Учасник АТО Сергій Цеба з Машівського району отримав справжній подарунок – відпустку додому після майже восьмимісячного перебування в армії. Але, як говорить сам, то не відпочинок, коли так переживаєш за бойових побратимів. Переконаний: додому треба повертатися тільки разом, здобувши перемогу.
Його мобілізували ще на початку травня. До війни Сергій займався дуже мирною справою – вирощував троянди. Волею долі став солдатом.
Спочатку їх місяць готували в Кіровограді на базі військової частини. Ще місяць пробув на полігоні в Кіровоградській області, де проходили навчання під керівництвом інструкторів. Та, на жаль, як каже Сергій, багато чого з тієї науки в зоні бойових дій не згодилося. Він уже шостий місяць на Донбасі, на війні…
Шлях бойовими дорогами Сергій Цеба розпочав із Краматорська. Спочатку супроводжував колони. Потім був прикомандирований до десантників, згодом – до штурмовиків. Нині, як розповідає, – в мотопіхоті. “Нічого, нормально, можна жити, – говорить боєць. – Лише спочатку якось не зовсім розумів, де я і що відбувається. Було біжиш на позицію, тебе обстрілюють, над головою свистить, і лише після того, як все закінчується, починаєш розуміти, що могло трапитися. Так добіг же. І наче вже й нестрашно. А потім просто звик. Немає таких людей, які нічого не бояться. І вже тепер, вдома, згадуючи, мені стає страшніше, ніж було там. Хоча додому хотілося, щоб побачити маму, рідних, хресника…”
Щодо умов проживання, то сказав, що їм пощастило: розміщуються в колишньому спорткомплексі. “А вже за якихось півтора кілометра від нас хлопці мешкають у наметах, в окопах. Тільки де надійніше – хтозна…” – промовив.
А про війну Сергій розповідає уривчасто: про “Гради”, що прилітають за півтора кілометра, про міномети, які у ворога “тоже нормальні…”
– І в нас міномети є, але десь вони позаду. А взагалі з батальйону, в якому починав служити, залишилася третина. Були і “двохсоті”, й “трьохсоті”…
– Так ти на передовій?
– Одразу за нашим блокпостом – сепаратисти, – відповів чоловік. – А до цього доводилося побувати і на Савур-могилі, й в Іловайську… А якщо візьмуть Дебальцеве, то буде другий Іловайськ, – розмірковує вголос. – На блокпосту перевіряємо всіх підряд. Когось пропускаємо, когось – ні. А що тільки доводиться вислуховувати: що й малих дітей їмо, й беззаконням займаємося – ми ж “укропи”. Та й сам блокпост – одна назва: стеля з клейонки… Плити взяти ніде і завезти нічим. Дуже допомагають волонтери. Всі ж продукти через них отримуємо. Не голодуємо, всього вистачає: і картоплі, й капусти, й консервації, й варення… Часто отримуємо допомогу від полтавських людей.
Навіть отой листочок, списаний дитячою рукою, чи малюнок – не просто папір. Усе це там підтримує, вселяє віру. Мені особисто допомагає керівник мого підприємства Геннадій Шепетенко. Як тільки я приїхав у відпустку, він одразу зателефонував і віддав нові теплі берці. Купив їх для мене ще раніше, але відіслати не зміг, пошта до нас не надходить. Та й взагалі цей чоловік постійно цікавиться нашими проблемами. Спасибі йому за все. А недавно волонтери привезли сушені овочі для борщу. Проте скуштувати не встигли, бо поїхали у відпустку.
Говоримо й про ставлення місцевих жителів до українських солдатів:
– Люди здебільшого ставляться до нас погано. Але коли їсти хочуть, приходять і просять. Даємо, а що поробиш? Адже там населення без зарплат, пенсій і будь-якої їжі.
Ще на початку розмови запитала в Сергія про те, як відпочивається вдома, й отримала зовсім неочікувану відповідь:
– Погано, бо думки все одно до бойових побратимів вертаються. Хіба це відпочинок, коли в голові одне: як там хлопці? Дуже за них переживаю. Один із друзів чомусь трубку не бере. Хочу скоріше повернутися туди. А якщо додому, то тільки щоб усі разом. Тоді можна й відпочити. А то наче й удома, однак вільно не почуваюся. А ще ніяк не можу заснути. Уже якось звик спати по три, максимум – чотири години на добу. Виходить, там не до сну було і тут – також.
Говоримо про різне: як переживали холоди, про російські війська на Донбасі, про командирів і бойове братство. Тем багато…
Насамкінець Сергій сказав: “Усе це закінчиться, і я обов’язково повернуся на свою роботу. Треба ж троянди вирощувати”.
Так і буде. Хай Бог береже тебе, наш захиснику!

Людмила Тютюник.