У весь близький і далекий світ, до невичерпних цінностей якого мав щастя доторкнутися і який волею долі пізнав у роки Другої світової війни фронтовик, а в мирний час всесвітньо відомий майстер слова, громадський діяч Олесь Гончар, якому 3 квітня виповнилося б 97 літ, постав окремим сюжетом у його щоденниках. Не міг обійти увагою письменник і такого краю, як Донбас. Його досягненням і втратам, радощам і болям присвячено 19 різних стосовно змістової структури й художнього оформлення нотаток, що охоплюють півстолітній – 1943 – 1993 роки – відтинок часу. Одній із них, датованій 16 червня 1993 року, випала особлива доля.

“Донбас, – ідеться в цьому записові, – очевидно, спровокований, одурений шовіністами. Не дає вугілля дніпровським металургам, вже гаснуть домни”. Це, переконує Гончар, на руку донецьким горлохватам на чолі з “гидким, потворним типом” Чародєєвим, які перехопили парламентську трибуну. Трагізм полягав ще й у тому, що провокаторам не протидіяли, як мало б бути, а сприяли своїм мовчанням “наші сміливці-демократи”. Вони “поковтали язики”. Ситуацію, яка склалася, влучно названо “жалюгідним видовищем боягузів і пустодухів”. “Донецькі горлохвати” діяли тоді прицільно, вони в максимально короткий термін сформували донецький клан, що “вирве” одне з ключових місць в українській економіці й політиці. Про наслідки його діяльності не хочеться й згадувати, вони очевидні: страшенне зубожіння народу, розкол України, девальвування національних інтересів і цінностей, зовсібічний наступ “Русского мира”, анексія Криму, кровопролиття, братовбивство на Донбасі й багато іншого прикрого та болісного.
На цьому можна б поставити крапку, адже всі щоденникові записи проаналізовані. Проте є досить ваговита причина далі повести розмову, оповиту якоюсь таємничістю, не позбавлену занепокоєння. А річ у тім, що над Гончаровим щоденниковим записом від 16 червня 1993 року добре потрудилася “людина-невидимка з кольоровим олівцем, міцно стиснутим у руці”. Звично було, коли ці “люди-невидимки” в царські й більшовицько-комуністичні часи спотворювали тексти, вилучали з них усе, що не відповідало канонам чинної ідеології. Траплялося, що до невпізнаваності змінювалися фрагменти прозового дискурсу Олеся Гончара або й зовсім губилися, як ось цей із роману “Тронка”, де мовиться про “холод табірних режимів”, який “здатен був заморозити в людині все живе, де крихкий і ніжний світ дитячої душі мусив протистояти силам потворним, грубим, брутальним”, про жінок, “засуджених на чверть століття тільки за те, що вони були членами чиїхось сімей і самий їхній злочин, стаття покарання так і називалась: “ЧС”, член сім’ї”, про баржі, що “виходили в простір крижаного океану, наповнені людьми, а повертались звідти порожні”, про “острови, всуціль населені жінками-арештантками, острови, від яких навіть морські звірі, тюлені тікали, не в спромозі витримати безкінечну душероздираючу тугу жіночих голосінь”.
“Шулерська фальсифікація”, якої зазнав роман у новелах, дуже обурила Олеся Гончара. На полях сторінки твору (з викресленим чорним, цензорським чи редакторським, чорнилом уривком), яку йому вдалося роздобути, написано таке: “Свавілля цензора. Викреслено було – потайки, по-злодійськи – вже після того, як автор вичитав і підписав верстку… І так виходило багато разів, доки дослідник не натрапив на цю чорну чиюсь роботу”.
Ні на мить не вагаємося, що так само розгнівався б Олесь Терентійович, якби дізнався, що вже “з чистої верстки” його щоденникової нотатки “вивітрився” серцем і кров’ю писаний окраєць тексту, в якому, наголосимо з особливим притиском, кожне слово на вагу золота з погляду всього того трагічного, що маємо тепер на Донеччині й Луганщині: “Донбас – це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну! Що дає Донбас нашій духовності, нашій культурі? Ковбасний регіон і ковбасна психологія! Єдину українську школу й ту зацькували… Ні, хай нас буде менше на кілька мільйонів, але це буде нація. Ми здатні будемо відродитись, увійти в європейську цивілізовану сім’ю… А так ніколи ладу не буде. Буде розбій і вічний шантаж…” Інакше звучала й кінцівка нотатки: “…а наші сміливці-демократи поковтали язики, понапускали в штани (не називаємо свідомо прізвищ видатних поетів і державних діячів. – М.С.) – яке жалюгідне видовище”. Хто побував у ролі “людини-невидимки” і чиє завдання виконував, сказати важко. Важливо, що “загублений”, чи то б пак “обчикрижений”, текст з’явиться в новому виданні “Щоденників”, яке готує видавництво “Наукова думка”. І все це завдяки дружині письменника. Коли почалася війна на Донбасі й пройшли вибори до так званих самопроголошених “ДНР” та “ЛНР”, Валентині Данилівні згадалися, як сама вона говорить, терпкуваті слова про “ковбасний регіон і ковбасну психологію”, але виявити їх у тритомникові не вдалося. Пам’яталося й те, що вони були у верстці, навіть муляли око, аж просилися, аби були зняті, бо ж кинув Олесь Гончар оберемок гіркоти в бік своїм не просто побратимам по перу, а друзям, з якими доводилося ділити найсокровенніше. Добре, що вдова покійного письменника не встигла передати до архіву оригінали щоденників, отже, змогла відшукати потрібний текст із винятково актуальними для нас міркуваннями. Відразу зауважимо, що знайдуться з-поміж читачів і дослідників ті, які стануть на бік Олеся Гончара, як і ті, які поповнять ряди його опонентів та критиків, мотивуючи свою позицію тим, що Путін після заволодіння Донбасом триматиме курс на створення Новоросії. До речі, на ці контраргументи можна відповісти аргументами самого Олеся Терентійовича: його дуже непокоїло, що комусь Одеса марилася Новоросією. У листі від 11 липня 1990 року до Станіслава Стриженюка Олесь Гончар пише, що “бентежать останнім часом… киян…одеські сіро-бурі завихрення. Що це воно таке “Новоросія”? І чому наші лицарі не пригамують тих печерних, волохатих, замшілих, котрі не второпають, яке надворі сторіччя?..” Автора “Щоденників” тривожило й те, що в “глибинних районах Лівобережжя… все й нині знемагає під гнітом тоталітаризму й русифікації”, що відверто ведуться розмови про “поділ України по регіонах – на “Галицьку республіку” і “Донецько-Криворізьку”.
Події дня сущого, яких ще вчора не можна було побачити навіть у страшному сні, з’ява ніким не визнаних “ЛНР” та “ДНР”, жорстокість, з якою діють сепаратисти та терористи на Донбасі, потверджують, що “ковбасна психологія”, антиукраїнський дух не вивітрилися зі свідомості, душі й серця багатьох донбасців. Отож немає анінайменших підстав спростувати пророчі міркування, що публікуються вперше і, віримо, не загубляться у видавничих кабінетах, не потраплять під “опіку” тих, “чия професія нівечити”, письменника, якого ми називаємо совістю нації.
Нарешті спробуємо осягнути, що ж приховано за розмислами Олеся Терентійовича – передбачення, провіщення, пророкування, наказ до дії, засторога, емоційний спалах?.. Мабуть, усе злилося тут воєдино, але гору бере правда, про яку не велено було навіть потай говорити, а ще – наша пасивність, надмірна довірливість і толерантність, застигла в українських жилах байдужість, упорснута недругами в нашу кров зневіра у власні сили. Та все ж маємо твердо вірити, що українські сини-патріоти здолають “антисинів, брудних запроданців”, а ми вичавимо із себе раба, згуртуємося в єдину потужну націю й достойно увійдемо до європейської цивілізованої сім’ї, можливо, без кількох мільйонів, “отих окрадених, оболванених в епоху тоталітаризму”, отих, кого “від колиски вчили відступництву від мови, від нації, вчили науки безликості”.
Незмірно тяжче повірити в іншу, виплекану на самому світанку нашої незалежності, мрію і надію Олеся Гончара, що Донбас прозріє, якщо тисячі й тисячі місіонерів рушать із Заходу на Схід, якщо тисячі й тисячі Кирилів та Мефодіїв звершать подвиг духу, подвиг ренесансу, “щоб вся Україна стала Україною”, що “східні регіони… стануть людьми”, коли їм дадуть “ковток свободи, урок національної гідності”, “дадуть відчути пахощі духовного євшан-зілля”. Цій чудодійній траві, яку зростила, за визначенням Олеся Терентійовича, “ніжна, поетична і добра” українська нація, що “формувалася у благодатному кліматі, сирого звіриного м’яса не їла, любила складати пісні, дивлячись на небо”, уже не під силу майже від летаргійного сну “розбудити східні регіони”, повернути їм утрачену етнопам’ять, яку відбирала, викорчовувала століттями “напівдика Московія” – “захланна, агресивна орда, що в жорстокості й підступності не знала рівних”, “нація напівзвірів, розбійників… ведмежатників”. Та на все Божа воля. А Творець Небесний з тими, хто живе по правді й совісті, хто не зазіхає на чуже й боронить подароване предтечами своє, щоб передати його для примноження грядущим поколінням.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор, академік, член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України