Майже три десятиліття минуло, а біль у душі не затихає, перед очима полтавця Сергія Білоконя  постають жахливі картини боїв, обличчя товаришів, які відійшли у вічність, а ночами сняться гнітючі сни… Афганська війна тривала вдвічі довше, ніж Велика Вітчизняна, – із 25 грудня 1979-го до 15 лютого 1989 року.
– Я був впевнений, що в далекому Афганістані захищаю свою Батьківщину. В 1980-ті солдати вірили, що із південних кордонів наступає ворог – американські війська. Тепер все змінилось: ті, що майже 30 років тому були нашими друзями, стали ворогами, і навпаки, – розповідає полковник запасу Збройних сил України Сергій Іванович Білокінь.
– Чому вирішили присвятити себе військовій службі?
– Знаєте, мабуть, військовим виховували ще з дитинства. У шкільні роки у мене був яскравий приклад – директор Полтавської школи № 7, учасник Великої Вітчизняної війни, льотчик-винищувач, Герой Радянського Союзу Іван Ілліч Бабак. Він вчив нас захищати Батьківщину, відстоювати правду і не здаватися. Після школи я закінчив Полтавське Червонопрапорне вище зенітне ракетне командне училище імені генерала армії
М.Ф. Ватутіна і був направлений на три з половиною роки на місце служби в місто Таллін, столицю Естонії. Давно мріяв бути офіцером, але вважав, що справжній офіцер – той, хто брав участь у бойових діях.
– Як опинилися на афганській землі?
– Я пішов на війну добровільно. Свій інтернаціональний обов’язок виконував із 2 квітня 1983 року до
6 травня 1985 року – два роки, один місяць і три дні. Потрапив у місто Кундуз, це за 70 кілометрів від кордону СРСР, де був призначений командиром батареї.
– Як склалася служба в Афганістані?
– Безпосередньо в бойових діях я брав участь вісім місяців, решту часу ми охороняли містечка. Також виконували завдання з прикриття мотострілкових, розвідувальних підрозділів від душманів. В аеропорту Кундуз із боку злітно-посадкової смуги стояла батарея С-60, тобто 57-міліметрові зенітні гармати. Вони були дуже ефективні в горах: стріляли майже на дев’ять кілометрів вгору. Найчастіше ми пристрілювали гірські стежки ворогів, а вночі вже обстрілювали їх.
Наш підрозділ часто прикривав штурмову розвідувальну роту десантників, командиром якої був Герой Радянського Союзу Ігор Плосконос. Їх висаджував вертоліт високо у горах, і тоді хлопці гнали ворога згори, а ми “зустрічали” внизу. Одного разу був такий випадок: роту Плосконоса висадили на вершині гори, й душмани оточили наших бійців з усіх боків. Тоді ми вирішували питання на рівні командирів: порадилися з Плосконосом і прийняли рішення пробити коридор, по якому підрозділ повинен був вийти з оточення. Солдати заховалися за брилами каміння й направляли мене, куди цілити. Потім, використовуючи усі навички, я стріляв так, щоб снаряди летіли нібито з іншої сторони. На щастя, увесь підрозділ залишився живим, звичайно, були осколкові поранення.
– Як проходили бойові завдання?
– На бойові дії виходили пізно ввечері, близько 22–23-ї години. Наші підрозділи блокували райони, де переховувались банди душманів. Потім ми надсилали агітбригаду в кишлак (поселення) для роз’яснювальної бесіди. На чолі була людина, яка знала їхні мови – пушту, дарі чи узбецьку. В бригаді були також лікарі, які надавали першу медичну допомогу й залишали лікарські засоби. Мирним жителям ми роздавали одяг і продукти, розповідали, що прийшли з добром, що знищуємо тільки душманські угрупування. Ворог часто ховався у схронах (на зразок наших бомбосховищ, тільки у горах) разом із заручниками – дітьми й жінками, у будинках мирних жителів… До речі, схрони були до 50, а іноді й 60 метрів вглиб. Тож ніякий снаряд туди не потрапляв.
Якось наш підрозділ був на горі, у якій – схрон, де переховувалися душмани. Про нього і не здогадувались. Пам’ятаю, тоді три машини підірвалися на ворожих мінах. Зокрема я двічі знаходив такі “подарунки”, тепер на одне вухо не чую.
– У яких умовах проживали?
– В Афганістані клімат дуже сухий, влітку – спекотно, бувало до плюс 40–45 градусів, а вночі прохолодою із гір тягнуло. Спочатку жили в палатках, а з 1984 року почали будувати модулі. Це – приміщення довжиною до 25–30 метрів і до 10–15 метрів у ширину, оббиті з двох боків фанерою, а всередині – утеплювач, найчастіше – скловата. У кожного підрозділу були своя кухня, військові кухарі, їдальня та кунг (кузов уніфікований герметизований) для перевезення продуктів харчування. Ми їли різні консерви, каші, готували суху або консервовану картоплю. Із останньої найчастіше варили юшку. На завдання нам видавали бойові пайки, у складі яких – м’ясні консерви, сосисочний фарш (дуже смачний, такого зараз немає), шоколадні цукерки, згущене молоко, 50 грамів сиру в баночці, чай і цукор.
– Як пройшла адаптація до мирного життя?
– Коли повертався з Афганістану, був дуже слабким. Пам’ятаю, говорили нам, що буде останній тиждень на бойових позиціях, а минув місяць. Спека, щоденні нервові стреси… Сказати “було важко” – не сказати нічого. Додому приїхав засмаглим 48-кілограмовим юнаком. До мирного життя тихої Полтави адаптовувався так – їв та спав. Зараз, мабуть, важче було б. У зрілому
віці вже аналізуєш, думаєш, хвилюєшся.
Після Афганістану ще дуже довго “воював” у снах. Ніколи не забуду, як мама плакала наді мною: прокидаюся, а вона в сльозах сидить поруч і мовчить. Я нічого не зрозумів, кажу їй: “Я – живий. Туди більше не поїду”. Пізніше вже дружина розповіла, що у снах я ще довго віддавав команди своєму підрозділу під час бойових завдань.
На жаль, раніше не приділяли уваги психологічному стану військових, не займалися “реабілітацією душі”, та й зовсім не говорили у Радянському Союзі про посттравматичний синдром. Його ніби не існувало. У військових госпіталях рятували лише тих, хто був між життям і смертю…

Оксана БІЛЕНЬКА
“Зоря Полтавщини”