Бійців 9-ї роти 3-го батальйону 30-ї Новоград-Волинської бригади 12 лютого перекинули з-під Маріуполя у село Нижня Лозова в районі Дебальцевого для забезпечення постачання та виходу наших військ. Як розповідає командир роти Ігор Гребенюк, це була справжня війна з прямими боями. Біля Нижньої Лозової бійці роти потрапили в засідку. Терористи пошкодили нашу БМП. Та старший сержант Олег Федорчук підбив ворожий БТР. Наступного вечора Олег зумів забрати з поля бою пошкоджену БМП, її відремонтували, і вона воює донині.
Основним завданням 12 лютого був контроль за дорогою. Це було складно й небезпечно, адже у Нижній Лозовій уже стояв блокпост терористів.
Бійці роти з болем і образою говорять про те, що нагороди зазвичай дають або інвалідам, або посмертно. А вони потрібні живим. Старший сержант Олег Федорчук був важко поранений, йому вибухом відірвало ногу, і тільки після цього його знайшла нагорода.
Ще бійці жартують, що нагороджують не рядових солдатів на передовій за подвиги в боях, а полковників у тилу, наприклад, за ремонт техніки.
Як розповів командир взводу Олександр Лемещук, 17 лютого в районі Нижньої Лозової тривав тяжкий бій упродовж майже трьох годин. У нашу БМП попав ворожий ПТУР. Хлопці з честю витримали цей бій. Петро Тутецький тоді був поранений, але виконав завдання – забрав під ворожим мінометним обстрілом зброю і вцілілий боєкомплект. Того дня кевларовий шолом Петра врятував йому життя. Дали шолом у бригаді, коли йшов на війну. Носив його ще з літньої кампанії. Осколки вразили ногу, печінку, голову. Нині воїн Тутецький у Львові в госпіталі. Осколок з ноги не дістали. Лікарі кажуть, що це дуже складно і не варто ногу поки що різати.
Бійці 9-ї роти 4 квітня 2014 року виїхали зі свого розташування у Новоград-Волинському. Спочатку стояли під Кримом, а з кінця липня – в АТО. З 14 вересня минулого року безперервно на війні, в боях. За рік на війні втратили трьох побратимів, 14 – поранено. Бойовий шлях роти проліг через найгарячіші точки війни – Піски, Маріуполь, Докучаєвськ, Таранчук, Новомихайлівку, Луганське, Нижню Лозову. І сьогодні вони стоять на передньому краї навпроти позицій терористів. У бінокль видно, як там окопуються, рухаються колони ворожої техніки. Час від часу відбуваються перестрілки зі стрілецької зброї. Артилерія поки що мовчить. Обстрілів з тяжкого озброєння на цій ділянці фронту немає.
Статус учасника бойових дій жоден військовик роти ще не отримав, хоча всі документи підготовлені й передані у вищі штаби. Солдати на війні, сім’ї вдома. І пільги, які згідно із законом надаються учасникам бойових дій, суттєво могли б допомогти захисникам Вітчизни. У багатьох з них дружини не працюють – або нема роботи, або “сидять” із дітьми. Тобто сім’я живе за рахунок тих грошей, які своєю кров’ю боєць заробляє на війні.
Заробітна платня не є секретом. Рядовий солдат на посаді кулеметника за місяць “чистими” отримує 5700 гривень. Приблизно 2700 гривень складає оклад і 3000 гривень – за участь в АТО.
Бійці із доброю заздрістю говорять про те, як по телевізору показують зустрічі героїв із війни – з квітами, хлібом-сіллю та оркестрами. У них, на жаль, такого немає. А хотілося б, щоб люди не забували, хто тут, на Сході України, кладе своє життя за мир і спокій держави.
Дев’ята рота півроку вже воює автономно, не в складі батальйону. Виконує свої окремі особливі завдання, як це, наприклад, було 12 лютого під Нижньою Лозовою.
24 лютого група бійців роти прикривала підрозділ саперів, забезпечувала їхню роботу. Було шість солдатів із 9-ї роти і троє саперів. Коли зайшли в точку мінування, побачили на ворожих позиціях КамАЗ. Поруч терористи збирали зброю, знімали на відео тіла наших загиблих солдатів. Зав’язався бій, і через півгодини сепаратисти змушені були відійти. На підкріплення нашим бійцям виїхала БМП. До неї прилаштували КамАЗ і витягнули його до себе. У ньому були пробиті баки, але за півтори години машину умільці 9-ї роти вже відремонтували, і вона була на ходу. Бійці сфотографувались на тлі трофея, а Віталій Данилюк залишив у себе ще й техталон автомобіля.
У цей час у саперів був полковник з Києва, представник Центрального управління інженерних військ Головного управління озброєння ЗСУ. Він сказав військовикам 30-ї бригади, що російський КамАЗ поїде у Київ на виставку трофейної техніки як доказ агресії Російської Федерації. Солдати з київським полковником, звичайно, сперечатись не могли, наказ є наказ. Отже, автомобіль віддали саперам. Далі почалась дивна історія. Як розповідають бійці, їм відомо, що до Києва КамАЗ так і не доїхав. Саперів показали по телевізору зі славою, честю і розповіддю про те, як вони відібрали у росіян бойове справне авто. А воїни 9-ї роти, які насправді це зробили, вже забулись. І нині вони розгублені й обурені такою несправедливістю. Говорять, що хоч би спасибі їм сказали, не кажучи вже про грошову виплату, обіцяну керівництвом держави. До речі, підбитий        КамАЗ коштує 12 тисяч гривень, про цілий нічого не сказано в урядовій постанові. Хоча в одній з компаній, яка займається продажем КамАЗів в Україні, нам назвали ціну нового бортового автомобіля приблизно від 1 до 3 мільйонів гривень.
Одного разу під час боїв у Нижній Лозовій група бійців 9-ї роти опинилась на ділянці, яка була відрізана мінним полем. Трапилось це не без вини колег-військових. Потрібно було вибиратись, виводити піхоту і танк. Допомогли холодний розум і солдатська винахідливість. Під керівництвом командира роти капітана Ігоря Гребенюка бійці це зробили. Ігор Порошин і Дмитро Хачатурян майже дві години розстрілювали міни з автоматів і зуміли зробити вузький безпечний прохід. Люди і танк благополучно і без втрат вийшли з проклятого місця.
Нині у Луганському солдати 9-ї роти стільки можуть допомагають місцевим жителям, дають тушонку, макарони, дітям цукерки. Але великої вдячності від місцевих чекати не доводиться. У селі працює окремий підрозділ ЗСУ, знешкоджують снаряди, яких на певній ділянці залишилась величезна кількість. Щоб дорослі й діти не підірвались на них. Сапери завчасно попереджують жителів про вибухи. Довелось бути свідком, коли крикливі жінки і навіть бабусі обурювались тим, що на їхні городи летять уламки під час знешкодження. А хіба буде легше, якщо дитяча цікавість переможе і станеться непоправне горе?

Олександр КЛИМЕНКО,
журналіст.
(Спеціально для “Зорі Полтавщини”).
Фото автора.