинь всіх сумнівів тортури,
Не думай про лихе і зле,
Зламай думок поганих мури,
Забудь дрібне усе й мале,
Забудь про меч і переляки,
На поміч Долю не зови.
Шукай добра і щастя знаки,
Вони в житті твоїм правім.