Минулого року зусиллями харківського видавця наукової літератури, кандидата філософських наук, доцента Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Олександра Савчука вдалося втілити в життя унікальний задум хранителя української культури, мистецтвознавця і музеєзнавця, дослідника дерев’яної архітектури, іконопису та малярства Стефана Андрійовича Таранушенка – світ побачило повне видання його грандіозної праці, яка створювалася понад півстоліття (1912 – 1960 рр.), “Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України”. Книга дуже довго барилася в часі, власне в його ідеологічних табу та постідеологічній духовній руїні нації. Перше видання, здійснене в 1976 році, незадовго до смерті Таранушенка, було продовженням його цькування системою: на дві третини скорочене, розкритиковане атеїстами. Друге, нарешті повне, – присвячене 125-й річниці від дня народження видатного мистецтвознавця.
Олександра Савчука запросили презентувати книгу в Духовно-просвітницькому центрі Полтавської єпархії УПЦ. Година спілкування перевершила очікування багатьох, адже вмістила в собі своєрідну прощу до десятків і десятків знищених у часи богоборчого режиму храмів. Як золоту свічку, запалила надію на їхнє неминуче відродження, адже фотографічні зображення та архітектурні описи цих шедеврів зберіг для нас Стефан Андрійович Таранушенко.
Олександр Савчук розповів, що дослідницьку працю з храмового зодчества Стефан Таранушенко вважав своєю “роботою для Бога”. Він достеменно розумів, що цікавитися нею почнуть нескоро, якщо почнуть взагалі. Праця мистецтвознавця збереглася в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Півтори тисячі аркушів машинописного тексту, понад тисячу розсіяних по всьому архіву фотографій, велика кількість ілюстрацій, креслень, які вимагали відтворення, – це ті матеріали, з якими Олександр Савчук взявся за реалізацію грандіозного задуму Таранушенка.
“Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України” – видання довідкове, в ньому представлено 181 храм на території Полтавської, Чернігівської губерній та Слобожанщини. Донині з них збереглося лише 15, невеликих і на тлі втрачених перлин зодчества все-таки непоказних. Серед найбільших втрат – Покровська церква, пам’ятка останньої чверті XVIII століття, збудована в Ромнах (Сумська область) коштом і турботами кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського та роменців Давида Чорного й Василя Кривошиї, в 1907 – 1908 роках її перенесли до Полтави, надалі доля святині була трагічною. Лише в одному Зінькові було знищено три дивовижної краси дерев’яних храми – Михайлівський собор, Покровську та Вознесенську церкви.
Поїздки сучасною Україною спонукають, за словами Олександра Савчука, до невтішних висновків про те, що нині церкви споруджуються зовсім без врахування особливостей, притаманних зодчеству тієї чи іншої території у минулому, відшліфованих і вияскравлених упродовж багатьох століть певними будівничими школами. Отож упорядник та видавець праці Стефана Таранушенка має надію, що видана книга стане цінним джерелом для сучасних архітекторів та духовенства в справі відбудови втрачених шедеврів. Наклад книги скромний – 50 примірників. Це пояснюється й нинішніми труднощами з виданням наукової літератури, й тим, що така праця цілком природно не може розраховувати на попит у масового читача.
Інтерес Стефана Андрійовича Таранушенка до храмового зодчества, як наголошує Олександр Савчук, – на межі архітектури й філософії, архітектури й богослів’я. Він шукав відповіді на питання, які не розкриті й донині. Процес побудови церкви захоплював його не тільки аналізом відповідності пропорцій між різними її частинами та пошуком певних закономірностей. Мистецтвознавець намагався розпізнати думки майстра-будівничого: в одному – відчути поета, в іншому – зацікавленого передусім у міцній конструкції “технаря”.
Найнесподіваніші хвилини зустрічі в Духовно-просвітницькому центрі Полтавської єпархії УПЦ були, безумовно, тоді, коли в залі залунав вдумливий голос самого Стефана Таранушенка. Кілька років тому Олександру Савчуку вдалося віднайти цей унікальний запис, зроблений у 1975-му, коли досліднику було вже 85 літ. Це начитана передмова до видання про дерев’яне храмове зодчество, яка була вилучена з нього, оскільки щиро й відверто пронизана тією “нез’ясованою схвильованістю”, яка охоплює людину в храмі. Стефан Андрійович згадує себе маленьким хлопчиком, якого батько іноді брав з собою до церкви. Розташована на пагорбі, вона здавалася йому настільки невагомою, що ось-ось мала відокремитися від землі й опинитися в піднебессі. Церква зачаровувала не тільки залита сонцем ззовні, а й “стримано-замкнена у сяйві свічок” всередині. Простір за межами освітлення був безкінечним. І це не просто хвилювало. Бентежило…
Попереду в того хлопчика з Лебедина Харківської губернії (тепер – Сумська область) було навчання в Охтирській гімназії, потім – на історико-філологічному факультеті Харківського університету, а також перші захоплюючі поїздки на велосипеді по рідному повіту з фотоапаратом, в об’єктиві якого виструнчувалися маленькі церковці й пишні храми. Цікаво, що певний період (1918–1920 рр.) викладацької роботи Таранушенка пов’язаний із Полтавським педінститутом (нині – ПНПУ ім. В. Г. Короленка). Утім час по-справжньому знакової його спорідненості з Полтавщиною настав пізніше, коли він уже очолював у Харкові Музей українського мистецтва, організовував експедиції з дослідження в Україні пам’яток архітектури, іконопису, гончарства, був професором Харківського художнього інституту та, головне, очолював Харківську крайову інспекцію охорони пам’яток, у підпорядкуванні якої були й культурні скарби нашої області. Це завдяки проявленим ним на цій посаді наполегливості, непохитності та сміливості було відбито, відвойовано в налаштованої стерти з лиця землі влади Мгарський Спасо-Преображенський монастир під Лубнами та Хрестовоздвиженський у Полтаві, садибу Михайла Драгоманова в Гадячі, палацовий комплекс Муравйових-Апостолів у Хомутці на Миргородщині та ще десятки й десятки безцінних пам’яток, які й сьогодні визначають духовну енергетику нашого краю.
Сталінська репресивна машина покарала непокірного хранителя української минувшини жорстоко – як “ворог народу” він двадцять років змушений був перебувати на засланні – Читинська область, Курськ, Астрахань… Із паспорта довелось викреслити дані про доньку й сина, щоб хоч якось відмежувати їх від своєї “неблагонадійної тіні”. Тільки після смерті “вождя народів” Стефан Таранушенко повернувся в Україну й оселився в Києві. Навідріз відмовився звертатися до Вищої атестаційної комісії СРСР із проханням повернути йому незаконно скасовані наукову ступінь доктора мистецтвознавства та звання професора.
…Божим чудом назвав митрополит Полтавський і Миргородський Филип на зустрічі в Духовно-просвітницькому центрі єпархії те, що креслення храмів, зроблені для книги Таранушенка, збереглися до наших днів, адже відомо, що вони є копіями, а будинок, у якому знаходилася в Харкові скриня з оригіналами, було знищено в 1941 році під час бомбування. Владика нагадав, що богоборча влада продовжувала руйнування церков довгі десятиліття й останній такий випадок, підкріплений офіційним рішенням, стався на Полтавщині вже аж 1988-го. Загалом же протягом 1930-х років на теренах Радянського Союзу було знищено 50 тисяч храмів, а в період правління Микити Хрущова – 10 тисяч…
Митрополит Полтавський і Миргородський Филип розповів також про деякі й нині діючі древні дерев’яні храми на Полтавщині, зокрема про Троїцьку церкву (1886) у Вельбівці, церкву Різдва Пресвятої Богородиці (1889) в Харківцях Гадяцького району та про інші церкви. Інтерес до такого будівництва є і сьогодні, наголосив владика, оскільки дерев’яні храми легше утримувати, тож доцільно всебічно вивчити перспективи використання креслень Таранушенка при зведенні нових храмів у єпархії.
Участь в обговоренні спадщини хранителя української культури взяли також кандидат архітектури, член-кореспондент Української академії архітектури Георгій Негай, краєзнавець Борис Тристанов, духовенство. Всі разом замислилися і про те, скільки часу, доброї волі та коштів ще знадобиться ентузіастам для опрацювання архіву Стефана Таранушенка, в якому тільки світлин налічується близько 14 тисяч, і про те, що в Харкові встановлення меморіальної дошки видатному мистецтвознавцю на будинку, в якому він жив і працював і який дослідникам дивом вдалось розшукати, навіть у наші дні є проблемою. Міська влада висуває вимоги до “естетичного рівня”, які передбачають непосильну для активістів суму. Хоча цілком імовірно, що перепони в цій справі тримаються передусім на завуальованих політичних мотивах. Отож наразі всі зусилля активістів сконцентровані на перевиданні праць подвижника, які, дасть Бог, стануть початком відродження багатьох українських святинь.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”