П’ять років тому в цій же залі Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, де нещодавно відбулася зустріч із Василем Шклярем, письменник презентував свій роман “Чорний Ворон”. І тоді ж наприкінці заходу розповів полтавським студентам: “Є ще одна постать, про яку треба було б написати, – про отаманшу Марусю, Сашу Соколовську. Шістнадцятирічна дівчина із села на Житомирщині мала чотирьох братів. Один загинув у бою – на його місце став другий, другий загинув – став третій. А коли загинув і третій, четвертий не зміг його замінити, бо був священиком і не мав права брати до рук зброю. І тоді загін очолила їхня сестра, дівчинка-гімназистка Саша Соколовська, котра взяла собі псевдо Маруся. Вона мала під своєю рукою тисячу козаків – триста кінних і сімсот піших, здійснювала рейди далеко від свого краю. І доля у неї також загадкова – досі ніхто не знає, куди вона поділась. Одні кажуть, що її замучили москалі, інші стверджують, що вона опинилася в Румунії, ще інші свідчать, що бачили могилу, де на камені вибито її ім’я. А рідні впевнені, що вона втекла до Канади і змінила прізвище, щоб не накликати на родичів владний гнів. Мабуть, я ще довго буду шукати її слідів”.
І ось роман про отаманшу Марусю, та ще й із автографом автора, мають і полтавські читачі. Якраз п’ять років Василь Шкляр працював над книгою, яку видавництво “Клуб Сімейного Дозвілля” назвало “національним бестселером”. А в конкурсі “Краща книга 2014 року” в номінації “Красне письменство” відзначено три книги Василя Шкляра: “Маруся”, “Ностальгія” і “Тінь сови”. Якщо ж говорити про рейтинги, то найголовніше тут зізнання самого письменника, а він наголошує: “Марусю” я безмежно люблю, але книга мого життя – це “Чорний Ворон”.
Нагадаємо, що 2011 року за роман “Залишенець. Чорний Ворон” Василеві Шкляру було присвоєно Національну премію України імені Тараса Шевченка, проте він відмовився одержувати її від тодішніх можновладців. У Холодному Яру вперше в історії України письменникові вручили “Народну Шевченківську премію” біля пам’ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупаки. “Чорний Ворон” уже перекладений англійською, словацькою, португальською, бразильською, голландською мовами.
Свій виступ Василь Шкляр почав із цитати: “Не питайте москаля, биться чи мириться. Три струни на балалайці, а на кобзі – тридцять”, пояснивши:
– Цю пісню співав один колоритний гуцул на Майдані, але на тому Майдані, що відбувся у Києві 31 серпня 1919 року, на тому самому місці, що й наш. Тільки тоді він називався не Майданом Незалежності, а Думською площею. Багато народу зібралося з тієї нагоди, що 30 серпня Київ було визволено силами українськиx армiй від червоних більшовиків, і тут чекали Симона Петлюру на білому коні й урочистого параду. Однак вночі надійшов незрозумілий ганебний наказ – обсадити Київ, але не стріляти в денікінців, які рухалися в місто з лівого берега Дніпра. Сподівалися, що білі москалі стануть нашими союзниками у боротьбі проти червоних… Багато киян вітали переможців, але не всі, інша їхня частина прийшла 31-го з трикольоровими прапорами – зустрічати денікінців… Ті ж рухалися по вулиці Інститутській у бік Хрещатика, і доки генерали вели перемовини, москалі оточили й роззброїли українців… І звідтоді розпочався крах і Галицької армії, й Українського війська взагалі, і наших визвольних змагань…
І що цікаво – ніби сама доля, саме небо подає нам знаки: на тому самому місці, де курінний Осип Станімір перепинив денікінців, де відбувалося протистояння з москалями, виросла перша барикада вже нинішнього Майдану, яку ми називали Львівською брамою. Коли вже почалися постріли по Майдану і генерал Антін Кравс поїхав на перемовини, саме на тому місці, де починається вулиця Грушевського (тоді – Олександрівська), автомобіль генерала було підбито. На цьому місці виросла друга велика барикада нашого Майдану…
Тож українська історія постійно повторюється, наголошує письменник, але ми, на жаль, не вміємо засвоювати її уроків. І повертається до подій минувшини, які склали основу його нового роману:
– Галичани під натиском поляків рухалися на Київ, а наша діюча армія наддніпрянців була притиснута до Кам’янця-Подільського, знесилена, знекровлена… І в тому “казані” дві наші армії об’єдналися – це була зустріч братів, які досі не бачили один одного, вона надихнула їх, і вони з останніх сил пішли на Київ. І тоді на Поліссі, на Житомирщині, до них приєдналася отаманша Маруся… Всі уявляють її дорослою могутньою жінкою, а насправді Саша Соколовська була зовсім юна – 16-річна гімназистка, – наголосив письменник. – Але коли у 1919-му загинули її брати, повстанці сказали: “Нехай Соколовська нами отаманує!” Знали уже її вдачу, довіряли, а вона, подякувавши за виявлену честь, одягла козацьку шапку з червоним шликом, на якому був напис “Смерть ворогам України”, сіла на білого коня й повела їх на Київ…
Василь Шкляр не ставив за мету переповісти роман, який тепер належить читачеві, але зізнався, що дуже любить цю дівчину, свою героїню, в якій так багато загадкового, містичного, їй навіть приписували надприродні здібності, називали відьмою, бо не могли пояснити, звідки має таку силу, такий талант. Але дівчина народжена не для війни, а для щастя, говорить письменник, а тому його “Маруся” – то твір і про велике кохання юної отаманші до галицького поручника Мирона Гірняка. До речі, її загибель і справді не зафіксована в жодному документі – вона пролетіла, як зірка в небі, і невідомо де щезла…
Студенти й викладачі університету мали дуже багато запитань до письменника, висловлених у мікрофон і в записках. А він і уявляв цю зустріч як діалог із залом, тож ішлося не тільки про сучасну літературу, про його твори, а й про нинішні події в країні. Зокрема Василь Шкляр розповів про свої зустрічі з бійцями в зоні АТО, про свою дружбу із батальйоном “Азов” – саме там воюють хлопці, які під впливом роману “Чорний Ворон” вийшли на Майдан. А потім пішли воювати за Україну. До речі, і на зустріч із письменником до педагогічного університету прийшли вояки, які зараз перебувають у Полтаві. Звичайно ж, запитували гостя й про те, чи напише він книгу про події на Сході. Він пообіцяв, що напише, але вже тоді, коли ми “відсвяткуємо перемогу над комуно-фашистською Москвою, коли все осмислимо й задокументуємо, щоб зберегти кожен факт, кожне ім’я – щоб ми не загубили жодного героя…”
Ведуча презентації, кандидат філологічних наук, доцент, завідувачка кафедри української літератури педуніверситету Віра Мелешко запитала письменника, як він може пояснити те, що українці перестали боятися смерті, чому вони готові померти – це ми бачили на Майдані, це бачимо на Сході…
У відповідь Василь Шкляр розповів про конкретних людей, із якими знайомий, про хлопців, які народилися за Незалежності, в генах яких прокидається національна свідомість. П’ять років тому, наприклад, на презентації “Чорного Ворона” у Кривому Розі один хлопчина під впливом роману запитав письменника: “Підкажіть, де сьогодні вмерти за Україну?” Василь Шкляр тоді пожартував, мовляв, “хлопче, ти поки що вмирай від кохання”. Вдруге зустрів його на Майдані. А втретє – в батальйоні “Азов”. А ще розповів про луганчанина, котрий ціною власного життя врятував бійців, а батьки відмовилися навіть тіло його поховати, бо він для них – зрадник. І про бійця із позивним “Художник”, який вийшов живим з Іловайського котла, а після всього пережитого в нього волосся піднялося, наїжачилося – довго не міг прийти до тями… Було страшно, дуже страшно. “Але ще страшніше, – зізнався він, – було на Майдані, коли почали падати перші мертві хлопці”. Вони, ці хлопці, ці чоловіки, перемогли страх. Але в кожній нації є певний відсоток героїв, котрі рухають поступ, однак не всі здатні померти за ідею. Лише ті, хто подолав страх.
Василь Шкляр упевнений, що ми неодмінно переможемо, бо неможливо перемогти людину, у якої в одній руці автомат, а в другій – книжка. Так було на Майдані, так є сьогодні на передовій. А серед книг, які читають бійці, коли випадає нагода, і “Чорний Ворон” та “Маруся”, невигадані герої яких будять патріотичні почуття й надихають на боротьбу. Так само виховують і молодь, яка прагне знати справжню історію своєї країни, вчиться думати й аналізувати самостійно, долучаючись хто як може до боротьби за щасливе майбутнє рідної України.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”