Ти не міг не постати там знову, на місці своєї великої слави й страшної страти, на намоленій десятками поколінь Івановій горі, з якої Полтава в усі часи була ближче до Бога. Тебе вимолила в Пресвятої Заступниці твоя молодша, наскрізь посивіла від розлуки й людського безвір’я, двохсотлітня сестра-дзвіниця. Чуда твого воскресіння благали в Господа в небесних обителях усі, хто молився за Україну під сонцем твоїх куполів, – Паїсій Величковський, Іван Котляревський, Панас Мирний, Симон Петлюра, Патріарх Мстислав… І ти нарешті зійшов білою зоряницею над новими днями старого міста. Наш перлинно-золотий, наш розквітлий між землею і небом, між радістю і сльозою Свято-Успенський кафедральний собор.
Звідки знали ми, грішні, що ти повернувся не тільки сповідувати, причащати, вінчати, охрещувати, а й рятувати від кулі на полі бою?.. Що тиха твоя урочистість протистоятиме пекельному ревінню ворожих “Градів”, що святі на твоїх іконах стануть свідками великого перетворення у наших зашкарублих від буденної марноти душах, бо ми вперше прийдемо до храму не вчорашніми прохачами, а людьми, готовими жертвувати.
Бронежилети, берці, бушлати, ліки, провізія – скільки ж захисної сили вирушило з цими вантажами з-під золотих твоїх куполів на передову! Скільки перевезли її у своїх небайдужих серцях згуртовані архієпископом Полтавським і Кременчуцьким УПЦ КП Федором волонтери…
Мільйони свічок видивилися ясні свої очі, пильнуючи з Іванової гори наших синів, братів, батьків у нищівних боях за Слов’янськ, Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцеве… Ведучи їх крізь дим і вогонь. Не по землі, то… по небу. Чи ж могли ми збагнути, наш білоликий соборе, що ти будеш так нестерпно багато, як у ці тяжкі дні, проводжати-відспівувати?.. Що червоні жалобні гвоздики здаватимуться біля Героїв у домовинах мало не крейдяними – зблідлими, сполотнілими проти їхніх зранених тіл… Що в пахучому фіміамі твоєї тиші ридатимуть міцніші за крицю, загрубілі в боях і полонах, у наступах і “котлах”, сто разів зраджені генералами й сто один видані, викриті за тридцять срібників “мирними” громадянами “руського міра” вчорашні трактористи, вчителі, програмісти.
Ми не знали, золотоверхий храме, що ти повернувся на прадавній високий пагорб, щоб ми стояли на ньому навколішки, проводжаючи до незримих райських воріт світлі душі загиблих захисників Вітчизни. Щоб уклінно благали осиротілих матерів, молодих удів, народжених і ще ненароджених їхніх дітей простити й нас за цю страшну втрату, бо Герої загинули, закривши собою нас від війни.
Міцнішими за віки стали за один рік тяжких випробувань нові стіни старого собору. Нашого, українського, мирного й вічного. Нерукотворним іконостасом – іншого тут ще немає – розкрилилася між вівтарем і вірянами свята молитва за Україну. Бережи її, Боже Всемилостивий, захисти, Пресвята Заступнице…

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”