77-річна Ганна Дацій пожертвувала армії сім тисяч гривень

Ганна Григорівна Дацій народилася й усе своє життя мешкає у селі Березняки Хорольського району. Проста жінка-трудівниця, яка працювала у місцевому колгоспі, ніколи не мала особливих статків і зараз живе тільки на пенсію. Війну, яку на Сході України розв’язали російські агресори, Ганна Григорівна сприйняла як особисту трагедію, бо й сама у ранньому віці пізнала страшне лихоліття Великої Вітчизняної.

Гірке воєнне дитинство, важкі повоєнні роки закарбувалися в пам’яті назавжди. Незабаром Ганна Дацій відзначатиме свій 78-й день народження, а про голодне й босоноге дитинство вона розповідає, наче це було вчора. Єдине, що тоді радувало й обнадіювало, – війна вже закінчилася. Більше не буде страху перед завтрашнім днем, пострілів, вибухів, смертей.
1946 рік видався посушливим і неврожайним. Наступний же, 1947-й, – голодним. Люди тяжко працювали за трудодень, який тоді оцінювався у 200 грамів хліба і тридцять копійок. А вони жили надією. Вдосвіта йшли на роботу й смерком поверталися. “Але тоді головним був народний дух. Незважаючи на злидні та напівголодне життя, люди залишалися добрими, допомагали одне одному. Які б зморені не були, а з піснею йшли додому, – згадує Ганна Григорівна. – І не скаржилися, коли доводилося своєю корівчиною орати колгоспні поля чи працювати по десять годин”.
Не забуває Ганна Григорівна розповіді мами про часи так званої хлібозаготівлі. Пригадує, коли до них у хату прийшла юрба молодиків відбирати добро. Але ж як в інших, так і в них давно вже вітер гуляв у коморі. Побачивши те все, чужий чоловік у чорній шкірянці мовчки вийшов. Та місцеві прислужники забрали навіть кілька останніх гарбузів, що стояли біля порога.
“Бідно жили. У школу ходили в обмотках. Таких, як солдати у війну. Раніше ми не задумувались над тим. Уже потім стали розуміти, в яких важких умовах вони воювали, якою ціною виборювали нашу Перемогу, – веде мову літня жінка. – Після школи я вивчилась на фельдшера. Почали з братом самотужки будувати хату. Возили самі пісок, глину. Й одного такого разу, мені тоді було двадцять шість років, біля високого схилу глиняного кар’єру велика брила відломилася й привалила мене. Криком кричала, тільки  ніхто не чув. Пам’ятаю темряву й задуху. Майже змирилась із долею, коли десь зверху став долинати шум. То мій брат і хтось ще з села лопатами мене відкопували…”
Після того трагічного випадку жінка стала інвалідом, їй призначили пенсію. Якось і жила далі – працювала в колгоспі, порала вдома господарство.
Коли ж поцікавилися, чому Ганна Григорівна вирішила перерахувати таку значну суму коштів на підтримку наших військових, вона відповіла: “Ніхто не просив нас у дитинстві допомагати солдатам під час Великої Вітчизняної. А ми, малеча, ділилися з ними останнім шматком хліба, бо розуміли – вони боронять нашу землю. Пам’ятаю, як ми з братом смажили насіння і виходили до дороги, і я, мала, насипала їм у жмені потроху насіння. Так хотілося їм чимось віддячити. А щодо грошей, то селянам ніколи не було легко. Я все своє життя тяжко працювала, а натомість отримувала копійки. Але сьогодні не можу стояти осторонь, коли Україну знову хочуть поневолити. Я собі на хрест або на пам’ятник збирала, а тоді вирішила: і так полежу. Ці гроші потрібніші нашим солдатам, захисникам, які відстоюють зараз нас”.
Раніше, після аварії на Чорнобильській АЕС, Ганна Григорівна дала прихисток у себе одній із родин – мешканців зони ураження. І зараз її вчинок – це щира, людська турбота й співпереживання за нас усіх. Коли працівники одного з підприємств району, дізнавшись про безмірну жертовність жінки поважного віку, привезли їй продуктовий набір на знак поваги до її громадянської позиції, вона одразу майже всі гостинці передала родині переселенців із Донбасу, в яких двоє маленьких дітей.
Попри свою безмежну людяність і жертовність, якоюсь винятковою Ганна Григорівна себе не вважає. А тому подячна грамота, яку їй привезли і вручили керівники Хорольського району, стала для неї несподіванкою. Жінку відзначили за її високу громадянську свідомість і побажали здоров’я ще на довгі роки.

Сергій МІСЮРЕНКО
Журналіст