Протягом січня в Решетилівці двічі робили зупинку журналісти центральних ЗМІ, які працюють у зоні проведення АТО. А саме: знімальна група телеканалу “Інтер” у складі  військового кореспондента Романа Бочкали, оператора Володимира Дєдова, а також фотокореспондент парламентської газети “Голос України” з 20-річним стажем роботи в гарячих точках планети Олександр Клименко. Перший раз по дорозі на Схід вони ненадовго зупинялися перепочити поблизу Решетилівки, вдруге – через кільканадцять днів на зворотному шляху до Києва. Наші колеги добре відомі українцям своїми відвертими телерепортажами, фотосюжетами із самісінького виру воєнних дій.
Нам із головним редактором “Зорі Полтавщини” Григорієм Гринем випало поспілкуватися з фронтовими кореспондентами. Пропонуємо деякі їхні коментарі про події на Сході.
***
– Донецький аеропорт, біля якого ми побували у середині січня, перетворений на купу будівельного мотлоху. Що там утримувати? І як? І заради чого? Люди дорожчі за бетон. Аеропорт ніхто не здавав. Просто його там більше немає. Є територія, яку він займав. Ділянка землі. Велика ділянка. Стратегічно важлива ділянка. Ось за неї ми й продовжуємо воювати. І слава захисникам аеропорту!
***
– Ще ніколи в Пісках не було так страшно. “Біжи, Рома! Біжи!” – казав я собі й не зупинявся. Пригнувши голови ближче до стінки, ми пробиралися від хати до хати. Мчиш, а за спиною чи попереду з неба падають “кабанчики”. Шиплять, сповіщаючи про своє наближення, а потім розлітаються на шматки і погрожують відправити на той світ все живе навколо. Обстріли стали тотальними. Цілих будинків у селі не залишилося. Але є ще такі, де можна сховатися. Терористи намагаються зруйнувати і їх, щоб ускладнити нашим військовим захищати свої позиції. Але найголовніше – наші воїни тримаються молодцями. Пишаюся ними! Ворогу щомиті готові дати відсіч. Хоч підтримка хлопцям дуже потрібна. Не порожньою балаканиною політичних діячів, а на ділі…
***
– Там, у прифронтових містах, уже всі трохи “того”… Нерви – на межі. Багато хто просто заморився боятися. З часом почуття страху притуплюється. Спочатку дивишся на все те мовби збоку. Ніби в кіно. “Не може такого бути!” – говориш собі. А потім раптом розумієш, що став частинкою подій – після того, як не поспиш кілька ночей, у підвал попірнаєш. І тоді теж, як інші, починаєш уже мовби посміхатися – іноді, правда, не до ладу. І мовби якось легше стає. Внутрішньо розслабляєшся. Але ж при цьому разом з усіма потихеньку сходиш з розуму…
***
– Спілкувалися з реактивниками 28-ї і 93-ї бригад Збройних сил України, які поблизу Донецького аеропорту. За день кілька разів виїжджали з ними на бойові позиції. Після більш ніж місячної перерви наші “Гради” почали активно “працювати”. Звісно, тільки у відповідь на вогонь противника. Різниця в тому, що раніше ми відповідали лише до подавлення їхнього вогню своїм вогнем, а тепер українські воїни мають право ліквідовувати причини ворожого вогню.
***
– Ми не можемо вводити суспільство в оману і робити вигляд, що всі жителі Донбасу підтримують Україну. На Сході є населені пункти, які контролює українська влада, але при цьому місцеве населення щонайменше на дві третини підтримує окупантів. Свідками ось якої ситуації стали ми в селі Трьохізбенка Слов’яносербського району Луганщини. Цілком очевидно, що снаряди летіли з боку окупованої території. Люди кажуть про це чітко й безсумнівно. Всі, крім господаря будинку, в який влучив снаряд. “Це все Українська армія”, – наполягає він і не вірить жодним доводам та аргументам…
І все ж право висловлюватися треба давати всім – навіть у тих випадках, коли чиїсь думки звучать абсолютно непатріотично й алогічно…
***
– …Міська лікарня Селідового. По суті це – прифронтовий госпіталь. Сюди доставляють поранених із передової. Кому можна надати медичну допомогу – тут залишають, а важкопоранених відправляють до Харкова чи Дніпропетровська. “Вони нас просто глушать, щоб усі будинки зруйнувати. Півтора місяця тому ось ці приміщення були цілі, а зараз – одні руїни. За три останніх дні 18 будинків розтрощено…” – розповідає співрозмовник-військовослужбовець.
***
– Щодо обміну “всіх на всіх”, то спілкувалися з рідними полонених бійців 93-ї бригади. За їхніми даними, бойовики “ДНР” і “ЛНР” утримують 90 військовослужбовців цього підрозділу ЗСУ. Проблема в тому, що більшість із них стоять не у списку військовополонених, а у списку тих, хто зник безвісти. Тому й не можуть бути обміняними. Вони мовби поза домовленостями. Зневірившись, рідні відрядили ініціативну групу на окуповану територію. Їм вдалося з’ясувати багато цікавого. Наприклад, у Горлівці, де вони побували, офіційно жодного полоненого       93-ї бригади немає, фактично ж там знайшли п’ятьох наших хлопців…
***
– “Буратіно” – це не тільки казковий персонаж. Це ще й дуже підступна зброя. Випалює вогнем усе живе. Росія активно застосовувала “Буратіно” в другу чеченську. Тепер ці системи вбивають українців. Усе частіше про них розповідають бійці. Бачили їх у районі Станиці Луганської, поблизу Пісків. В України на озброєнні таких установок немає. І на базарі їх не купиш. Виробляють їх тільки в Росії. Тому будь-який доведений факт наявності “Буратіно” на українській території означає російську агресію…
(Підготовлено на основі спілкування з журналістами та з використанням окремих публікацій Романа Бочкали в мережі Інтернет).
***
Головний редактор Всеукраїнської громадсько-політичної газети “Зоря Полтавщини” Григорій Гринь вручив свіжі номери видання Олександру Клименку, Роману Бочкалі. Він зазначив, що фронтові фоторепортажі Олександра Клименка, які досить часто виходять на шпальтах “Зорі Полтавщини”, мають широкий читацький резонанс. З цікавістю ознайомилися гості і з публікаціями районної газети “Решетилівський вісник” на військові, волонтерські теми. Роман Бочкала не з чуток знає про турботу місцевої преси, адже свого часу працював кореспондентом районної газети “Зоря Присивашшя” (Джанкой, АР Крим, звідки родом).

Іван ЦИГАН
Редактор газети “Решетилівський вісник”,
член НСЖУ