Незважаючи на те, що ми з Володимиром Вільковським земляки, познайомились на території сусідньої області – в селі Черкаське, що на Дніпропетровщині. Фотоапарат зафіксував момент зустрічі – 3 липня 2014 року. Того дня фермери Кобеляцького району Сергій Таран, Володимир Білоусько, Валерій Дрига зустрілися із земляками, мобілізованими до лав Збройних сил України, й передали їм бронежилети, які закупили за власні кошти аграрії нашого краю.
На той час Кобеляки вже втратили Юрія Сітяєва – він загинув на блокпосту на Донеччині, де служив у складі нині вже легендарної 93­ї окремої механізованої бригади. Пригадалося про це не випадково: наші дороги привели до контрольно­пропускного пункту 93­ї, де на той час були троє кобелячан – з Бродщинської, Світлогірської і Комендантівської сільських рад.
Першим до нас вийшов Володимир Вільковський – привітний, усміхнений, доброзичливий.
– Я зі Самарщини. Там живуть мама, сестра, брат. У квітні райвійськкомат призвав на службу. Захищати Вітчизну – то святе, – розповідав Володимир. – До армії звикати не довелось – не забувся час, коли носив військову форму. Єдине, за чим шкодую, – не довелось засівати ниву. Не уявляю, що там зараз на нашому полі, на городі. Я звик працювати на землі й не думав, що доведеться воювати…
Прощаючись, ми всі сподівалися, що наступна зустріч відбудеться на рідній землі. Але через певний час надійшла тривожна звістка: 28 серпня наш земляк перестав виходити на зв’язок. Хвилювання додавало те, що 11 серпня він був направлений у зону проведення антитерористичної операції – у місто Іловайськ Донецької області.  Й усе ж не хотілось вірити в те, що сталось непоправне. Можливо, він у полоні, думала я, перечитуючи прізвища українських військових, які перебувають у неволі… Можливо, поранений і не пам’ятає свого прізвища – теплилась ще одна надія…
Але дива, на жаль, не сталось. Як повідомив районний військовий комісар Сергій Каплатий, йому зателефонував слідчий і сказав, що за результатами медичних експертиз та аналізів ДНК ідентифіковано тіло Володимира Вільковського, який вважався безвісти зниклим. Наш земляк був захоронений у Запоріжжі разом зі своїми побратимами, що загинули під Іловайськом. Соціальні мережі в Інтернеті продовжують рясніти проханнями: допоможіть знайти чоловіка, сина, брата, зв’язок втратили в серпні 2014 року… Чорний епізод війни на Сході України поповнив список вдів, сиріт, а на цвинтарях Дніпропетровська і Запоріжжя з’явились свіжі могили з табличками на хрестах: «Невідомий боєць…»
Та ніхто не наважується говорити про загиблих у минулому часі. Про Володимира Вільковського його друзі, односельці кажуть так:
– Совісний, відповідальний, товариський…
– Любить техніку, знається на всіх сільськогосподарських роботах…
– Береться за будь­яку роботу. Безвідмовно приходить на допомогу іншим…
– Захоплюється рибалкою, хоч у селі важко знайти вільний час…
– Можна довірити будь­яке діло й бути впевненим: не підведе…
– Коли в Сухинівці проводили День села, він був активним організатором спортивних змагань…
Розповідали й про те, що у Володі весела вдача, доброзичливе ставлення до колег, односельців. Звістка про трагічну загибель Володимира Вільховського шокувала всіх, хто його знав, з ким він працював. Люди не стримували емоцій, не підбирали слів на адресу тих, хто розв’язав війну на Сході України, знищує територіальну цілісність нашої держави.
…Весняним птахом Володимир Вільковський повернувся в рідне село. Похоронили Героя на його малій батьківщині – в селі Самарщина.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст