Виповнилося 110 років від дня народження нашої землячки, відомої правозахисниці Оксани Мешко.
Україні, яка нині у війні на Донбасі покладає на вівтар свободи життя кращих своїх синів, сьогодні як ніколи потрібен спогад про Оксану Мешко. Безстрашну жінку, яку за її незламність у протистоянні імперії зла, вольовий характер, неймовірну працездатність і організаторський хист, дивовижну інтуїцію соратники з любов’ю називали і характерницею, і Жанною д’Арк, та найчастіше – козацькою матір’ю.
З’явилася на світ Оксана Яківна Мешко 30 січня 1905 року в Старих Санжарах – селі, яке в добу Гетьманщини мало статус сотенного містечка Полтавського козацького полку. Як сама вона свідчила вже в зрілому віці, її мала батьківщина “із хліборобським населенням приборканого стану козацького” славилася міцними українськими традиціями. Тут діяла “Просвіта”, тут завжди врочисто відзначали Шевченківські свята, тут на п’яти сільських пагорбах здіймалися у небесну височінь маківки п’яти православних храмів. І козацький рід Мешків-Янків був міцним, наче могутній дуб-нелинь, з якого ніколи не опадає листя. Та налетів холодний вітровій з півночі, безжально поламав зелене гілля, понівечив міцне дерево. “…червоні ревкоми взяли все в свої руки. Як це було в містечку? П’ять чоловік верховодили всім. Уночі ховалися, а вдень з’являлися з червоними загонами, які приходили з Полтави. Ті загони грабували селян, забирали в них речі, більш-менш цінний одяг. Вони ж репресували тих людей, які, на їхню думку, неприхильно ставилися до нової влади”.
Розбурхана Жовтневим переворотом Україна намагалася вирватися із задушливих обіймів північного сусіди, але той із маніакальною впертістю і нечуваною жорстокістю карав українців за віковічне прагнення до волі в’язницями, сибірами і соловками. Більшовицький режим розметав Оксанину дружну і національно-свідому родину в різні боки: батька, Якова Павловича, знаного у всій окрузі садівника, розстріляли 1920 року в Харкові, у в’язниці на Холодній горі, як заручника – за невиконання волостю продрозкладки. Йому було тоді всього 42 роки. Старший брат Євген, колишній активний член “Просвіти”, керівник сільського драматичного гуртка, наклав головою у селянському повстанському загоні отамана Біленького. Брат Іван, рятуючись від червоного терору, пішов добровольцем до Червоної Армії. Нова влада відібрала в Мешків оселю, худобу, майно. Сестри з матір’ю спершу поселилися в бабусі, а потім мусили податися світ за очі. “Життя було важке. Вічні переслідування, вічні допити, що я з куркульського роду, але ж за тодішніми радянськими мірками ми не належали до куркулів, навіть до середняків недотягували”. Мужня, кмітлива дівчина не тільки вижила, а й спромоглася, попри численні перепони й утиски, здобути вищу освіту. Але що могло очікувати її в країні, де від української державності вже нічого не лишилося, де панувала політика лютих репресій, розстрілів і концтаборів? Нова біда постукала у двері, коли Оксана під час навчання в Інституті народної освіти (Дніпропетровськ) поєднала свою долю з викладачем Федором Сергієнком, колишнім членом УКП (Української комуністичної партії). Арешти чоловіка, родичів (зокрема дядька, Олександра Янка, материного брата, колишнього царського політкаторжанина, члена Центральної Ради, урядовця Директорії, засудженого до розстрілу “за участь у контрреволюційній організації”, та двоюрідного брата, Євгена Мешка, також позбавленого життя “за агітацію” під час військової служби), звільнення з роботи в Інституті зернового господарства, втрата первістка, десятирічного сина, який загинув у Тамбові від ворожої бомби в час війни, – життя ніби заповзялося випробувати жінку на міцність.
Уперше Оксану Мешко заарештували в лютому 1946 року. Їй та її старшій сестрі Вірі (у заміжжі Худенко), чий син був репресований за участь в УПА, висунули безглузде звинувачення: начебто сестри мали намір учинити терористичний замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова. “Доказів, ясна річ, не було, і слідчий у кабінеті казав мені так: “Какие доказательства требуются? Нужно, чтобы вы сами в этом признались”. І коли я казала, що ніколи сама не зможу признатись у такому безглузді і ніколи не буду допомагати слідчому творити беззаконня, він відповідав: “А ми вас до цього змусимо, ви ще у нас попроситеся”. Оксану допитували три тижні підряд ночами, а вдень не давали спати. За те, що клювала носом, саджали в холодний карцер, де не було ліжка й теплого одягу. Вона не визнала “провини”, однак суворий вирок не забарився: десять років виправно-трудових таборів. Насправді ж сестер-“терористок” покарали ще й за те, що третя їхня сестра, Катерина, була в час Другої світової війни активною учасницею УПА, а пізніше – членом УГВР.
Відбувши десятилітній термін у сталінських таборах, Оксана Яківна 1956 року повернулася до Києва, де чекав на неї син Олесь, страшенно бідуючи. Її реабілітували. Саме в ці 1960-ті роки Мешко бере на себе місію будительки національної свідомості: організовує у школах, клубах і “червоних кутках” науково-дослідних установ, промислових підприємств вечори і ранки, присвячені рідній мові, українській пісні, видатним діячам української культури – Шевченкові, Франкові, Лесі Українці, Довженкові, Котляревському. “Роки 1963–1968, ні, навіть до 1969, цілих шість років, я жила цим. Я побачила, що Київ живий, що люди спраглі роботи культурно-духовної. Це була, може, найкраща пора мого життя, коли я компенсувала роки вимушеного безділля, казенної роботи за платню, за пайку хліба і юшки в алюмінієвій мисці, що я 10 років одержувала в сталінських таборах”. Маленьку, худорляву, безстрашну жінку знала без перебільшення вся національно-свідома столична інтелігенція. Знайшлося чимало людей, які прагнули їй допомогти, і вона вже було повірила у можливість перемін на ліпше, однак хрущовська ліберальна “відлига” тривала недовго і не справдила надій українських шістдесятників. Почався покіс 1972 року – масові арешти української інтелігенції, людей кидали до в’язниці тільки за те, що вони думали і говорили українською, дбали про розвій національної культури. Заарештували і єдиного сина Оксани Мешко Олеся Сергієнка. Як безстрашно вона його захищала, домагаючись перегляду справи! Чи не єдина з усіх родичів ув’язнених змогла добитися аудієнції в самого голови КДБ УРСР Федорчука (“У ході розмови про мого сина я ясно усвідомила, в чиїх руках опинилися зараз органи КДБ. Переді мною сиділа людина дуже обмежена, дуже певна себе, підступна і нещадно жорстока”); зустрічалася з депутатами, які мали “ім’я” і високе становище в суспільстві, – Патоном, Стельмахом, Кабалевським. І зрозуміла: “…депутати не мають ніякого впливу на державу”. Все марно, “все було заздалегідь визначене, усім були визначені терміни”.
У серпні 1975 року в столиці Фінляндії очільники європейських держав (серед них – і СРСР) та США і Канади підписали документ, який зобов’язував дотримуватися Всесвітньої декларації прав людини. І тоді в колах радянської інтелігенції визріла ідея створити групи, які могли б сприяти виконанню гельсінкських угод, виявляючи факти утисків прав людини і розголошуючи їх на весь світ. Спершу постала Московська група. Другою була Українська. “До мене прийшов у 1976 році, восени, Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод. “А решта групи хто?” – питаю. Він каже: “Оце я, а ви будете друга”. – “Але ж, – кажу, – хто буде носити передачі моєму синові і посилати йому пакунки?” – Руденко здивувався, але без сміху сказав мені: “Боже, Оксано Яківно! Ви така злякана, що подумали, що нас можуть заарештувати!” <…> Кажу: “Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє”. <…> Я згодилась. Я стала другою”. Уже невдовзі Микола Руденко повідомив журналістів про створення УГГ на прес-конференції в Москві (бо в Києві не було акредитованих зарубіжних журналістів), а вже через дві години, згадує син Оксани Мешко Олесь Сергієнко, “у вікна Руденкової оселі в Кончі-Заспі під Києвом, де тоді ночувала Оксана Яківна, полетіла цегла. <…> Оксана Яківна була поранена в плече. Так КДБ <…> відсалютував на честь створення УГГ”.
Першими сміливцями, які підтримали ідею створення правозахисної організації, стали, крім Руденка й Мешко, Микола Матусевич, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Ніна Строката, Петро Григоренко, Олекса Тихий, Іван Кандиба. Збирати факти порушення прав людини в Україні й оприлюднювати їх – таку мету ставили перед собою члени УГГ. Тоталітарний комуністичний режим з усіх сил прагнув не допустити, аби світ дізнався про його страшні злочини, тож невдовзі майже всіх членів УГГ було заарештовано. По суті на волі з десяти чоловік зосталася сама Оксана Яківна. (“Отже, я одна зосталась, як на белебені, як більмо в оці КДБ, тож зазнавала страшного тиску від органів. Постійні труси, ловили мене на вулиці, примусово саджали мене в машину, везли до КДБ, знімали з мене допити і намовляли мене облишити цю справу, попереджали, що скінчиться це погано. Але я вже в той час була позбавлена страху”). І вона не склала рук! Самотужки координувала діяльність українських правозахисників, підтримувала зв’язки з правозахисними організаціями інших республік, поширювала таку небажану для режиму інформацію серед світової спільноти. “Якби п’ять таких бабусь на Україну, то все КДБ мало б інфаркт”, – сказав про неї із непідробним захопленням хтось із сучасників. Кадебісти вдалися до найпідступнішого плану упокорення: Оксану Мешко було вирішено оголосити психічно хворою. Її примусово кинули в психіатричну лікарню, де тримали два з половиною місяці серед тяжкохворих пацієнтів. Проте лікарі, попри тиск на них, двічі визнали її психічно здоровою. Отож і в каральній медицині на той час збереглися ще живі душі, не всі спаскудилися. Суд був закритим, вирок – довжелезним, 75-річній правозахисниці присудили півроку таборів і п’ять років заслання. Після неймовірно жорстоких знущань у пересильних тюрмах (відмовлялися начальники етапу брати її, мовляв, стара, ще помре в дорозі) і більш як тримісячного етапу вкраїнська патріотка опиняється майже на краю світу – в далекому якутському селищі Аян, розташованому на березі Охотського моря. Тут відбулася зустріч матері з сином, чиє заслання вже добігало кінця. Він іще встиг полагодити стару дерев’яну хатину, нарубати дров на всю довгу зиму і наносити води – на випадок, якщо хату занесе снігом; і її замітало не раз… “Сама я там була, і то мені пощастило, що якути мають хату невеличку, а більші сіни, в яких вони тримають зимою худобу. Ці сіни закладені були рубаними дровами. Вони мене рятували в час заметів, коли хата моя стояла, як стіг серед поля, як кучугура снігу. Я залишалася по кілька днів закрита, без виходу надвір. <…> І не знаєш, коли ти вийдеш на світ. Це над дорогою хата. Люди, йдучи, питали: “Чи вона там є? Чи вона жива?” <…> Я по натурі не песиміст, але в тих умовах можна здуріти. Та я кожного разу мобілізовувала себе на прогулянку, на роботу, на молитву. Я вірю, що молитва і звертання до Бога мені допомогли вибути ту страшну неволю”.
Згадує Олесь Сергієнко: “У лекціях жителям Аяна, куди Оксану Мешко мали намір заслати на моє місце, ще до арешту її характеризували так: “Мать нашего политссыльного – злейший враг народа, на вид старушка, но с организмом 40-летней женщины”. <…> Мій аянський начальник, пенсіонер, на прощання сказав: “Я всегда Вас уважал. Но Вашу мать я уважаю еще больше”. А провідний науковий спеціаліст психіатричної лабораторії, яка обстежувала силоміць вміщену 1980 року до Павлівської лікарні Оксану Мешко, після перевірки всіх психічних реакцій підсумувала: “Нам би всім так!”
Повністю відбувши термін заслання, Оксана Мешко, хвора, виснажена, але не зломлена, приїхала в Україну наприкінці 1985 року. “Я спрямувала всю свою духовну енергію на повернення. Бо я думала так: умирати в чужій землі – це найтяжче покарання”. 1988 року українське земляцтво в Австралії в особі Майї Грудки запросило Оксану Мешко на лікування. Кругосвітня подорож, яка тривала майже рік, пролягла через Нью-Йорк і Париж, і скрізь були виступи, розповіді про боротьбу українців за свою державність, “про наше становище, про українське питання, про наших в’язнів”. “Діаспора розв’язала мені язик”. “Я побачила, як люди вільно про все говорять!” Повернувшись до Києва, вона тут же взялася до справи: стала одним із провідників Української Гельсінкської Спілки, створеної 7 липня 1988 року на основі Української Гельсінкської групи, увійшла до її Координаційної Ради. Саме вона 29 квітня 1990 року відкрила з’їзд УГС, на якому цю громадську організацію, що з самого початку була передпартією і ставила за мету поступ до незалежності, було реорганізовано в Українську Республіканську партію. “Немає слова “Не можу”, є слово “Мушу””, – повторювала Оксана Яківна. В цей час вона ініціювала поновлення діяльності правозахисної організації, створивши Український комітет “Гельсінкі-90”, і навіть брала участь у пам’ятній студентській голодівці 1990 року. Не вгомонилася на старість козацька мати, не збайдужіла, так само, як і в молоді літа боліла їй доля України. Померла Оксана Мешко 2 січня 1991 року. Поховали її на Байковому цвинтарі, в могилі її матусі Марії. На зібрані громадськістю кошти скульптори Микола та Петро Малишки витесали з каменя два козацьких хрести і встановили їх з допомогою однодумців над могилою українських страдниць.
2002 року Старосанжарській загальноосвітній школі було присвоєно ім’я Оксани Мешко. В урочистостях з нагоди відкриття пам’ятного знака на приміщенні навчального закладу взяли участь лауреат Шевченківської премії, письменник Євген Сверстюк, публіцист і соратник правозахисниці Василь Овсієнко, які близько знали подвижницю. Старосанжарські педагоги разом із учнями створили в школі музей Оксани Мешко. Тісний зв’язок із шкільним колективом підтримує син Оксани Яківни Олесь Сергієнко.
…Вона належала до тієї горстки відчайдухів, які вже в трагічному ХХ столітті не захотіли миритися з непроглядною ніччю української бездержавності і, підхопивши знамено боротьби від своїх історичних попередників – Героїв Крутів, Холодного Яру і Української повстанської армії, – відважно стали на шлях боротьби зі зловісним кремлівським режимом, котрий витворив на одній шостій земної суші найбільший у світі концтабір. Українські шістдесятники, протестуючи проти насильницької русифікації, започаткували національно-культурне відродження. І заплатили за те, здавалось би, цілком природне і мирне прагнення, найвищу ціну: сотні арештів, тисячі репресованих у позасудовому порядку, мільйони зламаних життів. І це – тільки одна зі сторінок українського визвольного руху, сторінка, в яку ім’я незламної козацької матері Оксани Мешко вписано золотими літерами.
У матеріалі використано цитати з книжки: Оксана Мешко. Свідчу. Записав Василь Скрипка. – К., 1996. – 56 с. – (Бібліотека журналу “Республіка”. Серія: політичні портрети, ч. 3).

Тетяна ОЛЕКСАНДРЕНКО
Журналіст