Михайло Кремена з Машівського району за одинадцять місяців ратної служби побував практично в кожному куточку Донецької області. Каже, якби ж то на екскурсії, а не під кулями, між життям і смертю…
Михайла мобілізували одним із перших у районі, ще 25 березня минулого року. Тоді казали, що на 45 днів, для перепідготовки. Як виявилося – на війну. Місяць їх готували на Чернігівщині, де хлопці знайомилися з технікою, ремонтували її, проходили бойову підготовку. Потім перевели до Миргорода. А незабаром – у зону АТО. Амвросіївка, Савур-могила. І пішло-поїхало…
Місце дислокації змінювали кожні чотири дні – вони ж артилерія. Михайло називає один за одним населені пункти: то Веселе, то Солодке. Сьогодні назви зовсім не відповідають тому, що переживають ті території.
– Коли велися бої за Савур-могилу, нас викликали на підмогу, і вже через п’ять днів ця висота стала українською, – розповів Михайло. – Хоча всього на сім днів.
До речі, ще під час Великої Вітчизняної війни Савур-могилу довго не вдавалося взяти і радянським військам.
– Було багато незрозумілого, доки не визначили лінію розподілу між українськими військами та сепаратистами. Стоїмо в лісосмузі, а воно гепає: незрозуміло, хто стріляє, звідки. Все літо жили просто неба. Навіть мови не було про якісь палатки. Кинув спальник на землю, передрімав – і далі. Отоді було найважче, – продовжує розповідь боєць. – До пострілів та вибухів уже позвикали. Під час двомісячного “затишшя” навіть розслабитися встигли. А коли почало “гепати” по півдня, знову стало страшно. Та потихеньку звикаєш до всього.
З настанням холодів облаштувалися в колишніх тваринницьких фермах. Поділили собі “кімнатки” на 4–5 чоловік, поробили пічки чи встановили “буржуйки”. Одягом, взуттям та продуктами забезпечують переважно волонтери. Правда, нову форму, берці, каски, бушлати, котелки та протигази нам видали. Але ж каска та годилася  хіба для того, щоб земля на голову не сипалася, форма зносилась. І термобілизну, і зимові берці привезли волонтери. Але найзручніше взуття, утеплені чоботи та валянки, купували собі самі. Та й форму також. Їжу готуємо також самі з продуктів, що підвозять волонтери. Від кухні відмовилися, бо кілька в томаті стала всім, як кажуть, упоперек горла.
З-поміж себе “охрестили” її червоною рибою.
– З початку перебування в зоні АТО місцеві нас дуже боялися і постійно “здавали”, – ділиться невеселими спогадами Михайло Кремена. – За нас пропонують величезні кошти. Зараз ставлення населення дещо змінилося. Коли вийшла з ладу машина, власник СТО, куди заїхали ремонтувати, допоміг і ключами, і запчастинами, був із нами допізна, аж поки не полагодили. Іншого разу зателефонувала жінка й повідомила, що біля будинку стоїть “якась машина з трубою”. Попросили сфотографувати на мобільний і переслати. Виявилося, що то – самохідна мінометна установка. Передали, щоб сховалася у підвал, і “накрили”. Через деякий час вона знову зателефонувала: все нормально, будинок цілий, а машини вже немає. Про те, що сепаратисти знають про місце нашої дислокації, також попередив місцевий чоловік. Швидко зібралися, переїхали. А згодом дізналися, що те місце вночі розбомбили…
Михайло розповідає, що восени вже був удома в 10-денній відпустці. Запитую, чого смачненького, маминого, хотілося найбільше…
– Знаєте, про їжу не думалося зовсім. Хотілося викупатись, упасти на свою подушку і заснути спокійно: вдома, у теплі, в добрі. Так і сталося. Першої ночі жодного разу не прокинувся. А далі стало гірше, не відпускала тривога. У першій відпустці також майже не спав, постійно кидався.
Говоримо про дитячі малюнки, листи, обереги, які малеча відправляє бійцям.
– Та у нас ними всі стіни завішані, – відповів Михайло. – В кожній кімнаті. І листи перечитуємо. Їх, як і обереги, носимо з собою…

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст