Практично кожен випуск телевізійних новин розпочинається з інформації штабу АТО про ситуацію на Сході України: кількість обстрілів, число загиблих і поранених… Боляче слухати ті повідомлення, адже хтось втратив чоловіка, сина, брата, батька, а Україна – кращих своїх синів.
Страшна звістка прилетіла в Кобеляки. Речник штабу військової операції в Луганській області Руслан Ткачук на своїй сторінці в Facebook написав: “Вибух стався в районі західної околиці Станиці Луганської під час пішого патрулювання військовими території. Один із військових – заступник командира взводу старший солдат Віктор Бабенко – загинув на місці. Другий – солдат Іван Ковалевський – отримав важке поранення”.
Віктор Бабенко – наш земляк. Народився 20 червня 1981 року в Кобеляках. Закінчив міську школу № 3, училище (нині – аграрний ліцей). Працював водієм у ПрАТ “Завод продтоварів “Мрія”. У серпні 2014 року був мобілізований до Збройних сил України. Підготовку проходив у Кривому Розі – там же, де й строкову службу.
– Віктор Бабенко у 2000–2001 роках був прикордонником, – розповідає районний військовий комісар Сергій Каплатий. – Чесно виконав військовий обов’язок. А коли в Україну прийшла лиха година від північного сусіда, знову став на захист держави. Служив заступником командира мотострілкового взводу. Дуже переймався за своїх побратимів, допомагав їм.
Про те, що син мобілізований, мама Наталія Михайлівна дізналась останньою.
– Я йду на фронт, щоб захистити своїх дітей. Не хочу, щоб Україну спіткала доля Криму, – пояснив мамі.
– Почуття обов’язку для Віті – на першому місці, – розповіла його мама – Наталія Михайлівна. – Він був найкращим сином. Проблеми, звісно, виникали. У школу мене викликали – через його жвавий характер були зауваження до поведінки. Коли навчався в училищі, то йшов на заняття, а насправді… їхав у село, допомагав бабусі з дідусем. Із дитинства дуже любив село, залюбки порався біля коней, корів. Був веселої вдачі, безвідмовний.
Такі ж якості характеру Віктора відзначає і директор ПрАТ “Завод продтоварів “Мрія” Надія Карнаух:
– Віктор Бабенко працював водієм. Його не треба було просити про допомогу, він робив це з власної ініціативи. Ця риса передалась йому від мами, яка багато років працює на нашому підприємстві. Коли Віктора мобілізували, ми купили йому бронежилет, каску, сподівались, що збережемо йому життя, але клятий фугас, підступно замаскований на шляху військових, обірвав його молоді літа. Важко повірити в те, що Віктора не стало. Він так любив життя і людей. Коли приїжджав у короткотермінові відпустки, то знаходив хвилинку, щоб прийти в колектив. Він був добрим, щирим, привітним.
– У школі Віктору більше подобались уроки фізкультури, трудового навчання. Він мав багато друзів, був добрим, підтримував зв’язки з однокласниками і після закінчення школи, – говорить однокласник полеглого Героя Іван Сабадир.
– Він ніколи не жалівся, що важко чи небезпечно. Відповідь завжди була одна: у мене все нормально, – продовжує розповідь мама. – Але хіба можна назвати нормальним те, що й із продуктами харчування були проблеми?! Наша “Мрія” передавала хлопцям хліб, пряники, мармелад, інші продукти. Але до них не часто їздили, оскільки Станиця Луганська – одна з найнапруженіших точок у зоні АТО. Та й хлопці просили волонтерів не ризикувати. Вітя навіть обмовився, що місцеве населення не любить українських солдатів. Якось під час телефонної розмови почула свист, гул, вибухи. Таке враження, що стріляли поруч зі мною з важкої артилерії, але син заспокоював: не хвилюйся, то далеко. Таким він був, намагався мене оберігати від тривог, а за кілька днів до трагедії прислав фото і написав: “Я тебе дуже люблю. Ти в мене найкраща”.
Останнім часом Наталії Бабенко стали снитися погані сни. Вона ходила в церкву, молилась за сина і якось розповіла йому про це по телефону.
– Мамо, постав свічку за упокій Саші, – попросив Віктор. – Він мені постійно сниться.
– Саша змінив його на блокпосту тоді, коли пенсіонер приніс українським бійцям трилітрову банку з медом, у якій був вибуховий пристрій. (Про цей цинічний випадок розповідали по телебаченню, писали в газетах. – Авт.). Внаслідок вибуху Саша загинув. Тепер я розумію, що він кликав Віктора до себе, тоді я не надала значення тій розмові, але прохання сина виконала…
Згадуються й інші деталі. Приміром, під час останньої відпустки (на службу Віктор поїхав 1 березня) він купив синам – 10­річному Максиму й 8­річному Артему – багато іграшок. На зауваження дружини Валентини, що деякі з них – для дітей старшого віку, відповів: “Нехай буде. Можливо, останній раз купую…”
Не встиг Віктор і подякувати учням Кобеляцької ЗОШ № 3, яку свого часу закінчив, за малюнки, які передали йому на Схід України.
– Розповідав, що переглядає малюнки. Дітки дуже талановиті, хвилюються за захисників України. Казав, як повернеться додому, обов’язково зайде в рідну школу, подякує. Не судилося…
Не судилось порадіти за успіхи синів Максима і Артема (менший схожий із батьком, як дві краплі води), стати надійною опорою дружині й батькам. Не завжди вистачало часу на улюблені заняття полюванням і рибалкою…
***
Недільного дня, оголошеного в Кобеляках Днем жалоби, тужливо дзвонив дзвін, а сотні кобелячан на колінах, під гасла “Герої не вмирають!” провели Віктора Бабенка до місця його вічного спочинку.
Відспівали мужнього земляка Вітчизни в Свято­Миколаївському храмі. Подяку за його подвиг, співчуття родині висловили голова обласної ради Петро Ворона, заступник обласного військового комісара Едуард Бородай, керівництво району й міста, колеги, друзі. Поховали Героя під залпи військового салюту.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст