Винесені у заголовок слова належать Президентові Литви Далі Грібаускайте.
Нещодавно делегація полтавських волонтерів та посадовців познайомилася з литовським досвідом реабілітації військових. Про потребу в такій співпраці говоримо з безпосередніми учасниками процесу. Віктор ТРОФИМЕНКО півтора місяця лікувався у Литві після поранення на Донбасі; Волдімарас АЖУБАЛІС є засновником Фонду допомоги “Унія-1219”, що має великі плани з розбудови служби психологічної підтримки бійців АТО у Полтаві; Ольга ОЛЕКСІЄНКО – медичний представник Фонду, член полтавської делегації.
“Ми вже “поїхали”  від війни”
– Вікторе, переживши поранення, контузію, лікування вдома і реабілітацію за кордоном, є бажання повернутися на Донбас?
– Є дуже сильний мотив: не для зведення рахунків чи помсти, а щоб не пустити далі тих, хто називає нас “укропівськими лохами”. І щоб вони відчули нашу силу, тоді важче буде Путіну. Він “лохонувся”, бо Україна – не Чечня, надто велика. Але Європа, схоже, уже готова саму себе згодовувати йому по шматках, аби тільки російського “ведмедя” не надто розсердити. Ми у цій черзі – перші.
– Як опинився на війні?
– Тільки-но 1 березня минулого року російський парламент – Рада Федерації – дозволив Путіну використовувати війська в Україні, почав оббивати поріг військкомату, хоч і мав деякі проблеми із зором. І треба ж так статися, що я, один із засновників праворадикальної організації “Народний фронт Полтавщини”, що виступала проти Януковича, Азарова, Табачника ще у 2011–2012 роках, на війні опинився пліч-о-пліч з міліціонерами! Досвід спілкування з правоохоронною системою мав, м’яко кажучи, негативний. Утрапив, як курка в борщ (сміється. – Авт.).
Батальйон “Дніпро-1”, куди прийшов добровольцем, підпорядковується МВС. Старі міліцейські кадри досі впевнені, що Майдан оплатили американці. Тому на деякі теми ми намагалися просто “не заїдатись”, бо неприязнь на війні дуже шкодить. Але виявилося, що патріотизм як у міліціонерів, так і у вчорашніх цивільних – спільний. І ворог тепер – спільний. Тому з часом усе влаштувалося. На чергування вирушали жвавим “революційним” пазиком, який за всіма законами часу, фізики й механіки їздити вже не повинен. Його водій Вася, міліціонер із Донецька, на цьому транспортному засобі утік від “орків” разом зі зброєю та кількома товаришами. Васю в добровольці привела винятково ненависть до окупантів та впевненість у тім, що присяга дається лише один раз. За це користувався респектом і повагою, хоча теж був переконаним антимайданівцем. 15 червня п’ята рота батальйону “Дніпро-1”, що дислокувався в Маріупольському аеропорту, приступила до охорони п’ятикілометрової ділянки українсько-російського кордону на березі Азовського моря. Більше половини бійців роти – мешканці Донеччини та Луганщини. Вже тоді почалися одиничні прориви через кордон, мінометні обстріли з боку Росії. Група бойовиків підійшла впритул до пункту пропуску “Новоазовський” і стала “працювати” з автоматичного гранатомета. Будиночок митниці згорів ущент. Тоді ми вперше побачили не якусь АТО, а справжню війну. Але відповісти вогнем у бік російської території – зась.
– Як отримав поранення?
– У кінці липня рота передислокувалася в Курахове, й під час супроводу конвою несподівано ми опинилися у вирі наступу. Тривав бій за міст між Пєсками та Первомайськом, на якому майоріли прапори “ДНР”, Російської Федерації, Російської православної армії (є, виявляється, й така! – Авт.). Пам’ятаю, як командир позривав ті прапори, як стояли потім під мостом, і нас почали вітати… із взяттям мосту. Там же зібрали залишені поспіхом документи бійців батальйону “Восток” – еліти “Армії Південного Сходу”! Чогось вони й справді втікали дуже швидко, навіть у загиблих, чув потім розмови, поранення були переважно в спину й потилицю. Маю фото на згадку із помпезним трофеєм: прапором батальйону “Восток”.
Ми вже прикипіли до фронту, “поїхали” від війни. Напевне, це жахливо, але замість ротації самі просились залишитися ще і ще: знаємо добре позиції, окопалися, ефективно протистоїмо. Переживали, щоб ті, хто прийде замість нас, утримали рубежі. Ходив із групою в розвідку, кілька разів бував у Донецькому аеропорту. “ДНР-івські” “Гради” зазвичай розташовувалися поблизу багатоповерхівок, а з початком навчального року – поблизу шкіл, дитячих садочків. І було нам тоді хоч плач…
Зайвим героїзмом я не страждав, але панікером також не був. Якщо чесно, іноді сам себе запитував: ну навіщо я сюди пішов? Потім відлежувався, напруження минало, і сам собі говорив: усе буде нормально, все правильно. Перша ротація була довгенька: з 15 червня до початку жовтня. Після майже місячної відпустки повернувся на ті ж позиції. Аж поки… Прилетів снаряд, міст пробило, вибух стався над головою. Нас із товаришем “оформило” на лікарняний: контузія й поранення. 10 днів у нейрохірургії Дніпропетровської лікарні імені Мечникова, потім ще тижнів два у стаціонарі в Полтаві. Зір упав. Уже напередодні виписки у лікарню МВС завітали представники урядових і неурядових організацій Литовської Республіки. Там і почалося наше знайомство.
Що пропонує учасникам АТО “Унія-1219”?
– Пане Волдімарасе, звідки така назва фонду?
– У 1219 році наші предки, литовські князі, уклали першу письмову мирну угоду з Галицько-Волинським князівством про спільну боротьбу проти спільних ворогів. Деякі історики стверджують, що саме вона допомогла призупинити Чингісхана. Ми вирішили, що досі ту угоду ніхто не відміняв. Фактично “Унія-1219” була заснована у Литві під час подій на Майдані для допомоги протестувальникам продуктами. А потім в Україні все стало значно складніше, і допомога стала ще потрібнішою. Юридично “Унія-1219” була зареєстрована у квітні минулого року в Литві, а в червні вже було акредитоване представництво Фонду в Україні. Досі фінансування відбувалося лише з приватних джерел, за рахунок литовських підприємців, громадян (хто скільки зможе). Тепер лікування та реабілітацію бійців із зони АТО оплачує уряд країни. Перший пацієнт, пролікований у Литві, був з-під Іловайська. Психологічну підтримку йому наші медики почали надавати по скайпу.
– Чому акцент саме на психологічній складовій лікування?
– Тому, що її тією чи іншою мірою потребує кожен, хто, як сказав Віктор, уже “поїхав” від війни. Українська делегація привезла з Литви гарну новину: прийнято рішення про створення Фонду психологічної реабілітації. Медичний заклад буде розташований у Полтаві – ідею палко підтримав голова облдержадміністрації Валерій Головко. Напевне, почнемо з кол-центру, де спочатку діятимуть телефонні лінії для тих, хто потребує допомоги. Литва має змогу профінансувати приїзд своїх фахівців для перенавчання українських психологів-волонтерів доти, доки вони не будуть готові працювати самостійно.
– Звідки у Литви такий досвід?
– Коли наша країна у 2004 році вступила до НАТО, військові стали брати участь у миротворчих місіях: в Іраку, Афганістані, Косовому, Пакистані, Сирії, Сомалі, інших країнах. Відповідна служба створена спеціально для військових, які були учасниками бойових дій. Тоді й побачили, що працювати треба не лише з бійцями, а й із їхніми рідними, потрібна комплексна допомога багатьох фахівців, здатних повернути людину назад, до соціуму.
“Литва – країна, яка любить своїх людей”
– Пані Ольго, яке найбільше особисте враження від поїздки?
– Вразило те, що литовці дуже глибинно розуміють суть нашої війни. На жаль, настільки свідомо її оцінюють далеко не всі українці. У готелі, де я мешкала, працювало два російських телеканали, але це, напевне, особливість балтійського менталітету – докопуватися до суті будь-якої інформації, телевізійних новин. Та й загальний рівень виховання у суспільстві на порядок вищий від нашого, як не болісно це констатувати. Литовці не розуміють, чому в нас половина країни воює, а інша половина розважається у ресторанах. Спілкувалася із людьми старшого покоління, для яких СРСР – це кращі роки життя. Вони не сприйняли Майдан, але, побачивши Росію агресором, більшість із них вкрай негативно ставляться не лише до російської влади, а й до народу, який цю владу так палко підтримує. У Литві патріотизм виховується з пелюшок.
– Невже в Україні зовсім немає потрібних фахівців?
– Є. Наші вузи випускають дуже багато психологів: два місяці курсів – і вже спеціаліст! Але жоден факультет не готує психологів посттравматичних. А поганий психолог – небезпечний, бо може ввести людину в ще глибшу депресію, коли потрібен буде вже психіатр. Ще після розстрілу Майдану, дивлячись в очі 19-річним сивим юнакам, розуміли, що психологічна реабілітація їм конче потрібна. Багато бійців наразі потребують і психіатричної допомоги.
– Яку назву дасте майбутньому закладу?
– Поки що формується лише його фундамент. Але литовські колеги відзначають, що хлопці з України до бірки “психолог” ставляться дуже упереджено: “Усе нормально, допомога не потрібна”. Дається взнаки нерозуміння понять “психологія” і “психіатрія”. Зате добре спрацьовує стереотип: психіатрія – це не лікувальний, а каральний засіб часів КДБ. Ті, хто на війну прийшов із системи МВС і має повертатися у професію, також неохоче йдуть на контакт із психологами. Тому від деяких термінів у назві доведеться відмовитися. Можливо, це буде Центр емоційної підтримки або просто підтримки.
– Скільки учасників АТО з України і Полтавщини зокрема вже пролікувалися у Литві?
– Загалом за минулий рік у Литві пролікувалися чи пройшли реабілітацію 43 українських військових. Але це – без “Унії-1219”. Уже цьогоріч із допомогою нашого Фонду пролікувалися шестеро українських бійців, із них двоє – полтавці. Володі Гамарнику із Сумщини в Україні збиралися протезувати суглоб на нозі. Після реабілітації за кордоном суглоб врятовано, хлопець уже не користується ціпочком. Навіть після найбільших стресів за тиждень-другий українці адаптуються і починають “розморожуватися”, відкриваються душею.
Вони пройшли через пекло, тому батальйон, рота стають для багатьох навіть ріднішими, ніж власна сім’я, до якої часто виникає незаслужено жорстоке ставлення. Не кожна жінка здатна це стерпіти. Я працювала і з чорнобильцями, і з афганцями. Афганський синдром підвердив: кожен другий солдат втрачає сім’ю. Тому поради психолога потрібні також і близьким людям учасника бойових дій. Поствоєнний синдром суспільство заліковуватиме десятиліттями.
– Що ще є у планах “Унії-1219”?
– Планів багато, вони із медичної сфери поширяться згодом і на культуру, освіту – аж до безкоштовного навчання наших студентів у литовській магістратурі за потрібними в Україні спеціальностями. Щоб повернути в соціум людей із фронту, інша програма пердбачатиме створення робочих місць у Литві, скажімо, в галузі енергозбереження (утеплення житла, альтернативних джерел енергії тощо), можливо, підготовку цілих бригад для роботи у Європі. На розвиток такої підтримки литовський уряд уже виділив 300 тисяч євро.
***
Розмова була дуже цікавою і різноплановою. Адже багато речей, уже звичних для нас, збоку значно помітніші. Й наші дороги, по яких не те що їздити, ходити небезпечно. І наші посадовці, що не втрачають будь-якої нагоди попіаритися. І особливості українського менталітету. На запитання, чому українці, маючи вибори чи не щороку, кожен раз обирають не таких, яких хотіли, Волдімарас Ажубаліс серйозно відповів, що ми дуже жалісливі. Оцінюємо не за справами, а за красномовством. Про рівень литовської медицини Віктор Трофименко сказав коротко: “За три тижні реабілітації зір покращився на три діоптрії. У нас є класні лікарі, а у них – ще й класні технології, обладнання. Це країна, яка любить своїх людей”. Про Президента Далю Грібаускайте, з якою спілкувався близько години і встиг розповісти стільки, що, як каже, очі у неї стали “по півтори гривні”, зазначив: жінка дуже лаконічна, з суворим і сильним характером. Литовський лідер цікавилася особистими враженнями, оцінками подій на Донбасі з непідробною щирістю. Зазначив, що тамтешня молодь більш національно орієнтована. Почувши розмову Віктора по телефону російською, група юнаків прокоментувала це поміж себе сумішшю литовської, англійської та “міжнародної” так смачно, що Віктору довелося перейти на англійську і пояснювати, мовляв, я – не “раша”, я – “юкрейн”. І запам’ятав, що ходив із повними кишенями недопалків, настільки чисто й гарно було навколо.
А ще, за словами Ольги Олексієнко, литовці переконані: українця неможливо зламати фізичною силою, але його дуже легко обдурити…

Ольга ЩЕГЛОВА.