– Привіт, братику! Як ви там? Їдемо до вас, – кілька разів розпочинає телефонні розмови командир третього зенітного відділення десантно-штурмового батальйону “Фенікс” 79-ї окремої аеромобільної бригади із позивним “Джексон”, голова обласної ради Петро Ворона. Разом із очільником Оржицької райдержадміністрації Віктором Симоненком вони відвозять гуманітарну допомогу до зони антитерористичної операції. Завдяки підтримці голови наглядової ради АТ “Гадяцьке бурякогосподарство” Олександра Суханя, оржицьких волонтерів і місцевої церкви, ТОВ “Маслозавод “Заріг”, ТОВ “Пирятинський делікатес”, директора приватного виробничо-господарського підприємства “Автотранс”
м. Полтава Сергія Михайлика та всіх небайдужих людей на велике християнське свято – Вхід Господній до Єрусалима – українські захисники отримали подарунки із полтавської землі.
Спершу відвідали бійців 25-ї повітряно-десантної бригади у селищі міського типу Гвардійському Дніпропетровської області. Привезли армійцям продукти харчування, спортивний інвентар, бойлер для підігріву води, переданий КП “Полтававодоканал”, а також добрі вісники рідного краю – газети “Зоря Полтавщини” й “Оржицькі вісті”.
Потім дісталися до села Куйбишеве Донецької області, доправивши гуманітарний вантаж для 8-ї окремої автомобільної санітарної роти, яка, до речі, сформована з полтавців. На території спокійно, співають пташки, стоять автівки “швидкої”, що за кілька хвилин рушать на передову. Серед них одна – сіра, із заліпленими клейкою стрічкою вікнами, кілька разів “поранена” кулями. Вона пройшла Іловайськ, де рятувала життя українських захисників. Подвір’я охороняють не лише бійці, а й собаки. Серед них виділяється Пуля. Не відразу і підпустить до своїх господарів, хоча й не вкусить, кажуть бійці. Поруч бігають кілька цуценят, а по території шукають мишей Замполіт, Байконур і Зампотех – усі кішки з чоловічими кличками.
– Тут люди, які були на передовій, відпочивають, ремонтують автівки, покращують емоційний стан і знову повертаються на війну, – розповідає кременчужанин, санітар 8-ї окремої автомобільної санітарної роти, “кіборг” Олександр Оловаренко.
Разом із побратимом, водієм-санітаром Антоном Ляховим, вони забирають поранених із гарячих точок і доправляють у шпиталь. До роботи ставляться дуже відповідально, постійно удосконалюють уміння, аби сини, чоловіки, батьки повернулися живими до родин. Вивозили поранених із Іловайська, Старобешевого, Авдіївки, Опитного, Водяного, Донецького аеропорту. Про перебування в останньому Антон Ляхов говорить: “Потрапили туди як медики й стрілки. Перебували на вежі. Коли її обстрілювали й валяли, ми виходили звідти останніми. Отримали контузії й нас направили в лікарню”. Про інші бойові завдання додає: “Забирали поранених із полону в “Мотороли” (командир терористичного батальйону самопроголошеної “ДНР” Арсеній Павлов. – Ред.). Це складна справа, адже потрібно домовитися про передачу заручників, щоби ніхто не зрадив, бо одного разу ледве й самі не потрапили в полон”.
Як розповідає Олександр Оловаренко, нині обстріли на передових рубежах не настільки щільні, як раніше, але щоденні. Наступу ворога чекають після Великодня. Основними ударними точками називають Маріуполь та район Донецького аеропорту – Піски, Авдіївку. Але стверджують, що добрячого відкоша загарбникам обов’язково дадуть. “Ми воюємо почуттям патріотизму. Правда на нашому боці”, – запевняють бійці.
Важке озброєння, кажуть, Росія не відвела, а заховала. Якщо подивитися з безпілотників, то схованки помітно за високими парканами й по кутках. Неправда, що європейці та американці завдяки власній технічній потужності її не бачать. Та з їхніх супутників-розвідувальників газету можна прочитати, дратуються хлопці. Обурені “кіборги” роботою представників ОБСЄ, розповідають, що останні їздять за 50 – 60 кілометрів від передової.
– За нашого перебування в аеропорту приїздили наглядачі з ОБСЄ, тоді сепаратисти припинили обстріл і сховали техніку. Але ж іноземці пробули в нас лише 20 хвилин! Вони ж – спостерігачі, от нехай спостерігають, взяли б палатку, поставили її й побули з нами певний період. А так які висновки зробиш за зовсім короткий проміжок часу? – говорить Олександр Оловаренко.
Місцеве населення, за словами бійців, до українських захисників налаштоване по-різному. Одні – проти, інші хочуть допомогти, але бояться, бо можуть втратити будинок, машину. Подібні випадки траплялися з волонтерами в місті Селидовому Донецької області. Деяким людям байдуже, що відбувається. Наголошують бійці й на неузгодженості дій між українським командуванням, бо військові – не кадрові офіцери, тож не завжди можуть оперативно приймати потрібні рішення, ефективно діяти, координувати роботу.
– Все одно сепаратисти отримують від нас доброго прочухана, незалежно від професійності нашого командування чи забезпечення. Завдяки любові до Батьківщини, відданості власному народові ми ворогові спуску не даємо, – каже Олександр Оловаренко.
Бійці 8-ї санітарної роти попросили делегацію з Полтавщини допомогти запчастинами до автівок і новою формою. Як зазначив Петро Ворона, обласна рада це формування постійно підтримує, тож питання вирішать.
Наступними відвідали селище міського типу Розівку та село Новомлинівку Запорізької області, де служать бійці 79-ї аеромобільної бригади. Привезли захисникам продукти харчування, свіжину до Великодня, пресу, а найголовніше – дизельну підстанцію, бо в будівлі, де вони перебувають, іноді вибиває струм. Електротехнічну установку передали працівники ВАТ “Полтавський ГЗК”.
Радо виходять зустріти свого командира бійці третього зенітного відділення десантно-штурмового батальйону “Фенікс” і побратими 79-ї окремої аеромобільної бригади. Про Широкине, де виконували завдання, чоловіки майже не говорять, відповідають: “Давайте не будемо про сумне”. Натомість жартують, посміхаються й розповідають про побратимів, військові будні, спортивний гарт.
– Нам жалітися нічого, бо нас підтримує народ, – говорить командир відділення гранатометників 79-ї окремої аеромобільної бригади, депутат Гадяцької міської ради Валерій Сухно (у серпні 2014-го пішов добровольцем на фронт).
– Без підтримки простих людей із тилу, які купують одяг, привозять їжу, допомагають технікою, можна було й не починати бойових дій. Цю війну виграють не військові, а вся країна, – ділиться думками боєць “Фенікса” Сергій Митько з позивним “Челентано”. – Важливий момент: потрібні люстрація серед офіцерів, перевірка на профпридатність. Не варто ідеалізувати армію.
– До речі, одна з найбільших проблем вітчизняного війська – алкоголь, точніше – невміння його вживати, відсутність внутрішньої культури, – додає Олег Новодворський із позивним “Добряк”.
Наголошують бійці й на потребі регулювання співвідношення служба – відпочинок. Стверджують: варто 50 – 60 днів перебувати на війні, а 10 – 12 діб – вдома, з дітьми й дружиною, аби морально перепочити. На бойове завдання, зазначають, без тепловізора вночі можна не виїздити, бо вельми великий ризик. Техніку ремонтують самостійно, навіть за власний кошт, бо своєчасних поставок запчастин, деталей немає.
Без позитиву, кажуть, ніяк. Гумор на фронті такий же важливий, як і похід у баню.
– Наш підрозділ умовно має назву “Інтелігент”, бо в ньому служать всі бійці з вищою освітою. Про Петра Васильовича часто згадуємо. Наша улюблена фраза зранку: “Що, спите?! А був би Васильович, не поспали б!” Немає такого відчуття, що він – там, а ми – тут, просто роз’їхалися на певний час, – розповідає про побратимів Сергій Митько. – Є в нас Олег “Апачі”. Він настільки елегантний, що завдяки йому чимало жінок допомагають нашому підрозділу, а ще він – майстер спорту міжнародного класу з варіння курячих яєць. Михайло Галишин – патріот на сто відсотків. Йому не будуть платити, нічого не даватимуть, але він залишиться, не піде в інший бік, махнувши рукою. Із Антоном “Бородою” ми із шостого класу навчалися разом у школі, потім – у виші, мешкали в Києві й пішли захищати Україну. Телефоную йому й кажу: “Друже, я в армію йду, але за квартиру платитиму”. Чую у відповідь: “Так я теж піду”.
– За відсутності бойових виїздів у армії насправді нудно, тому треба давати собі раду: то ми книги читаємо, то займаємося спортом. Під час тренувальних виїздів стріляємо на полігоні, у розташуванні ремонтуємо автомобілі, чистимо зброю, проте в будь-який момент готові взяти автомат, заскочити на броню й поїхати на передову, – говорить Михайло Галишин. – Хочеться бачити в нашій країні моральні зміни, нові цінності. Єдність на Майдані зміцнила мій дух, віру в наш народ, я захопився й нині не потрібно здаватися на половині шляху. Ми відвоювали персональну свободу й маємо право змінювати державу, як вважаємо за потрібне. Нам зараз заважають, але потрібно з цим розібратися, жити мирно й будувати велику країну.
Прибули полтавські волонтери й до місця розташування 129-го окремого розвідувального батальйону в селищі міського типу Володарське Донецької області. Тут пліч-о-пліч із харків’янами, іванофранківцями, киянами, чернівчанами служать чимало наших земляків. Серед них – зіньківчанин, головний сержант батальйону Віктор Мороз.
Розповідає, що за школу-інтернат, де дислокується підрозділ, довелося “повоювати” із місцевою адміністрацією. Освітню установу закрили ще за президентства Януковича, але військовим її не віддавали, побоюючись, що розікрадуть майно. Потім поступилися. Нині свій армійський дім солдати упорядковують. Хочуть реанімувати систему опалення, налагоджують водопостачання, каналізацію, провели електрику. Допомагають військовослужбовцям місцевий осередок володарського козацтва, тамтешні підприємці, небайдужі люди, волонтерські організації з усієї України. Останні згідно із заявками надсилають необхідні речі.
Наразі армійцям бракує інструментів для ремонту техніки, вогнегасників, канцелярського приладдя, оргтехніки для друкування документації. Продуктами забезпечені, налагоджено їх централізований підвіз. В одязі й формі потреби немає, натомість не вистачає тепловізорів, біноклів, налокітників. Бронежилетами забезпечені на 75 відсотків.
– Одне із проблемних питань – забезпечення ліжками. Кому не пощастило, спить на піддоні. Нині бійці отримують будматеріали й роблять дерев’яні двоярусні ліжка, – зазначає Віктор Мороз.
Просимо розповісти про погляди місцевого населення щодо українського війська.
– Вони вже звикли, – говорить боєць батальйону, харків’янин Іван. – Агресивно не ставляться, але дивляться переважно спідлоба. Молодь, рідше люди старшого віку, які тісно спілкуються з бійцями та розуміють ситуацію, більш лояльні та привітні. Інші живуть старими згадками про СРСР.
– Кілька тижнів тому у Володарському з’явилися листівки, надруковані на якісному папері й прикріплені на гарному клеєві, що відразу й не відірвеш, із текстом: “Всем, кто любит Украину и настроен проукраински, предупредительного выстрела не будет”, – додає Віктор Мороз. – Тут на весь голос російське телебачення “вєщає”, ніхто його не забороняє. Мої розмови по мобілці “слухають” наші, їхні і ще якісь незрозумілі. Була ситуація: телефоную комусь, чую тріск у телефонній трубці. Тут два голоси: “Положи трубку!” – “Зачем? Я же его слушаю”. – “Так и я его слушаю”. “Хлопці, – кажу, – послухаєте потім, дайте перетелефонувати по роботі”.
Щодо співпраці між підрозділами й бойового духу армійців Віктор Мороз розповів:
– На нашому кутку живемо дружно. Десантникам допомагаємо, артилеристам, саперам, а вони – нам. Настрій у бійців бадьорий, бойовий. Усі прагнуть на передову. Говорять: “Ми тут тимчасово виконуючі обов’язки. Тільки випаде нагода потрапити на передній край, так кофта й здується”. Хлопці сказали: “Ми звідси не підемо. Досить уже задкувати. Трішки постоїмо тут, зберемося на силі й будемо повертати те, що незрозуміло з яких причин у нас відібрали”.

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”