У  дев’яносто років Борис Софійович Баклицький уже може дозволити собі поміркувати про долю як про давню сестру-товаришку, з якою сотні разів пізнав почому пуд лиха. І випробовувала вона його нещадно, і рятувала майже чудодійно, ніби мала сили вести по життю відразу кількох людей. Найприголомшливіше, що так воно певною мірою і є. Хто він більше – Борис Софійович чи Євген Тимофійович, – Баклицький і сьогодні не скаже. Женею його назвали батьки, Борею – хлопці в дитячому будинку.
Під цим другим іменем рядовий Баклицький ходив у розвідку під час
ІІ Світової війни, був нагороджений орденами Вітчизняної війни та “За мужність”, медаллю “За відвагу”, виборсувався з тенет смерті після страшних поранень у шпиталях. Як Євгена його зустріла у повоєнні роки полтавська рідня…
Жені було чотири роки, а довкола – лише тайга й зима. Він кудись ішов і майже не плакав. Десь там, у навіки сиву від морозів сибірську землю, поклали його батька, а згодом – і матір. Де поділись, куди подались старші брати і сестри, а їх у Жені було аж десять, він не зрозумів. Та й сам довго на місці не всидів – хотілося їсти. Ночував попід хатами, найдовше просидів під стіною, яку підпирала величезна діжка. У діжку стікала з покрівлі вода. Хтось поклав біля хлопчика кусник хліба…
Родину Баклицьких спіткала така ж біда, як і мільйони сімей в Україні, – сталінські репресії, примусове виселення до Сибіру. Залишившись круглим сиротою, Женя ходив між чужими людьми у пошуках хоч якоїсь їстівної крихти. Таких прохачів було тоді багато. Прибившись до залізниці, почав жебракувати в поїздах. Врятували сироту від поневірянь два пасажири-міліціонери. Хлопчик зайшов до них у купе на запах супу. Вони привезли малого в Перм і відвели в приймальник для безпритульних. Потрапивши в дитячий будинок у місті Оханськ, малий так зніяковів, що навіть не наважився сказати, як його звати. Вихователька запропонувала дитбудинківцям допомогти новачку, й вони майже хором виголосили: “Будеш Борисом!” Імені батька хлопчик справді не пам’ятав, мама була Софією, отож у документах знайду Бориса записали Софійовичем.
Заховатись від голоду в стінах дитбудинку не вийшло. У 1933-му вихованців тут постійно тримали замкненими на ключ, щоб не розбіглися в пошуках їжі. Вночі ті вилазили через вікна, спускалися по водостічній трубі на подвір’я й до ранку вищипували шпориш до голої землі. Коли похолодало, сиротам видали рятівні пальта, на яких були великі кістяні ґудзики. Діти обгризали їх до розмірів крихітної пігулки.
Вижити вдалося тільки завдяки тому, що сиріт роздали в селянські сім’ї під патронат. Бориса прийняла родина голови колгоспу, де підростало троє своїх хлопчаків. Відтоді смерть нарешті перестала ходити за ним слід у слід. Нехай наїстися досхочу й не було чим, але клопотами й вболіваннями добрих людей потроху зіп’явся на ноги. Закінчив семирічку, вступив до Пермського ремісничого училища №4.
У цехах навчального закладу учнів і застала звістка про початок війни. П’ятнадцятирічним заміркам, ледве примітним за верстатами, доручили виточувати корпуси мін і снарядів. Невдовзі хлопці вже рвались на фронт. Борисові за віком було зарано, але відставати від товаришів не хотів. Сам пішов до військкомату, “дописав” собі рік, якого для мобілізації бракувало, і в кінці 1942-го вже пізнавав воєнну науку в
74-му запасному стрілецькому полку.
Страшні морози, власноруч побудована призовниками з сирої берези казарма, суп із замороженої кропиви – у таких умовах тривала для новобранців бойова підготовка. За кілька місяців хлопці так схудли, що слово “фронт” стало асоціюватися вже не тільки з боями, а з кращим харчуванням. Всі, ніби порятунку, чекали відправки на передову: наїстися – і в атаку.
Утім для Бориса доля ще трохи відстрочила фронтові будні. Він потрапив у число відібраних з-поміж призовників на навчання в Тюменському піхотному училищі. Жаль, що навіть прискорений шестимісячний курс закінчити не вдалося. До отримання лейтенантських погонів залишалося кілька днів, коли за наказом Сталіна курсантів усіх військових училищ негайно мали кинути на підмогу нашим частинам на Курській дузі. Отож на Баклицькому знову була форма рядового, й поїзд мчав їх із товаришами в Козельськ Калузької області. Звідти мусили ще три доби йти пішки. Втома була така, що засинали на ходу. Борис прокинувся вже тоді, коли спіткнувся об переорану землю і впав. Привал зробили в лісі, й новоспечений вояк так міцно заснув, що добряче відстав від своїх і мав доганяти їх на “попутному” танкові.
У полкову розвідку (33-й гвардійський полк 11-ї гвардійської дивізії) потрапив не випадково: туди пропонували тільки колишнім ув’язненим та дитбудинківцям. Власне, тим, із ким смерть уже зіграла у піжмурки й від кого дістала облизня. Розвідники мали виконувати завдання майже не сумісні з інстинктами самозахисту. Невидимі й беззвучні, вони щоночі ставали “володарями” найнебезпечнішої смуги між своїми та противником: супроводжували саперів, які знешкоджували ворожі пастки, зв’язківців, які після кожного бою мусили відновлювати втрачений між частинами зв’язок, виявляли вогневі точки німців, до найменших дрібниць вивчали рух їхніх вартових. Найфіліграннішого виконання вимагало завдання привести “язика”. Одне з них і стало для Баклицького фатальним. Німець поранив розвідника в груди, проте втекти не встиг, Борис зупинив його автоматною чергою. Розвідники зуміли винести з німецького окопу обох закривавлених після сутички – й товариша, й ворога.
У медсанбаті виявили, що куля потрапила Баклицькому в легеню. Проте спочатку лікар взявся рятувати не його, а полоненого, адже втратити “язика” означало втратити цінну інформацію перед черговим наступом. Німець помер під час операції. Борис же надовго залишився балансувати між життям і смертю. Дістати кулю з легені в медсанбаті не вдалося, розвідника доправили до госпіталю, але там стан тільки погіршувався.
Лікарі призначали операцію за операцією, переводили з одного госпіталю до іншого: в Тулу, Вологду… Але все було марно. Борис зрештою опинився у найстрашнішому для поранених місці: Забайкалля, роз’їзд Піщанка, госпіталь для безнадійних – тих, які й не помирали, й заважали у фронтових лікарнях. Тут мучилися переважно безрукі й безногі вчорашні солдати.
Якими силами Баклицький виборсався, йому й не збагнути. Але він знову виграв цей жорстокий двобій у смерті. 1944 року прибув у гарнізон першої гвардійської частини у Горькому. Тут зустрів Перемогу, звідси в 1946 році поїхав знову на Урал, до родини, яка колись врятувала його від голоду. А через деякий час колишній розвідник твердо вирішив, що має здійснити ще одну життєво важливу розвідку – віднайти своє коріння.
Із проханням допомогти написав листа в Центральне довідкове бюро СРСР. Звідти надійшло повідомлення про однофамільців з Полтави. Звернувся сюди в паспортний стіл, щоб отримати їхню адресу й дати вісточку ймовірним родичам. Відповідь не забарилася: віднайшлася рідня, яка відразу признала у Борисові свого Женю, повідомила в листі, що тата його звали Тимофієм і що ніхто вже не сподівався хоч коли-небудь побачити його живим.
Без жодних сумнівів Баклицький почав збиратися в дорогу додому. Відтоді все його життя пов’язане з Полтавою. Тут знайшов собі пару, виростили разом із Марією Михайлівною доньку Ларису, радіють онуці Ані. У надворсклянському місті будень за буднем писалася його трудова біографія – спочатку працював у мехколоні, потім – в обленерго. З полтавської автостанції колись вирушив у столицю до світила серцево-судинної хірургії Миколи Амосова, який зумів дістати злощасну кулю з його легенів. Багатьом полтавцям довелося свого часу познайомитися з Борисом Софійовичем як із невтомним активістом організації інвалідів Великої Вітчизняної війни і Збройних сил. Попри те, що сам – інвалід Великої Вітчизняної війни І групи, він клопотався про побратимів-фронтовиків, їхніх вдів.
Приїхавши до Полтави, Баклицький повернув собі ще одне життя – Євгена Тимофійовича. І ось уже стільки десятиліть одні люди називають його так, як записано в паспорті, інші – так, як вирішили колись батьки, як було охрещено в Божому храмі. Був момент, коли чоловікові здалося, що він має остаточно відновити загублену в далекому Сибіру правду, назавжди попрощатися з Борисом Софійовичем і звернутися в паспортний стіл за документом на своє справжнє ім’я. Утім Бог послав йому найправдивішого розрадника. Охопленому такими думками Баклицькому довелось підвозити батюшку, якому й звірився у своїх сумнівах. Священик порадив залишити все, як є. Щоб і надалі ветерана оберігали два Божих янголи…

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”