Після розвалу СРСР великого розголосу набула тема, інтерес до якої за всі роки існування незалежної України настійливо підживлювався російськими політиками та істориками. А саме: як Микита Хрущов “подарував” Україні Крим. Цей фрагмент територіальних зазіхань експлуатувався в Росії постійно. А коли громадська думка росіян і переважної більшості кримчан була підготовлена та випав “підходящий” момент, російський президент-агресор, нехтуючи всіма нормами міжнародного права, рік тому анексував український Кримський півострів.
Якщо коротко говорити про юридичний аспект цієї події, то процедура передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР відбувалася у повній відповідності до чинного тоді законодавства, і про це свідчать офіційні документи: постанова Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 року, в якій було подане обґрунтування доцільності входження Кримської області до складу Української РСР (спільність економіки, територіальна близькість і тісні господарські та культурні зв’язки); постанова Президії Верховної Ради Української РСР від 13 лютого 1954 року, якою остання, обговоривши подання Президії Верховної Ради РРФСР щодо передачі Кримської області зі складу Російської РФСР до складу Української РСР, внесла це питання на розгляд Президії Верховної Ради СРСР. Таким чином була створена необхідна правова база для прийняття остаточного рішення, яким і став закон, ухвалений Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 року. Відповідно до цього закону Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік ухвалила затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки та внесла відповідні зміни до статей 22 і 23 Конституції СРСР. Як видно із документів, Російська Федерація була ініціатором передачі Криму до складу Української РСР. Хрущов у ті часи ще не був політичним “ваговиком”, а лише одним із дев’яти членів Президії ЦК КПРС (так зване “колегіальне партійне бюро”, яке прийшло до влади після смерті Сталіна). Відомо, що Микита Сергійович був прихильником входження Криму до складу УРСР, однак без підтримки Молотова, Маленкова, Кагановича, Булганіна, Ворошилова та інших партійних лідерів одноосібно не міг нічого нікому “дарувати”. Лише з березня 1958 року Хрущов зосередив у своїх руках партійне і державне керівництво.
У Кремлі добре розуміли: в економічному відношенні Крим завжди залишався “прив’язаним” до України, і щоб змусити Україну відродити вкрай занедбаний Російською Федерацією півострів, треба підготувати надійне ідеологічне підґрунтя. Приводом, який найкраще вписувався у контекст поставленого завдання, стало відзначення у 1954 році 300-річчя Переяславської ради (радянська пропаганда подавала цю подію як возз’єднання України з Росією). Кремль убивав відразу двох зайців: з економічної точки зору Російська РФСР позбувалася депресивної кримської території, з пропагандистської – наголошувалось на одвічній дружбі російського і українського народів (передача Криму до складу УРСР подавалася так, ніби “старша сестра” передає частину своєї садиби “молодшій”). Газета “Зоря Полтавщини” 3 березня 1954 року писала про передачу Криму Українській РСР як про “дружній акт, який свідчить про безмежне довір’я і любов російського народу до українського народу”. А після пафосної оди “нерушимій дружбі російського і українського народів, натхненником якої була Комуністична партія Радянського Союзу” зазначається справжня причина прийнятого рішення (територіальна близькість і тісні економічні й культурні зв’язки між Кримською областю та УРСР).
У Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) зберігається довідка, підготовлена для першого секретаря ЦК Компартії України О. Кириченка 4 січня 1954 року “О состоянии сельского хозяйства Крымской области”. Цей документ є свідченням того, що сільське господарство було у занепаді: посівні площі тютюну, ефіроолійних культур і картоплі не досягли рівня 1940 року; площі садів і виноградників на ту пору відповідно становили 86,8% і 79,2% від довоєнного рівня. Ще гіршими були справи із сівозмінами, бо лише 3 колгоспи із 304 повністю освоїли польові та кормові сівозміни. Спостерігалося значне відставання врожайності від довоєнного рівня: овочів (55,0 ц з гектара в 1953 році проти 118,2 ц в 1940 році), картоплі (відповідно 30,0 ц і 69,4 ц з гектара). Незадовільною була й заготівля сільськогосподарських продуктів: у 1953 році картоплі було заготовлено 34,3% від заготовок 1940 року, овочів – 69,8%, фруктів – 64,4%.
Жахливим було становище у тваринництві: в Кримській області було мало худоби (наприклад, щільність великої рогатої худоби на 100 гектарів сільгоспугідь становила 12 голів, по УРСР – 19), продуктивність худоби була низькою, надої молока навіть у порівнянні з 1948 роком впали з 1565 літрів до 1248 у 1953 році.
Кримські радгоспи були на той час екстенсивними господарствами, в деяких з них припадало по 4 гектари землі на одну вівцю. Як зазначено у довідці, “навіть поміщик Фельц-Файн у 1870 році на цих землях утримував по дві вівці на десятину”.
У стенограмі XXV Кримської обласної партійної конференції (березень 1954 року) є виступи секретарів Керченського та Феодосійського міськкомів партії щодо незадовільного стану міського господарства. У Феодосії не було води, достатньої кількості електроенергії, банно-пральних комбінатів; під час війни було зруйновано до 40% житлового фонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир. У Керчі всі будівлі медичних установ були зруйновані й не відновлювалися. Дитячі заклади розташовані у непристосованих приміщеннях, у місті не було театру та кінотеатру, міська бібліотека перебувала в аварійному стані, а “за післявоєнний період по лінії міськвиконкому побудовано 2 житлові будинки…”
Цікаво, що обидва партійні керманичі акцентують увагу на тому, що упродовж 1951–1952 років було прийнято декілька постанов Ради Міністрів РРФСР щодо організації у містах будівельно-монтажних трестів, будівництва цегельних заводів, Керченського морського порту, м’ясокомбінатів та молокозаводів, однак на початок 1954 року не було і натяку на те, що згадані постанови будуть реалізовані.
Архівні документи свідчать про те, що проблеми Криму Кремль вирішував у деяких випадках мляво, а у деяких – і не збирався вживати рішучих заходів, аби подолати кризові явища.
Отже, так званий “подарунок” був у занедбаному стані, а Україні довелося ще тугіше затягти паски, аби витягнути Крим із прірви, у яку його завели кремлівські хазяї.
На шостій сесії Верховної Ради УРСР третього скликання, що відбулася 16–17 червня 1954 року, обговорювалися питання зрошування кримських земель, яке можна було вирішити, збудувавши Північно-Кримський канал, а також створення нових та зміцнення існуючих підприємств будівельної галузі на півострові.
Виділені у 1954 році Радою Міністрів УРСР капіталовкладення майже в чотири рази були більші, ніж за попередні три роки.
У липні 1954 року сільгоспвідділ ЦК Компартії України доповідав секретареві ЦК О. Кириченку про підготовку пропозицій щодо ліквідації “великої заборгованості (190 млн крб) колгоспів Кримської області перед державою” (не українською, звісно, – вона тільки перебрала на себе чужі борги), про вирішення питання “недостачі добрив, отрутохімікатів і садових обприскувачів у Кримській області” тощо.
Постановою Президії ЦК Компартії України від 31 серпня 1954 року передбачались значне розширення посівів овочевих культур, закладка нових садів, виноградників, ягідників, проведення заходів зі збільшення врожайності сільськогосподарських культур (у 1950 році середній урожай зернових на кримській землі складав 3,9 ц/га) та підвищення продуктивності тваринництва.
Однак трудових ресурсів для реалізації грандіозних планів розбудови Кримського півострова катастрофічно не вистачало. Наприклад, за інформацією, що надійшла від колгоспу імені Шевченка Євпаторійського району до відділу організованого набору робітників та переселення виконавчого комітету Полтавської обласної ради депутатів трудящих, для освоєння більше 3 тисяч гектарів орної землі, догляду за поголів’ям худоби, а також для закладки запланованих площ виноградників та ягідників і догляду за ними у господарстві не вистачало 300 працездатних чоловік (на 1954 рік працездатних там була всього 171 людина: 99 жінок та 72 чоловіки). Тому згадана постанова Президії ЦК Компартії України передбачала також переселення у Кримську область у 1954–1958 роках 17,8 тисячі сімей колгоспників із материкової України.
Полтавщина була одним із тих регіонів, які активно постачали трудові ресурси до Криму. В звітах відділу організованого набору робітників та переселення виконавчого комітету Полтавської обласної ради депутатів трудящих подана інформація про те, що упродовж 1955–1960 років на Кримський півострів щорічно виїжджало більше 400 сімей. Як свідчать документи, полтавські переселенці прибували в основному до Чорноморського та Євпаторійського районів (ці райони були закріплені за Полтавською областю). Із 1958 по 1961 роки активно прибували до Криму переселенці з Градизького району, де у цей час будувалося Кременчуцьке водосховище і під затоплення потрапило багато населених пунктів, а також із Лубенського, Хорольського, Пирятинського, Миргородського районів. Непоодинокими були випадки, коли глава сім’ї виїжджав до призначеного пункту першим, аби особисто взяти участь у будівництві помешкання для родини (такі були умови переселення).
Серед населення Полтавщини постійно проводилась агітаційна робота, розповсюджувались листівки-агітки, у яких подавалась інформація про виробничо-економічні характеристики сільськогосподарських підприємств Чорноморського та Євпаторійського районів, розміри оплати трудоднів (які були вищими, ніж у полтавських колгоспах), а також заклики переїхати освоювати Крим тих переселенців, які першими виїхали відбудовувати півострів.
Переважна більшість полтавців працювали у радгоспах і колгоспах. Про результати їхньої праці свідчать такі факти: через 2–3 роки після переселення чимало наших земляків ставали керівниками сільськогосподарського виробництва (від бригад, ланок до колгоспів та різних сільськогосподарських управлінських структур); Чорноморський район у 1959 році став переможцем соціалістичного змагання серед кримських районів, які вирощували картоплю.
Полтавщина активно допомагала у відбудові кримської інфраструктури. Наприклад, починаючи з 1954 року, основні поставки асфальтобетонних змішувачів Д-225 Кременчуцького заводу дорожніх машин були спрямовані на півострів, де розпочиналось широкомасштабне будівництво доріг.
На виконання доручення Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР з 1955 року активно вживалися заходи щодо створення будівельно-монтажних управлінь, забезпечення їх підсобно-виробничою базою і матеріально-технічними ресурсами, до яких були залучені й полтавські будівельні організації (зокрема Полтавський обласний будівельний трест 306, Полтавська пересувна механізована колона тресту “Сантехмонтаж-60” та Полтавське спеціалізоване управління № 405). Після закінчення будівельних робіт уся створена матеріально-технічна база, звісно, залишалась у Криму. Полтавці допомагали відбудовувати Керченський цегельно-черепичний завод та будувати Феодосійський гідровапнувальний завод. Щоб краще забезпечити кримські будови будівельними матеріалами, продукція Феодосійського цегельно-черепичного заводу, який Україна у повоєнний час побудувала для власних потреб, після реконструкції використовувалася тільки в межах півострова. Південним українським областям поставляти черепашник із Криму заборонялось (із інформаційних повідомлень Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР, що зберігаються у ЦДАГОУ).
Російські політичні спекулянти досконало володіють здатністю досить специфічно трактувати історичні події, а саме: без аналізу документальних джерел і винятково через призму суб’єктивного бачення. Східний сусід “обґрунтовує” анексію Криму то міфами про “справедливе повернення території, подарованої Україні Хрущовим по п’яні”, то заїждженими гаслами про кримські землі як “исконно русские”, а Севастополь – “город русской славы”, то результатами кримського псевдореферендуму, який відбувся під контролем озброєних до зубів російських “зелених чоловічків”. Дуже вже до душі припав цей принцип часів експропріації, тобто грабіжництва. А може, і з нашого боку нагадати “великому собирателю земель русских” про території, щедро відшматовані від України у 1920-х роках без будь-яких юридичних процедур, коли Україну “затягували” до СРСР? А це райони Кубані, Бєлгородської, Ростовської, Курської, Воронезької областей – близько 74 тисяч квадратних кілометрів чорноземів або три території Криму. Та і кримські татари мають право не погодитись з анексією у 1873 році Російською імперією Криму. Однак адекватні люди розуміють, що створювати прецедент, який загрожує основоположним принципам міжнародного права – принципам територіальної недоторканності й непорушності державних кордонів – ні в якому разі не можна. А неадекватні – розв’язують “гібридні війни”, підтримують сепаратизм та тероризм.

Валентина ГУДИМ
Директор Державного архіву Полтавської області,  заслужений працівник культури України