Машівчани Дмитро Скриль та Олександр Стрижов повернулися із відрядження на Донеччину, де протягом місяця несли службу в складі об’єднаного батальйону полтавських працівників міліції. Ми попросили їх розповісти про будні буремного Сходу.

– Коли прямували на Донбас, звичайно, було тривожно. Як-не-як, їхали на війну. Коли перетнули межу Донецької області, вікна автобуса закрили бронежилетами. Нам повідомили, що черкащани під час ротації потрапили під кулі. Їхали через Слов’янськ. Місто, якому одному з перших на Сході довелося прийняти на себе війну, живе мирним життям. Правда, околиці дуже розбиті. А вночі мало людей, мало машин. Потім на нашому шляху були інші міста, села Донецького краю…
– Які завдання виконували?
– Патрулювали на блокпосту, – розповіли правоохоронці. – Пропускали і транспорт, і перехожих. Несли чергування і вдень, і вночі позмінно. Потік транспорту був дуже великий. І розподілити якось машини для огляду просто неможливо. Тож за якихось десять-п’ятнадцять хвилин утворювалася кілометрова черга. Потік машин тільки на ніч спадав. Відкритої агресії від донеччан не доводилося відчувати. Чимало людей просто просили: “Виганяйте сепаратистів звідси. Хай нарешті все це закінчиться…” А то й питали: “Як ви тут, хлопчики?..” і тикали в руку то яблуко, то цигарки. Але були, котрі виявляли невдоволення через постійні перевірки, велику кількість блокпостів. Доводилося пропускати і чимало волонтерів, які везли гуманітарку нашим військовослужбовцям. Ми несли службу на території, підконтрольній українським військам, але все одно війну і чули, і бачили. Десь кілометрів за два від нашого блокпоста, через поле, стріляли.
– Коли важче доводилося?
– Неважливо, який час доби. Найважче було, коли захурделило, а потім вдарили сильні морози. Як то кажуть: і сніг, і вітер… От тоді справді відчули, що це таке. Нічим не могли відігрітися. Щоразу на чергування на собі несли кілограмів тридцять всякої амуніції. Без неї ніяк. Тож спершу дуже боліли спина, шия, руки, ноги. Здавалося, як упадеш, то не встанеш. Важко під таким тягарем було й нахилятися. Та вже через тиждень звиклися…
***
Ось таке воно, прифронтове життя наших правоохоронців. Вони сумлінно, чесно виконують свій обов’язок, щоб жахи війни не розповзлися мирною землею.

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст