Відомий на Полтавщині й в Україні вчений і практик з питань економіки та управління, колишній голова обласної ради, ветеран органів виконавчої влади та місцевого самоврядування Володимир Васильович ГРИШКО 1 травня відзначає 70-ліття. Багато наших співвітчизників знають і шанують його як академіка Української академії економічної кібернетики, доктора економічних наук, професора, заслуженого економіста України, члена Національної спілки журналістів України, почесного громадянина Зіньківщини. Володимир Гришко – автор численних наукових праць, під його загальною редакцією побачила світ низка книг, зокрема “Основи ринкових відносин”, “Менеджмент організацій”, “Поради управлінцям”.
Напередодні дня народження ми запросили Володимира Васильовича поділитися на сторінках “Зорі Полтавщини” і спогадами, і досвідом, і міркуваннями та сподіваннями, адже всі вони тісно пов’язані з життям полтавської громади.
Прості секрети трудового довголіття
– Володимире Васильовичу, Ваш загальний трудовий стаж складає 53 роки, з них 40 років – на відповідальних керівних посадах, причому 21 рік – в обласному “білому домі”. Чим можна пояснити високослужбове довголіття за умов, коли все так стрімко змінювалося? Зокрема Ви працювали з сімома головами облдержадміністрації.
– Я завжди старався бути адекватним ситуації і справедливим до людей. Найбільше цінував тих спеціалістів, які в складних ситуаціях говорили мені не те, що я хотів почути, а правду. Старався бути подалі від підлесників і підлабузників, які своїм догідництвом тішать самолюбство, а по суті є зрадниками спільної справи, бо переслідують власні інтереси. У будь-яких обставинах я намагався діяти в межах своєї життєвої установки, яку можна окреслити словами відомої пісні: “Щоб тебе на землі не втрачали, постарайся себе не втрачати”.
Мій приклад досить успішної роботи на відповідальних посадах – це також результат існуючої тоді в Україні системи з підбору й підготовки кадрів. Я в “білий дім”, як кажуть, не з дуба впав, а прийшов туди з важливим життєвим досвідом, із відповідними знаннями й твердими переконаннями. За плечима було 4 роки служби в армії, до речі, на Байконурі; більше 10 років роботи в будівельних організаціях області; 10 років праці на посаді заступника керівника одного з найпотужніших в області об’єднань – виробничого об’єднання з виробничо-технічного забезпечення агропромислового комплексу “Сільгосптехніка”.
– Розкажіть про кілька періодів із Вашої трудової біографії, які були найнасиченішими і результативними. Які це були події і справи?
– Цікавим і напруженим був період роботи на посаді заступника голови обласного об’єднання “Сільгосптехніка” під керівництвом Івана Олександровича Гопея та Миколи Тимофійовича Кореня. Я відповідав за фінансово-економічну роботу. І дуже приємно, що результатом нашої десятирічної діяльності став суттєвий прогрес. Досвід нашої роботи регулярно вивчали не лише в межах України, а й у інших республіках. До речі, перший інфаркт – у 35 років – я “напрацював” саме там. І, безумовно, найвідповідальнішим періодом були 10 років, коли я координував усі економічно-фінансові служби області, будучи на посадах начальника головного управління економіки області – заступника голови облвиконкому, заступника представника Президента, заступника голови облдержадміністрації. З одного боку, я не знав, що таке відпочинок, і працював без вихідних по 12 – 15 годин на добу. З іншого боку, це було ще й велике випробування на життєві принципи: щоб не втратити себе, залишитися порядною людиною. Можливості стати “успішним” хабарником і корупціонером були стовідсоткові, але Бог уберіг мене від цієї гидоти. Головний результат роботи нашої команди – це те, що область за економічними показниками свого часу ввійшла до групи областей-лідерів.
– Ви – економіст за професією, очолювали економічний блок облдержадміністрації протягом 10 років. Це був складний час для України. Чи можна провести аналогії із нинішніми проблемами?
– Початок моєї кар’єри на державній службі був настільки важким, що я б навіть сказав – жахливим. У країні не виплачувалася заробітна плата, не фінансувалися пенсії, практично зупинилися всі великі підприємства. Ціни зросли більш ніж удесятеро, в магазинах не залишилося нічого, крім порожніх прилавків, гроші перестали виконувати свою функцію, процвітали бартер, рекет… Єдине, що було краще, ніж сьогодні, це те, що в Україні не було війни. Але народ не втратив віру й надію в краще майбутнє, і ситуація поступово стабілізувалася.
– Які виклики свого часу стояли перед Вами як перед головою обласної ради?
– Головний обов’язок кожного депутата обласної ради – представляти інтереси своїх виборців, розглянути й прийняти весь великий перелік питань, які включаються у порядок денний, з тим, щоб не стримувати, а сприяти розв’язанню певних проблем. За моєї каденції не було жодного випадку, щоб рішення не було прийняте, й тому Полтавщина в цей період прогресувала практично по всіх показниках соціально-економічного розвитку. Підкреслюю, дякуючи тісній співпраці з облдержадміністрацією. Вважаю продуманим і важливим кроком депутатського корпусу визнання в умовах гострої обмеженості бюджетних коштів пріоритетом номер один охорону здоров’я. Це дало можливість суттєво оновити парк медичного обладнання, капітально відремонтувати й побудувати ряд медичних закладів. Зокрема соматичний корпус обласної клінічної лікарні.
– У бурхливому 2004 році, будучи головою обласної ради, Ви відкрито закликали депутатів обласної ради голосувати проти визнання переможцем у виборах Президента України провладного кандидата. Це, безумовно, був вчинок, якому аплодували порядні люди. Що змусило Вас прийняти таке рішення? І які були наслідки?
– Я керувався елементарним почуттям порядності, не сприйняв очевидно несправедливий підрахунок голосів, цинізм і блюзнірство з боку тодішньої центральної влади. Для мене це було питання вибору між добром і злом. І, до речі, це – аргумент на користь демократизації влади, її децентралізації. Не може голова облдержадміністрації – людина, яка не вибрана, а призначена центром, ефективно відстоювати інтереси регіону й громади, захищати їх від невиважених директив зі столиці. Які наслідки мого демаршу? Було дві спроби змістити мене з посади голови обласної ради, але вони провалилися.
Керувати мають талановиті, а не грошовиті
– Володимире Васильовичу, Ваше інтерв’ю нашій газеті у жовтні 2010 року вийшло під заголовком “В умовах становлення держави, недосконалості її законодавства ключовим стає питання моральності влади”. Проблема залишається актуальною…
– Що мені найбільше болить? Ви не повірите, але це не плачевний стан економіки, а моральна деградація представників політичної еліти. За досить короткий період кардинально змінилося уявлення про те, що таке добро і що таке зло. Головним для все більшої частини еліти стали не інтереси держави й громадян, а задоволення власних потреб, причому без будь-якої міри у владних колах. Тобто ми констатуємо як факт втрату моральних цінностей, що є дуже небезпечно, особливо на рівні політиків і стражів законності (правоохоронних органів). А політика без моралі – це брехня, грабунок, спекуляція, фальш, популізм, корупція, знущання над законом і принципами демократії, торгівля совістю, руйнування віри й приниження людської гідності. Тому наш громадянський обов’язок – не вірити аморальним людям. Не вірити демагогам, популістам, тим, хто багато обіцяє, зокрема швидко вирішити всі існуючі проблеми. У той же час важливо за будь-яких обставин не втрачати віру й надію на краще.
– Ви наголошуєте, що суть демократії – це свобода вибору, проте зауважуєте, що є у цій свободі й чимало прикростей. Яких передусім?
– По-перше, свободи для дурості виявилося значно більше, ніж свободи для мудрості. По-друге, вражаюча безодня між очікуваннями й реаліями життя, зокрема різке розшарування на бідних і дуже багатих не за результатами праці, корисної для суспільства. По-третє, поширення антикультури, домінування мітингової демократії з проявами базарного хамства.
– Ви є автором багатьох публікацій у наукових виданнях, а також у всеукраїнських ЗМІ, зокрема в “Зорі Полтавщини”, де червоною ниткою проходить питання підвищення ефективності влади. Що, на Ваш погляд, необхідно змінити, щоб якість управління була вищою?
– Перш за все – побороти стереотипи, згідно з якими держава має право на все і за все відповідає. Влада не повинна вирішувати всі проблеми, вона повинна створити умови, за яких проблема вирішується там, де виникла, на найнижчому рівні управління. Тому надзвичайно актуальним залишається реальна, а не лише декларативна децентралізація, дерегуляція і особливо дебюрократизація управління. І надалі обмежуватися реформаторською риторикою і напівзаходами – шлях до прірви. Потрібні не загальні заяви й наміри, що по суті є імітацією реформ, а конкретні дії з дерегуляції і дебюрократизації. Основні проблеми нашої влади – неадекватність, радянські стереотипи, формалізм і надмірна бюрократія. І ще – оцінювання кадрів не з результату, а з процесу, що стимулює не роботу, а її імітацію та псевдореформаторську риторику. Шляхи розв’язання – це “п’ять де-”: децентралізація, деконцентрація, дебюрократизація, дерегуляція, демократизація.
Однією з базових причин неефективності державного управління є неадекватність кадрів, серед яких багато посередностей, тобто банальних “трієчників”. Право керувати на будь-якому рівні мають не випадкові люди, а люди, які володіють такими розумовими здібностями, котрі дозволяють їм аналізувати та вирішувати проблеми. І дано це далеко не всім. Недостатньо просто мати диплом про вищу освіту чи атестат із середнім балом “трійка” й гроші, щоб купити певну посаду. Очевидно, що потрібно налагодити в Україні систему підбору, підготовки й перепідготовки кадрів на важливі державні пости. Тим більше, що такий досвід Україна має.
– Чи могли Ви в свій час навіть припустити, що в країні будуть нинішні події? За що Вам найбільше болить, а що, навпаки, вселяє надію?
– Як і всі нормальні люди, звичайно, й думати про таку біду не міг. Найбільше болить, що проливається кров, гинуть невинні люди, зламані долі сотень тисяч громадян України, різко погіршується соціально-економічне становище. Надію вселяє віра в мудрість українського народу, який має засвоїти черговий урок зі своєї складної історії. Як оптиміст бачу промені надії у тумані брехні й лицемірства нашого часу. Оптимізм вселяє те, що всі наші проблеми ми маємо можливість вирішувати в демократичний спосіб, не боячись біле називати білим, а чорне – чорним. Вселяє віру й надію очевидний прогрес у стані громадянського суспільства України, його здатності до самоорганізації, особливо в кризові періоди. Яскравим прикладом цього є волонтерський рух такої ефективності, якої не було ніде й ніколи в світі. Поряд із тим необхідно застерегти, що очікування гуманістичного устрою людського співжиття без власних зусиль кожного – утопія.
Отчі пороги й надійний життєвий тил
– Володимире Васильовичу, про що міркуєте, коли замислюєтеся про сенс життя?
– Відчуття свого віку постійно змінюється, з точки зору молодості життя – це безкінечно довга перспектива, а з точки зору старості – дуже коротке минуле. Життя – не розваги й свято, а досить важка справа. Хоча б тому, що на неї необхідно заробляти, треба боротися з численними бідами й проблемами. Зокрема бути готовим до ран, яких завдають роки, і до несправедливостей, які чинять люди. Життя – це добро і зло, які так хитромудро переплітаються, що нерідко їх неможливо розділити. Для мене очевидно, що джерелом зла є жадібність і марнославство, а джерелом добра – порядність і милосердя. Відомо також, що жодна зла людина не буває щасливою. А коли ми говоримо про пошук сенсу життя, то, на жаль, з великим запізненням розуміємо, що сенс життя полягає у самому житті, в ритмі кожного дня і години. Я розділяю позицію швейцарського письменника дев’ятнадцятого століття Анрі Аміеля, який писав: “Приносити щастя і робити добро – ось наш закон, наш якір спасіння, наш маяк, сенс нашого життя”.
– Де Ваші отчі пороги?
– Мій рідний край – Зіньківщина. Чарівний край, трудолюбивий, розумні люди, які тричі довірили мені представляти їхні інтереси в обласній раді. І я служив Зіньківщині вірою і правдою. Допомагав, як міг, звісно, в межах закону. Те, що моя депутатська діяльність була позитивно оцінена земляками, підтверджено присвоєнням мені звання “Почесний громадянин Зіньківщини”.
– Хто Ваш надійний тил у родині?
– Бог дав двох дітей – сина і дочку, двох онуків, а головне – чудову дружину Любов Сергіївну, з якою ми разом 46 років. Практично всі сімейні турботи завжди були на її плечах. Причому вона жодного дня, за винятком декретної відпустки, “не сиділа” вдома. Має трудового стажу 42 роки.
– На що у Вас нині вистачає часу з того, про що раніше через значну зайнятість могли тільки мріяти?
– На написання наукових статей, на перечитування Шевченка, Гоголя, Чехова, на спілкування з природою, благо я перебрався жити за місто. Та найголовніше – на спілкування з маленьким онуком Володею. Це, звісно, найбільша розрада.
Колектив “Зорі Полтавщини” приєднується до найщиріших вітань на адресу ювіляра. Бажаємо Володимиру Васильовичу Гришку козацького здоров’я, родинного затишку й нових творчих звершень.

Інтерв’ю підготувала Вікторія КОРНЄВА,
“Зоря Полтавщини”.