Максим Рильський, класик української літератури ХХ століття, поет-академік, перекладач, публіцист, директор Інституту фольклору й етнографії Академії наук України, громадський діяч – депутат Верховної Ради СРСР п’ятьох скликань поспіль, понад 50 років працював у красному письменстві й залишив велику творчу спадщину.
Доробок митця позначений роздумами про місце людини в житті та духовні цінності, пронизаний мотивами любові до всього сущого. Його поезії сповнені щирістю, відвертістю, інколи легкою іронічною усмішкою. Максим Рильський бачив суттєве, вічне у звичайному, щоденному.
Поет мав колосальний творчий, науковий і моральний авторитет, розуміння й любов народу. Він був близький, зрозумілий, однаково органічний – і в академічній мантії, і в куфайці мисливця чи рибалки, свідчать його сучасники. Для нинішніх поколінь він – поет-мудрець, глибокий філософ, неперевершений перекладач, тонкий лірик – poeta Maximus, як називав його замолоду Микола Зеров. 19 березня відзначаємо 120-річчя Максима Тадейовича Рильського.
Найкраща пам’ять про поета – його вірші. Згадаймо кілька із них…
Максим РИЛЬСЬКИЙ
Яблука доспіли, яблука червоні
Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду.
Ти мене, кохана, проведеш до поля,
Я піду – й, може, більше не прийду.
Вже й любов доспіла під промінням
теплим,
І її зірвали радісні уста,–
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота.
Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить…
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.
Епоху, де б душею відпочить…
Епоху, де б душею відпочить,
З нас кожний має право вибирати,
Найдемо тут ми вибору багато
Народів, царств, богів, людей, століть.

Готичний присмерк, еллінську блакить,
Легенд біблійних мідь, вісон і злато –
Все можемо на полотні віддати
Чи на папір слухняний перелить.

Але любить чи не любити те,
Що вколо нас і в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самі ми, –

Лише сліпець, що замість крові в нім
Тече чорнило струмнем неживим,
Тривожиться питаннями такими.
Молюсь і вірю. Вітер грає…
Молюсь і вірю. Вітер грає
І п’яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б’ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.

Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.
Мова
Треба доглядати наш сад.
Вольтер.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає –
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.