Полтавці, як і всі українці, ще не встигли звикнути до нових цін на ліки та продукти харчування. Нині ж з острахом очікують запровадження нових тарифів на комунальні послуги…
Слід зазначити, що оптимізмові деяких наших земляків можна навіть позаздрити. Адже чи не кожен із моїх респондентів сподівається, що якось воно буде. Слава Богу не стріляють, а там – виживемо. От тільки рівень виживання одних категорій українців разюче відрізняється від інших. Якщо почитати декларації доходів чиновників високого рангу, а ця інформація нині доступна, диву даєшся їхнім кількадесятимільйонним прибуткам, скажімо, за минулий рік. І це тоді, коли переважна більшість наших співгромадян, навіть тих же підприємців, значно збідніли через загальну низьку купівельну спроможність. Більше того, чимало представників бізнесу згортають свою діяльність. Втім нині мова – про тарифи, точніше, зростання вартості комунальних послуг. То як виживати будемо? Із цим запитанням звертаємося до полтавців.
Полтавка Надія Павлівна отримує 1400 гривень пенсії, вона проживає у двокімнатній квартирі й уже нині користується субсидією, тож сподівається, що держава і в подальшому не кине її напризволяще. Однак після здорожчання ліків і продуктів харчування ледве зводить кінці з кінцями, зізнається жінка. Адже ліки, які ще рік тому коштували 300 гривень, зараз сягають 1000 гривень, а їй на рік треба щонайменше двічі пройти курс лікування.
Марина з чоловіком і 10-річним сином в обласному центрі орендують житло, за яке останнім часом сплачують понад 2 тисячі гривень за місяць. Вона добре розуміє, що субсидія їм “не світить”, оскільки господарю квартири не вигідно реєструвати договір оренди, щоб потім сплачувати за це податок. Хоча в такому випадку сума податку, як правило, перекладається на квартиронаймача. Тож, як зізнається Марина, доведеться тугіше “затягувати паски”.
Не сподівається на допомогу держави й військовий пенсіонер Петро Павлович. На його думку, в держави просто не вистачить коштів, щоб надати субсидію усім, хто її потребує. Адже, мабуть, не випадково вже нині постало питання, хто і за які кошти розішле громадянам так звані “листи щастя”, тобто листи із бланками заяв на отримання субсидії, декларації доходів та інструкцією про те, як усе це “добро” оформляти й куди надсилати?
Сім’я полтавців Миколи й Надії Безгачнюків та їхніх трьох дітей, двоє з яких – студенти, третій – школяр, мешкає у приватному секторі. Їхній щомісячний сукупний дохід становить близько 6 тисяч гривень. Микола підрахував, що вартість комунальних послуг із квітня зросте для них у 2,5 разу. При цьому на субсидію сім’я не надто розраховує, бо має присадибну ділянку, яка теж вважається доходом. А от підвищення вартості проїзду в громадському транспорті, що неминуче відбудеться, очікують із острахом, бо навіть зараз ця стаття витрат для 5 осіб сягає 40 гривень на день!.. Не може зрозуміти господар сім’ї й майбутнє нормування природного газу: 200 кубів щомісяця по 3,6 гривні за куб, а понад цю норму – близько 7 гривень. Адже в теплу пору року достатньо було б і 30 кубометрів за нижчою ціною, натомість взимку, на його думку, потрібно збільшити пропоновану норму щонайменше на 150 кубометрів, бо за наявності індивідуального опалення, в залежності від покоління чи марки опалювального котла й температури повітря, для обігріву будинку потрібно спалити від 500 до 800 кубометрів газу в місяць. На моє запитання, чи можна природний газ замінити, скажімо, дровами, відповів – ні. Бо де ж стільки дров узяти й скільки вони будуть при цьому коштувати, якщо нині люди вже геть “підчистили” лісосмуги? А що буде далі? Та й котел для використання дров чи вугілля потрібен інший, більш “старшого” покоління, виготовлений із чавуну.
А от сусід моїх знайомих із Зіньківського району вже 4 роки опалює свій будинок дровами, бо газом – дорого. На державу чоловік не розраховує, каже: дай Боже, щоб на селі хоча б нових податків на дерева та живність не запровадили, а то селяни “пустять під ніж” і останніх корів, яких поки що утримують.
Отож, як бачимо, більшість опитаних полтавців поки що не покладаються на підтримку держави. Оскільки підвищення вартості комунальних послуг відбуватиметься в кілька етапів протягом фактично двох наступних років, остаточні суми платежів навіть уявити складно. Хоча якось із засобів масової інформації я довідалася про таке: для того, щоб українці могли сплачувати за комунальні послуги самостійно, їхні заробітні плати мають становити приблизно 18 тисяч гривень за місяць! Це якщо орієнтуватися на рівень оплати за аналогічні послуги в європейських країнах, де комунальні послуги становлять приблизно 10, а подекуди – 15 відсотків від суми зарплати.
На жаль, нова система нарахування субсидій у нашій державі не зовсім зрозуміла. Наводяться численні приклади розрахунків, але який відсоток від сукупного доходу має сплачувати квартиронаймач – не зрозуміло. Якщо раніше законодавство для надання субсидії визначало, що 20 відсотків від суми зарплати має сплачувати працююча особа й 15 – пенсіонер, то нині в кожному випадку це визначається індивідуально, але при цьому повсякчас наголошується: державна допомога надається на послугу “в межах норм споживання”. Скажімо, на одній із нарад в облдержадміністрації прозвучала приблизно така інформація: якщо в однокімнатній квартирі мешкає одна особа з доходом до 3 тисяч гривень, вона має право на субсидію в розмірі… 15 гривень. А решту 800 чи й більше гривеньок? Сплати, будь ласка, зі своєї зарплати. Тож і виходить, що той, хто працює і має заробітну плату 1500 – 2500 гривень, а приблизно стільки отримує, мабуть, близько 80 відсотків українців, буде, як мовиться, “зі шкіри вилазити”, аби заплатити за квартиру, а той, хто паразитує (ніде не працює й пиячить та має кілька квартир), сповна користуватиметься “добротою держави”, отримуючи досить прийнятну субсидію.
А тепер кількома рядками – про економію енергоресурсів. Скажімо, як може економити тепло мешканець квартири в багатоповерхівці, якщо ніяк регулювати подачу тепла? Ось і виходить, що навіть коли на вулиці температура повітря плюсова, водночас батареї опалення у квартирі занадто гарячі. Тож і відкривають люди кватирки, балконні двері й усе, що можна, аби врятуватися від задухи в кімнатах. Виникає запитання: чому при цьому не економить використання природного газу енергогенеруюча компанія? На жаль, аналогічні запитання, які стосуються якості й вартості послуг, можна ставити практично всім підприємствам, що працюють на вітчизняному ринку комунальних послуг. Адже за відсутності будь-якої конкуренції монополіст завжди зможе диктувати свої умови.

Людмила ДАЦЕНКО
“Зоря Полтавщини”