Путівку в санаторій ПрАТ санаторно-курортних закладів “Миргородкурорт” – саме такий подарунок Фортуни несподівано для себе отримав давній друг “Зорі Полтавщини”, відомий у світі митець із Шишак Михайло Онацько.
– Мої батьки завжди передплачували дві газети – районну й обласну, і я читав їх ще школярем, – пригадує Михайло Олександрович. – Пам’ятаю, коли бачив на шпальтах фото гарних дівчат, писав їм листи – це було нескладно, адже в кореспонденціях називалися і село, і район, де жили героїні журналістських розповідей. А в районну газету старшокласником я й сам дописував, одержував гонорари за свої публікації про шкільні новини, десь до двох карбованців, а для школяра на той час то були гроші.
Він і тепер так само передплачує районну й обласну газети. В “Зорі Полтавщини”, розповідає, у першу чергу шукає матеріали краєзнавчої тематики, а також розповіді про художників, поетів, композиторів. У розіграші заохочувальних призів для передплатників Михайло Онацько бере участь уже кілька років. Одного разу навіть виграв фен. А що пощастить завдяки улюбленій газеті ще й оздоровитися – хто б подумав!
Отож уся сім’я художника щиро раділа такій несподіванці від “Зорі Полтавщини” – дружина, діти й онуки. У свою чергу редакційний колектив також мав за радість нагоду знову зустрітися із Михайлом Олександровичем і поцікавитися, які ще сюрпризи йому даровано долею за кілька останніх років після нашої розповіді про художника у день його 70-річчя. Так і є – їх чимало, а головний із них майже із розряду нереальних: зовсім скоро вся Україна побачить його картини, але це буде не чергова виставка, не альбом і не календар, як досі, – герої його творів оживуть, заговорять і заспівають! І це вже сюрприз для усіх шанувальників творчості Михайла Онацька, зокрема і для наших читачів.
А почалося все з того, що одного разу заслужений працівник культури України Михайло Лебедєв побував у Полтавському краєзнавчому музеї, коли готував фільм про Василя Кричевського, й побачив там роботи Михайла Онацька. Вони його зачарували, і він попросив дозволу в автора їх відзняти. Михайло Лебедєв очолює першу національну школу телебачення і навчає студентів операторської майстерності у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини “Україна”. Тож його учні мали завдання створити анімацію за роботами художника. Потім була виставка художника на кафедрі етнографії філологічного факультету в Національному університеті імені Т.Г.Шевченка, присвячена темі весілля на Полтавщині. Вона й підказала ідею зняти фільм за цими роботами. Влітку Михайло Лебедєв приїздив у Шишаки, щоб на власні очі побачити цей дивовижний край, де творили свої шедеври Микола Гоголь, брати Кричевські, Володимир Вернадський, Володимир Короленко, Олександр Довженко. Так і ожили герої, зокрема й гоголівські, у фільмі, який спершу планувався як короткометражний, але в ході роботи “розтягнувся” майже на годину екранного часу. Озвучили полтавські весілля і сценки святкування Івана Купала славні місцеві колективи “Явір” і “Чорнобривець”. Презентація фільму відбудеться в столичному Будинку кіно, а потім його творці візьмуть участь у різних кінематографічних конкурсах.
Твори Михайла Онацька, яскравого представника жанру наївного малярства, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслуженого майстра народної творчості України, лауреата мистецьких премій імені Данила Щербаківського, Олени Пчілки, Григорія Сковороди, зберігаються в багатьох державних музеях і за кордоном, зокрема в Посольстві України в Угорщині, у приватних колекціонерів країн Європи й Америки. Мабуть, іноземцям ці картинки з життя українців видаються неймовірно екзотичними і феєрично казковими. Але й наша молодь має змогу побачити й уявити за цими неповторними сюжетами Україну своїх дідів і прадідів, замилуватися нею й відчути в душі голоси предків, які завжди цінували мир і красу, прагнули жити вільними і щасливими. На цій прекрасній землі вони почувалися райськими жителями. Принаймні так ми бачимо землю своїх предків, котрі засівають поля, збирають врожаї, слухають кобзаря, всім селом колядують і святкують весілля. Все це – в роботах художника.
Минулого року дві виставки Михайла Онацька відбулися у столичному музеї літератури України, приурочені до 200-річчя Тараса Шевченка (зараз ці роботи експонуються в Шишацькому краєзнавчому музеї). Це нові твори, де з’явився шевченківський отаман Гамалія й інші герої творів Кобзаря, де й сам ще малий Тарас іде з чумаками подивитися, як стовпи підпирають небо. Де козаки покидають зруйновану Запорозьку Січ, взявши із собою лише ікону Пресвятої Богородиці. Ще одна виставка нині розгорнута в Національному банку України. Проводив Михайло Олександрович і кілька майстер-класів для учнів приватної французької школи у Києві.
Останнім часом він розділив свої картини за тематикою: козацька, гоголівська, різдвяна, весільна, зимовий цикл робіт і літній. Виокремив ще одну тему – козак і дівчина, кохання. Це власне класична українська народна картина, у першопочатках – сакральна. Козак і дівчина біля криниці, біля тину – має цілу серію таких робіт. І працює щодня, шукаючи нові сюжети.
– Я малюю й малюю, – каже, як і кілька років тому, художник.
І розповідає, як щодня на сході сонця йде прогулятися Шишаками, за клубом, неподалік від його дому, – гори, їх тут називають Стрілиці, а звідти краєвиди проглядаються ледь не до Миргорода і Яресьок. Це і зарядка для нього, й пошуки натхнення, бо, повернувшись, одразу сідає за роботу, “снідаючи” вже в обід. Це найкращий час для творчості. У другій половині дня працює вже над ескізами або грунтує полотно, готує рамки, чимало й технічної роботи чекає на майстра.
Засинає рано, тож часто, прокинувшись посеред ночі, поринає у спогади, дає раду думкам про непросте сьогодення. Або бере книгу – так нещодавно, розповідає, перечитав усі твори Григора Тютюнника, Анатолія Дімарова. А звідки приходять нові ідеї, образи – часто й сказати важко, він просто сідає й малює – завжди із радістю, бо то найулюбленіше заняття. Буває, тему підкаже сон чи побачена у природі картинка. Ось і недавно йшов, а небо таке захмарене, ліс удалині аж чорний. І згадалося, як у дитинстві повертався зі школи, коли у п’ятому чи шостому класі навчався у другу зміну. Вечір уже був, як ніч, бо взимку смеркає рано, йшов навпростець, а сусідський собачка за півтора кілометра від дому вибігав зустрічати школяра. Уявив, як це виглядає: величезна Земля, безкраї поля, ніч, дерево. І малий хлопчик із собакою повертається додому, як наче до своєї Батьківщини повертається в цьому огромі… “Космос і я” – так назвав нову роботу. Хоч загалом у дитинстві світ бачився у веселкових барвах, а тому та пора досі – як джерело оптимізму. Дарма, що дитинство справді було босоноге й нелегке – пас кіз, кроликів годував, і обов’язки ті були щоденні.
– Але залізеш на високе дерево дикої черешні – і бачиш такий прекрасний широкий світ! Вітер жита гойдає в полі, і щось там таке таємниче за горизонтом, – згадує художник.
Може, він тому й ходить на світанку своїми горами, щоб оживити ті сонячні враження дитинства. А ще й досі сниться йому рідний хутір неподалік Диканьки, хоч там уже жодної хати не лишилося.
Восени Михайлові Олександровичу виповниться 75 літ, і хочеш чи ні, а думки про вік, як і оті хмари в похмурий день, часом навідуються в гості. Він знає, як із тим боротися: головне – не засиджуватися без діла і, як казав поет, не дозволяти душі лінуватися, ледачіти. Треба йти на свою гору й дивитися, дивуватися – який прекрасний світ, яка красива й безмежна земля наша! Хоч зараз до цих подивувань додається ще одне дуже болюче: ну як можна в такий час воювати, вбивати, сіяти зло?! Адже кожна релігія в світі проповідує лише добро і любов до ближнього. А людство скільки існує – стільки й воює. Тема війни – не його тема, він не буде її малювати в жодних проявах. Але дуже впливає на роботу і настрій цей біль, від якого де подінешся… Є ще у нього “рецепти” від важких думок:
– Робота на городі для мене як відпочинок. Прориваєш моркву – і знаходиш спокій у душі. Природа – то рай земний. Я створюю позитив, милуючись нею. А ще чекаю на фільм, онуків мрію поженити…
Ми ж, шанувальники щедрого таланту митця, знаходимо спокій у душі, коли бачимо його картини, опиняючись у такому прекрасному світі добра, миру, любові, – наче віч-на-віч із Вічністю. А спокій той – від усвідомлення головного: ми прийшли сюди, щоб радіти цій красі й примножувати її, бо найбільше, що маємо, – це щастя жити на цій землі.

Марія ВІТРИЧ
Журналіст