Минулої весни Роман Баган із Грушиного Хорольського району був уже без п’яти хвилин “дембель”. Строкову службу проходив у розвідроті. До армії устиг отримати робітничу спеціальність. Батько з мамою все життя віддали селянській праці, отож і син бачив себе механізатором. Звісно, була колись завзята дитяча мрія про футбольні поля та переможні кубки. Але подорослішання покликало до землі, до полів пшеничних, до думок насущних – про роботу, оселю, сім’ю. У Хорольському міжрегіональному центрі професійної перепідготовки познайомився із “золотим дядьком” Олександром Григоровичем Кузубом. Майстер став і наставником, і порадником. Роман опанував фах автомобіліста, тракториста, комбайнера. Отож за кілька тижнів до “дембеля” вже уявляв себе в кабіні потужної і наймирнішої в світі машини: жнива, урожай…
Сталось по-іншому. Над казармою завив гучний сигнал тривоги, і командир відкарбував перед строєм слова наказу про передислокацію у зону проведення антитерористичної операції. З-під Києва їхню окрему механізовану бригаду перекинули до Маріуполя.
Минули квітень, травень, на календарі вже був червень 2014-го, а молодший сержант розвідроти Роман Баган не наважувався повідомити мамі про нове місце служби. Розумів, що правда позбавить її і сну, і спокою. Хвилюваннями поділився тільки із першою вчителькою Любов’ю Андріївною Чемес та з класним керівником Іриною Степанівною Надошею. Їм телефонував майже кожного дня. Згодом саме вони першими дізналися й про те, що з-під Маріуполя частину, в якій служив Роман, перекинули на блокпост поблизу Слов’янська.
Цивільне населення по-різному ставилося до українських солдатів. Одні пригощали яблуками, інші просили допомогти провізією (усі ж магазини розбиті). А були й ті, хто злісно сичав у спину: “Укри прієхалі. Нікто вас нє ждал”. Перебуваючи на блокпосту, бійці перевіряли транспорт, охороняли порядок на місцевості.
Потім була Амвросіївка. Там “познайомилися” із російськими “Градами”. Страшна штуковина. Земля від вибухів дибки здіймається. Та помаленьку призвичаїлися і до цього пекла. Одне досадно було: бачили в біноклі, як сепаратисти випилюють частину лісопосадки побіля самого кордону, як заходять на тій ділянці на нашу територію “Гради” від “старшого брата”, як чужі вояки окопуються посеред соняшникового поля і починають обстрілювати українську землю, а команда відкривати по ворогові вогонь усе не надходила. Прикро, але трималися, бо ж в армії головне – дисципліна.
Після Амвросіївки Роман з побратимами зайняв позиції на Савур-могилі. Потім був Іловайський котел – вогневе місиво між життям і смертю, з якого нарешті наважився обізватися до мами. Вирішив: нехай хоч знатиме, де шукати, якщо… Діждався хвилинної тиші між обстрілами, щоб навіть із телефону в їхньому рідному домі не гриміли вибухи. Подзвонив. А із слухавки рідний голос: “Другий місяць місця собі не знаходжу. Тільки про тебе думаю. А виявляється, синку, ти на війні…”
Під Луганськом знову гатили “Гради”. Ніч з 13 на 14 липня була суцільним кошмаром. На позиції напередодні завезли 58 тонн боєприпасів. Отож небезпека, що ворожий снаряд влучить у них і все довкола вибухне в одну мить, була дуже реальною. Бог помилував… На третій день безперервних обстрілів з боку росіян українські військові отримали наказ змінити дислокацію і вибиратися
з-під обстрілу. Коли нарешті зібрались рушати, помітили, що командир не квапиться. Хлопці – до нього, а він показує на гору снарядів: матеріальні цінності, за які мусить відповідати. Роман з друзями-розвідниками залишились зі своїм офіцером. За чотири дні вогняної зливи у місці дислокації українських героїв ворожі снаряди розтрощили й спалили все: не було більше ні бліндажів, ні командних пунктів, ні окопів. Тільки три десятки українських вояків, які всім смертям на зло вистояли.
“Якось патрулювали ми з побратимами один із районів Амвросіївки, – згадує боєць. – Ходимо вулицями, а кругом тиша. Ніколи не думав, що вона може бути такою тривожною. Ніде ні двері не стукнуть, ні півень не обізветься. І людського голосу немає. Захотілося пити, нарешті помітили якогось небораку. Він мовчки вислухав і кивком запросив за собою. Підійшли до погреба, а звідти – кілька десятків очей, перелякані мирні жителі вже давно перетворились на “людей підземелля”… Чоловік благав нас: “Не лишайте, хлопці! Бандити з “чорними” тут таке витворяють!”
Бандитами там називають сепаратистів. Це у великих містах вони – “еленерівці”, “деенерівці”. А селяни давно їх розкусили – бандити й грабіжники. “Чорні” – це кадировські чеченці. Якось узяли двох таких у полон. Спочатку пихаті були, а як роззброїли, та зв’язали, та на землю посадили, то куди пиха й ділася… Але місцеві бойовики ще огидніші: спочатку Путіна гукали, а тепер за російські гроші по своїх же донбасцях стріляють. Піймали одного. На коліна падає, плаче, обслинився весь. “Не вбивайте. Я свій. Я не стріляв”. А на долонях мозолі від зброї… Убивати його ніхто й не збирався, але “виховні” заходи провели”.
Найстрашніше, говорить Роман Баган, коли війна забирає друзів, з якими ще хвилину тому стояли спина до спини, прикриваючи один одного. За сім місяців на війні двадцятирічний хлопець не по літах усвідомив ціну життя та миру. В боях з’явилось у нього й нове прагнення – вже не мрія, як у хлопчака, про футбол, не житейська думка, як у селянина, про комбайн, а саме підкріплене досвідом і пам’яттю про загиблих товаришів прагнення присвятити життя воєнній службі. За кілька тижнів після появи таких міркувань доля послала Роману знакову зустріч. Прямо в окопі, під час бою, зустрівся із чоловіком з великими зірками на погонах. Пізніше дізнався, що то – один із керівників Державної прикордонної служби України. Генерал запросив Романа і його друга стати студентами Національної академії прикордонної служби. Такі, як вони, обстріляні в боях і перевірені в пороховому диму, зможуть стати не паркетними, а справжніми офіцерами.
…Роман Баган воював не за гроші. Він захищав свого братика Миколку, маму Людмилу Григорівну, сестру Ілону, кохану дівчину Вікторію, першу вчительку і класного керівника. Він захищав могилу свого батька Анатолія Васильовича, який пішов за межу вічності в 37 років, але встиг подарувати свою любов синові. Роман Баган захищав усіх грушинців і кожного хорольця.
Храни, Господи, і його, і всіх наших героїв-захисників, яким довелось, замість того, щоб сіяти хліб, іти в наступи, вибиратися із “котлів” і при цьому ще турбуватися, щоб не потривожити матерів.
Р.S. Нині Роман Баган – курсант Національної академії Державної прикордонної служби України імені Б. Хмельницького. (За допомогу в підготовці матеріалу автор дякує депутатові Хорольської районної ради Сергію Щеглову).

Віктор ЄМЕЦЬ
Журналіст