Історія не сповільнює крок, хоч би які круті повороти ми не долали, не підказує, звідки чекати ударів. Але вона в одну мить засвідчує хто є хто: від патріотів до зрадників, від сміливців до боягузів, від романтиків до найниціших циніків. Ми живемо в час, коли кожного видно наскрізь. Небезпечний, героїчний і тяжкий час відвойовування нашого завтра не тільки в підступного ворога з Півночі, а й у своєї слабкодухості та розчарованості. Ми позбавлені морального права не виграти бій, у який попереду нас пішли Герої Небесної Сотні. Серед них є й наша кровна, полтавська, рідня – Ігор Сердюк, Андрій Черненко. Є зниклі безвісти й ніким не розшукувані… Світла їм пам’ять.
Точка неповернення
18 лютого 2014-го протистояння між мітингувальниками й силовиками в Києві поновилося. Мирну ходу, якою до будівлі Верховної Ради України прийшли протестувальники, зустріли спецпідрозділи та тітушки. Ще за день до того прогнозований багатьма політологами й розчаровано очікуваний у середовищі найінертніших українців сценарій про згортання Майдану в обмін на амністію усіх затриманих за участь у протестних акціях, скасування “диктаторських” законів від 16 січня та повернення до Конституції 2004 року раптом не спрацював.
У Києві почалося й тривало протягом кількох діб те, що важко було сприйняти за реальність, до якої звикло наше виховане в дусі невичерпного терпіння й підставляння другої щоки суспільство. У самому серці України найсміливіших і найнебайдужіших з-поміж мільйонів своїх співвітчизників відстрілювали, як на полюванні. Проти людей, які захищались розмальованими святими образами дерев’яними щитами, холоднокровно працювали аси-снайпери. До шоку, викликаного в Україні вбивствами майданівців Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, Юрія Вербицького в січні, приєдналося майже фізичне усвідомлення перейденого рубікону, точки неповернення, за якою ніколи вже не буде так, як раніше. За якою ніхто з українців більше не признає себе вчорашнього.
Герої Небесної Сотні відкупили нас у довгих десятиріч безмовної згоди й покори, що ними ми тільки розпалювали апетити ненажерливих багатіїв, які шматували дану Богом нам Батьківщину на уділи і вотчини, які комфортно пересіли з крісел ватажків радянських обкомів у більш зручні, дорогі й сучасні кабінети можновладців, припасши на кілька поколінь наперед по “дочірньому кабінетику” на всіх щаблях влади родичам, кумам, партнерам по бізнесу, в якому, як відомо, рука руку миє. Ми все це бачили, але не знали, що пліч-о-пліч з нами є так багато сили й мужності, яка здатна змести в праведному гніві навіть найнепорушніші бастіони кривди й зневаги до свого народу. В нас намагалися приспати усвідомлення того, що українці – нащадки не тільки трудівників-хліборобів, а й лицарів-козаків, які вміли йти супротив будь-якого страшного ворога й перемаги його, якщо треба – то й голіруч.
Ми любили повторювати, що в 1991 році без жодного пострілу отримали століттями виборювану найкращими синами нашої єдиної матері України свободу. Але ніхто з тих, кому довірили “булаву”, не наповнив цю свободу реальним змістом: політичним, економічним, соціальним. Україна продовжувала наймитувати, проводжаючи дітей у далекі дороги на заробітки – в Італію, Португалію, Росію… Тим часом донецькі й дніпропетровські олігархи наввипередки поповнювали рейтинги найбагатших людей світу. Ми сміялися з анекдотів, де нашу країну порівнювали з Гондурасом… Але дзвони Михайлівського Золотоверхого собору, в якому переховували побитих силовиками студентів, а згодом і оперували поранених Героїв, повернули нас до тями. Не бути патріотом нарешті стало соромно, називатись хохлом – ганьбою.
Полтава революційна
У Полтаві протестні акції Євромайдану почались наприкінці листопада минулого року й згуртували як політичну опозицію, так і громадські організації і просто небайдужих людей. Місцем збору мітингувальників стала площа навпроти адмінбудинку по вулиці Жовтневій, 45. Серед лідерів протестного руху найбільш помітними були народні депутати України Юрій Бублик, Сергій Каплін, депутат обласної ради Петро Ворона, а також активісти Роман Чабановський, Андрій Баранов, Олександр Коба, Євген Лопушинський…
Силовий розгін студентів у Києві вивів на віче 1 грудня кілька тисяч полтавців. Невдовзі біля адмінбудівлі було встановлено революційний намет. 11 грудня мітингарі пікетували управління УМВС України в Полтавській області та облдержадміністрацію з вимогами про відставку Януковича й повернення полтавських “беркутівців” додому.
Серед найгарячіших днів у січні – події 24 та 25, тоді протестувальники висунули ультиматум голові облдержадміністрації про звільнення з посади, зайняли приміщення обласної ради та створили Народну раду Полтавщини. Біля входу в приміщення згодом спорудили барикаду з синьо-жовтими прапорами й плакатом: “Україна понад усе!” Посилювався тиск на лідерів протесту через суд, але полтавців, які в ті дні приходили до обласного штабу національного спротиву з бажанням надати хоч якусь підтримку, лише прибувало. Серед учасників протестної акції було багато студентської молоді. Саме ці юнаки та дівчата найчастіше користувалися медичними масками чи замотували обличчя шарфами, що викликало обурення у противників революційних подій. Допитливим студенти чесно пояснювали: “Можуть вигнати з вишу”. Беззаперечний авторитет серед мітингарів відразу ж здобули священики, передусім з УПЦ КП.
Друга й найгарячіша фаза протистояння в Полтаві припала на 19 лютого й була реакцією на страшні події у Києві. Протестні акції тривали протягом усього дня з перекриттям руху транспорту в місті та пікетуванням будівель ОДА, УМВС. Увечері почався штурм адмінбудинку на Жовтневій, 45, у якому перебувало кілька сотень правоохоронців…
Не в останню чергу й завдяки поміркованості тодішніх очільників області Полтавщині пощастило в той буремний час уникнути жертв, руйнацій, які трапилися під час аналогічних подій в інших містах України. Попереду були “ленінопад”, переформатування обласної влади, й понині безрезультатні протестні походи до Полтавської міської ради. Але найтривожнішим приводом, що знову зібрав у Полтаві велелюдне віче, стали події в Криму. Приголомшена болем, пограбована президентом-втікачем та його “сім’єю”, Україна опинилася на порозі війни. Неочікуваного, але, як виявилось, добре спланованого господарем Кремля удару в спину.
Гордість і біль
Анексований Крим, розгромлений російсько-терористичними військами Донбас, десятки тисяч загиблих, мільйони змушених покинути рідні міста й селища – Україна сьогодні найгарячіша точка планети. Розпочата на Майдані боротьба за свою державу триває. Добровольці стали до зброї. Волонтери продемонстрували чудеса надзвичайної винахідливості, відданості, невтомності. Безпрецедентний героїзм наших бійців уже творить легенди, якими духовно зростатимуть майбутні покоління українців.
Ми – велика країна у центрі Європи, яка вже багато століть залишається незламним буфером між напівазійською імперією і західною цивілізацією. Це звучить гучно, але це стріляє смертельно у наших кращих співвітчизників і влучає непоправним горем у їхніх дітей, матерів, дружин. Майже не оговтується від болю втрат і наша Полтавщина. Істинно тільки Господньою підтримкою можуть продовжувати свою невтомну працю волонтери Полтавського батальйону небайдужих та інших патріотичних об’єднань. Тим болісніше сприймається будь-яке лицемірство з боку тих, кого Майдан привів на своїй крові до влади. Тим прикріше усвідомлювати, що у тій Європі, зближення з якою ми прагнули, не готові до відчутної відмови від вигод, які дає партнерство з Росією.
Гірко за російських “ватників”, які збираються рятувати “братній український народ” від “фашистів” ядерними бомбами. На жаль, подібні заяви – це вже давно не страшилки від несамовитого Жириновського, а “крики душі”, що звучать на кухнях звичайних росіян і з якими одна з теперішніх саратовок телефонує погрожувати до своєї кровної рідні в Лохвицький район. Утім, чи ми не жили в СРСР і не пам’ятаємо безвідмовну ідеологію творення ворогів?
Боляче перед пам’яттю російських дисидентів, усіх кого розчавила, вигнала в еміграцію, перетворила на пожиттєвих заручників система імперського зла. Страшно за ту величезну частину нинішньої російської інтелігенції, яка прогнулася “под изменчивый мир”. Як же не вистачає і нам, і задурманеним “соотечественникам” Віктора Некрасова, Андрія Сахарова, Наталії Горбаньовської, Валерії Новодворської… Трохи гріє душу той факт, що двоє з побратимів Наталії Горбаньовської по протесту на Красній площі в 1968 році проти введення військ у Чехословаччину – Віктор Файнберг і Павло Литвинов – у жовтні минулого року відмовилися прийняти державні нагороди від президента Чехії Мілоша Земана, засудивши його небажання приєднуватися до європейських санкцій проти Росії. Але й у 1968-му тих сміливців, які вийшли на Красну площу, знайшлося лише семеро на весь Радянський Союз…
***
Україна в огні, вона вмивається сльозами і кров’ю своїх синів… Але це вже не та безправна удовиця, яку лишень ганьблять і нещадно визискують. Її діти гордо встають з колін, не завдяки, а наперекір булавоносцям захищають рідну землю, Європу і світ від нашестя орд новітньої імперії. Дуже сумнівно, що нам хтось допоможе, бо влада “золотого тільця” ой яка могутня. Але ж ми встаємо, гуртуємося, єднаємося. Наші воїни – воїни світла. Нехай боронить їх Господь. Нехай допоможе нам усім відстояти праведний закон і Богом дану рідну землю, рідну державу!..

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”