Минає 29 років від аварії на ЧАЕС, але говорити про якесь хоча б поверхневе загоєння завданої страшною цивілізаційною трагедією і довкіллю, і людям рани не доводиться. Навпаки, застарілі проблеми – як задавнені хвороби: шанси на одужання із кожним роком меншають, зате “пацієнт” на радість державі пристосовується більш-менш стерпно із ними жити. Йдеться про ліквідаторів, які за майже три десятиліття після техногенної катастрофи так і не добилися від влади гідної оцінки свого внеску в приборкання “мирного” атома; про евакуйованих, відселених, їхніх дітей, які так само втратили здоров’я й потребують адекватної допомоги.
“Чорнобильці” розуміють, що у нинішній, післяреволюційний і воєнний, час мають брати й на свої плечі негаразди перехідного періоду заради спільної для всіх українців мети – порятунку держави – і готові робити це з усією відповідальністю, наголошувалося минулого тижня на розширеній нараді в департаменті праці та соціального захисту населення облдержадміністрації. Однак запроваджене скорочення статей Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” сприймають як відвертий “наступ” на “чорнобильців”.
Після наради ми зустрілися з головою обласної організації “Союз Чорнобиль України” Віктором ШКУРПЕЛОЮ, головою обласного громадського об’єднання “Фонд інвалідів Чорнобиля” Миколою ДИБІНИМ та “чорнобильцем” першої категорії Ксенією НІКІТЧУК.
Гарт постійного спротиву
Своєрідне “чорнобильське братство” в Україні об’єднує 2,4 мільйона осіб. Серед них немало фахівців-юристів, які знають, як грамотно протистояти бюрократичній державній машині. Отож і нинішній “наступ” на права “чорнобильців” наштовхнувся на їхній загартований спротив: відбулися спеціальні зустрічі з керівництвом Мінсоцполітики України, Пенсійного фонду, вдалося привернути увагу Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, парламентарів, Конституційного Суду України.

Віктор Шкурпела.

Спеціальні звернення до високих інстанцій направлялися, зокрема, і з Полтави, розповідає Віктор Шкурпела.
– Я міг би довго говорити про відібрані в “чорнобильців” пільги, адже багато кому доведеться тепер більше сплачувати навіть за комунальні послуги, але спеціально в цей воєнний час зроблю акцент тільки на найболючішому: скорочення статей так званого “чорнобильського” закону залишає право на безкоштовне забезпечення санаторно-курортними путівками виключно для “чорнобильців” першої категорії, тобто для інвалідів. Значить, найчисельніша друга категорія – ліквідатори та евакуйовані – це право втратила. Те ж саме стосується і нашого найдорожчого – дітей. Ми не вимагаємо чогось захмарного, а лише людського ставлення до тих, хто хворіє. Замість підтримки нас б’ють по найболючішому. Та навіть ті, хто путівки отримає, матимуть проблеми з влаштуванням у санаторії, бо за передбачену цими путівками суму можна буде відпочити хіба що в колишніх піонерських таборах, а не там, куди радить їхати лікар, щоб покращити здоров’я.
– З оздоровленням дітей Вам допомагали італійці…
– Маємо вже двадцятирічний досвід співпраці з громадською організацією “Затока казок” із міста Сестрі Леванте. За цей час в Італії на оздоровленні побувало понад шістсот дітей, причому не тільки з родин “чорнобильців”, а й вихованців інтернатів, дітей ветеранів-афганців. Через кілька місяців на закордонний відпочинок вирушить чергова група, й у ній обов’язково будуть діти загиблих бійців АТО та з родин переселенців з Донбасу. Для нас цей останній факт дуже важливий, адже ми добре знаємо, як тяжко ставати на ноги без повноцінної підтримки держави, тож не дозволяємо собі залишатися осторонь.
– Ряди “чорнобильців” продовжують рідшати.
– Останню розширену нараду ми розпочинали саме з хвилини мовчання, вшанувавши пам’ять голови нашої Кобеляцької районної організації, який нещодавно пішов у засвіти, Віктора Гребенюка. Дуже багато “вибуває” “чорнобильців” із наших лав у віці трохи за п’ятдесят років через онкозахворювання. У 1991 році на Полтавщині налічувалось 32 тисячі “чорнобильців”, наразі – 23 тисячі. Звичайно, треба брати до уваги те, що діти, які досягли вісімнадцятирічного віку, вже втратили цей статус. Але більше позначилися саме сумні причини. До того ж дані про смертність серед “чорнобильців” зібрати не так і легко: щось проходить через МВС, щось – через СБУ, й вони з нами цією інформацією не діляться. Тобто є певний елемент засекреченості. Отож дуже важливо, що голова обласної ради Петро Ворона підтримав нашу ініціативу щодо видання до 30-ї річниці Чорнобильської трагедії спеціальної книги спогадів, задіяні найкращі дослідники, тож, думаю, у ній буде згадано всіх.
– Скільки коштів передбачено для лікування “чорнобильців” Полтавщини в цьому році?
– На пільгове медичне забезпечення з Держбюджету виділено 1 мільйон 182 тисячі й 300 тисяч додатково виділено з обласного бюджету на медикаменти. Державні кошти розподіляються між медичними закладами області, в яких лікуються “чорнобильці”. У нас, до речі, є окреме відділення реабілітації в обласній лікарні відновного лікування. Нагальним залишається питання щодо перегляду переліку безкоштовних медпрепаратів, бо зазвичай він має мало спільного з тим, що лікарі рекомендують для ефективного лікування. Але ще раз повторюся, що сьогодні ми багато чим готові поступитися заради тих хлопців, які повертаються з війни.
Бої з невидимим ворогом
Для голови обласного громадського об’єднання “Фонд інвалідів Чорнобиля” Миколи Дибіна найобразливіше звучать сьогодні закиди деяких можновладців на адресу “чорнобильців”-інвалідів, які, мовляв, ні з ким не воювали, а статус інваліда війни чи прирівняного до інваліда війни мають. Так, той ворог, який у 1986-му наступав на Україну і Європу, був справді невидимим, і в боротьбі з ним не потрібна була зброя, погоджується Микола Юхимович, але ж викошував і калічив він лави захисників країни від атомного вогню безпощадно. Небезпека, через яку пройшли ліквідатори, є безпрецедентною у світовій історії.

Микола Дибін.

– У Чорнобиль призивали тоді через військкомати, переодягали у форму, ставили на армійське забезпечення, й хлопці виконували накази командирів. А сьогодні багато хто у високих кабінетах прикидається, що цього не було. Дуже шкода, що у держави така коротка пам’ять, – обурюється Микола Дибін.
 – Скільки на Полтавщині інвалідів-“чорнобильців”?
– Близько трьох з половиною тисяч. Багато з цих людей свого часу добилися через суди підвищеної пенсії, власне виплат передбаченої законом надбавки до неї, але 2011 року уряд Азарова все скасував. “Чорнобильцям” тоді пообіцяли поетапне підвищення пенсій протягом двох років, однак цього не відбулося. Чимало людей звернулися до Європейського Суду з прав людини в Стразбурзі (Франція) й отримали позитивні рішення, але ж в Україні вони не виконуються. Ми дуже сподівалися на нову владу, яка проголошує орієнтацію на європейські цінності, але вона не те що не підтримує нас, а ще й зазіхає на ті куці пільги, завдяки яким “чорнобильці” ледве зводять кінці з кінцями.
– На розширеній нараді йшлося про те, що на Полтавщині компенсація на харчування для “чорнобильців” є однією з найвищих в Україні. Що можна за ці гроші купити?
– За нинішніх цін вистачить хіба що один раз навідатися в магазин. “Чорнобильці” першої категорії щомісячно отримують 308 гривень, другої категорії – 154. Ці суми вже 10 років не переглядалися, тож зараз ідеться про те, щоб хоч трохи їх збільшити. Але й на нинішньому рівні Полтавщину за такими компенсаціями випереджають тільки три області – Донецька, Дніпропетровська та Харківська.
– Ви сподіваєтеся, що Уряд поступиться перед вимогами “чорнобильців”?
– Завжди хочеться вірити в краще. На жаль, передбачена законом турбота про “чорнобильців” знівельовується купою якихось підзаконних актів зовсім протилежного змісту, прекрасна ініціатива виділення безкоштовних ліків зводиться до заміни справді ефективних якісних препаратів дешевими вітчизняними аналогами й так далі. Хіба не є показником те, що всю країну, в тому числі й “чорнобильців”, закликають затягувати паски, допомагати армії, а в Уряді мільйонерів тільки додається… Шкода, що Державний бюджет вони не можуть зробити таким же вдалим “проектом”, як свої бізнес-капітали.
  Назавжди один за одного
До тринадцяти років Ксенія Нікітчук жила в Прип’яті. Місто, яким вона пам’ятає його відразу після аварії, було сонячним і привітним: дітлашня бавилася в пісочницях, люди спокійно гуляли на вулицях, щоправда, дороги на вулицях були залиті якоюсь піною, а над ЧАЕС, котра височіла всього за півтора кілометра за лісом, чомусь безперестанно кружляли гвинтокрили.

Ксенія Нікітчук.

– Мій старший брат тоді навчався в Чернігові, але, як на причину, приїхав додому, бо захворів. У неділю в місті сповістили про евакуацію, людям радили взяти з собою лише документи та гроші, бо через три дні всі нібито мали повернутися додому. Але то був від’їзд назавжди.
 – Ви відразу потрапили до Полтави?
– Ні, cпочатку нас вивезли в 30-кілометрову зону на два тижні, потім, коли багато хто почав збиратися до родичів у різні куточки країни, я опинилася серед дітвори, якій ні в кого було гостювати і яку розвезли по піонерських таборах. До осені пробула в Одесі, батькам навіть довелося розшукувати мене. Самі вони винаймали квартиру в Києві. Тато, Іван Семенович Сапронов, їздив працювати в зону як ліквідатор. Тож після нашого переїзду до Полтави прожив недовго. Не стало його в 1990-му. Та й багатьох “чорнобильців”, які були тут нашими сусідами, вже поховали.
– Що найбільше запам’яталося з часу обживання на новому місці?
– У квартиру ми вселилися пізно восени. Замість меблів – ящики, переодягнутися не було в що, консервації не закрутили… Все, з нитки-голки, треба було починати спочатку. Дуже співчуваю зараз переселенцям з Донбасу. Втрата власного даху над головою, рідного міста, дорогих людей – це найгірше, що може статися…
– Ваші діти розпитують про Прип’ять?
– Дещо я розповідала, але вони це сприймають уже як чуже й далеке. Старша Валерія навчається у виші в Харкові, менший Нікіта здобув робітничу спеціальність зварювальника, але працевлаштуватися не вдається. Я не працюю, маю першу категорію з інвалідності. Пенсія – півтори тисячі гривень, тож навіть задля лікування мушу постійно влазити в кредити. Вітчизняні ліки, які нам пропонують безкоштовно, мені не підходять. За комуналку справді сплачую 50 відсотків, але на цьому не заощадиш.  Важко. Прикро. Але що нам залишається, якщо не триматися? Хоча б один за одного…

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”