Нині в Україні багато скорботи, і ця трагічна втрата стала ще одним потрясінням для нас, кількох поколінь шанувальників творчості Андрія Кузьменка – Кузьми. Є втрати, які яскраво виявляють те (і тих), що нас так міцно єднало, гуртувало. Що (і кого) ми любили. Кузьму любили за його простоту і справжність – він був талановитим, сміливим співаком, письменником, телеведучим, люблячим сином своєї мами і рідної України.
Того ранку 2 лютого, коли трапилася аварія, він повертався після вечірнього концерту напередодні у Кривому Розі. Кошти від своїх виступів Андрій Кузьменко передавав бійцям на Схід – заради того й не відмовився у такий час, як сам сказав у одному з останніх інтерв’ю, від концертної діяльності. Виступав у шпиталях. І писав пісні, болісно сприймаючи події. Одна з останніх прозвучала як передчуття, що властиво поетам: “А зараз вже кінець фільму, я тільки в своїх снах тебе ще раз обійму. А зараз вже кінець траси… Сюжет закінчився і не повториться більше…”
Тільки хто міг про таке подумати…
Ще до того, як музиканта поховали на його батьківщині, на Львівщині, з Кузьмою попрощалися на центральних площах більш як двадцяти міст України. Полтавці зібралися увечері 2 лютого на Театральній площі. До портрета музиканта принесли квіти, запалили свічки. Зо дві сотні полтавців, переважно молодих, вклонилися пам’яті музиканта, зі сльозами на очах згадуючи його концерти в нашому місті, його пісні. Й небо наче прихилилося до землі, заполонивши весь простір густим лапатим сніговієм.
Певне, кожен чув у собі якусь із його пісень. Мені звучало:
Де правду шукати, коли брат на брата?
Я хочу тут жити, а не стріляти.
Де правду шукати, до кого кричати?
Я хочу тут жити, а не вмирати…
Він житиме у нашій пам’яті…