Гвардії молодший лейтенант Степан Степанович Михайленко – уродженець Хорольського району, ветеран – танкіст Кантеміровської Червонопрапорної танкової дивізії. Він довгий час працював власним кореспондентом газети “Зоря Полтавщини”.
Степан Степанович пригадував свій славний бойовий шлях: “Ніколи мені не забути жорстоких кровопролитних боїв за визволення братської Польщі. У січні 1945 року, після визволення від фашистських окупантів Кракова, наша бригада вела важкі бої за звільнення міста Катовіце. Підступи до міста були заміновані й обстрілювалися артилерією противника”.
… “Уперед!” – подав команду командир Т-34 Степан Михайленко, і танк, долаючи перешкоди, крізь дим і полум’я помчав на ворожі позиції. Ось уже близько вулиці польського міста, вже видно зруйновані будинки, обпалені дерева. Щоб уникнути прицільного артилерійського вогню, машина маневрує. Раптом перед очима спалахнуло яскраве полум’я, пролунав вибух. Командир бойової машини, отримавши важке поранення, втратив свідомість. Його машина була підбита і підпалена, екіпаж загинув. Непритомного командира підібрали й відправили в польовий госпіталь піхотинці, які разом із танкістами вели бій. Там йому й ампутували ліву ногу.
А коли повністю очистили польське місто від фашистів, загиблих танкістів поховали у братській могилі на цвинтарі Катовіце. На надгробній дошці поряд з іменами членів екіпажу Т-34 написали й ім’я та прізвище Степана Михайленка. Ось тоді чорним птахом і полетіла на Полтавщину похоронка батьку молодого офіцера, Степану Лукичу: “Ваш син, гвардії молодший лейтенант Михайленко Степан Степанович, хоробро і мужньо воював на фронтах із гітлерівцями, виконуючи бойове завдання в районі м. Катовіце, загинув як герой…”
За свої подвиги Степан Михайленко був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня.
Батько не знав, що син живий і лікується в Тбілісі у госпіталі. А Степан Степанович, у свою чергу, не відав, що він “похований” разом із загиблим екіпажем у Катовіце. Щаслива помилка. І ось на порозі батьківської хати став офіцер. Молодший брат Григорій (батька і матері вже не було в живих) вигукнув:
– Невже Степан? Так він же вбитий!.. Похоронка ж у скрині лежить…
Не повірив одразу, потім припав до братових грудей: “Воскрес, не віриться навіть…”
Так вдруге був народжений воїн-танкіст Степан Михайленко. Повернувся, щоб жити, відбудовувати з руїн міста і села, виліковувати рани на сплюндрованій фашистами землі. З 1948 року Степан Степанович працював власним кореспондентом “Зорі Полтавщини”.
Газетяр-фронтовик був частим гостем на фермах, польових станах, новобудовах, у заводських цехах…
“Такій людині всю душу відкриєш”, – сказав якось Герой Соціалістичної Праці, тракторист колгоспу “Україна” Хорольського району Микола Михайлович Денисов.
За невтомну працю на журналістській ниві Степан Михайленко нагороджений орденом Дружби народів, Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Він працював разом із зорянами, які пройшли ту страшну війну, – Іваном Маценком, Опанасом Коваленком, Пилипом Бабанським, Олексою Бандурою, Неллі Назаровою, Петром Кекалом, Левом Шнейдерманом, Григорієм Безманом, Іваном Кузьменком, Олександром Литовченком, Дмитром Броваром, Тимофієм Пруглом, Василем Бакалом, іншими солдатами Перемоги.
Багато хорольчан пам’ятають Степана Михайленка, а жителі міста Катовіце покладають червоні тюльпани на могилу загиблих танкістів, на мармуровій плиті якої викарбувані імена його фронтових друзів і його самого.

Олег ШВИДКИЙ
Науковий співробітник Хорольського районного краєзнавчого музею