Петро Петрович Ротач (1925–2007) – відомий громадськості передовсім як письменник та літературознавець. Але діапазон його зацікавлень був настільки широким, що він вважається за свого у колах істориків, краєзнавців, музеєзнавців, архівістів. У своєму спогаді зупинюся лише на моментах, які відклалися у моїй пам’яті й які дозволяють краще зрозуміти усю велич цієї непересічної особистості.
Ім’я Петра Петровича Ротача довелося уперше почути від колег-архівістів у 1988 році, коли розпочинав кар’єру у відділі інформації та використання Державного архіву Полтавської області. Причому наше знайомство відбувалося досить природно. Періодично, приміром, коли виникала потреба перевірити (уточнити) біографічні дані про того чи іншого місцевого літератора, мене раз у раз відсилали до надійного джерела – “Літературної Полтавщини” Петра Ротача. Тоді, під час мурашиної, архівної, поточної роботи уперше й почув про непросту долю цієї “загадкової” людини, авторитет якої у науковому світі був достатньо високим і яку за радянщини усіляко принижували та забороняли друкувати…
У 1988–1989 роках, у період роботи над енциклопедичним довідником “Полтавщина”, державний архів став своєрідним перевальним пунктом, посередником між полтавськими науковцями та Українською радянською енциклопедією імені Миколи Бажана. Ми (із колишнім архівістом, світлої пам’яті, Вірою Жук) активно інформували полтавських істориків і краєзнавців Петра Ротача, Віталія Ханка, Віктора Самородова, Олександра Супруненка, Клавдія Гладиша, Левка Вайнгорта, Володимира Мокляка та інших про цей регіональний енциклопедичний проект, узгоджували і доповнювали вже на місцевому рівні словник, надісланий нам із Києва. Робота набирала обертів, і однієї днини із низкою нових пропозицій щодо написання літературознавчих статей-довідок в архів завітав Петро Петрович. Попри те, що володів ґрунтовними знаннями та був значно старшим за віком, поводив себе досить просто, коректно висловлювався й щодо оцінки публікацій інших авторів, хоча чудово знав ціну кожної з них. Усілякі сумніви щодо видавців енциклопедичного проекту в нього зникли, коли довідався, що очолює роботу в київській редакції УРЕ його давній приятель, відомий архівіст і археограф, уродженець Пирятинського району Іван Лукич Бутич. Тож, узгодивши свій реєстр, він із головою поринув у роботу, бо це була його рідна стихія. Відтоді кілька разів упродовж року я бігав до Ротачів додому за вже підготовленими матеріалами й щоразу дивувався пунктуальності Петра Петровича – жодного разу він не порушив визначені терміни здачі статей. Тож, можливо, й через цю “хворобливу” педантичність і хотіли з ним мати справу редактори авторитетних українських журналів “СІЧ”, “Київська старовина”, “Народна творчість та етнографія”, “Березіль”, “Дніпро”, “Кур’єр Кривбасу”, “Український засів” та інші.
У ті перебудовчі роки під час спілкування ми торкалися багатьох актуальних тем: виборчих перегонів 1989 року, національної символіки, увічнення пам’яті славетних земляків
(І. Павловського, В. Щепотьєва, Г. Коваленка, К.Скаржинської; згодом постатей Симона Петлюри, Патріарха Мстислава, Івана Стешенка), політичної ситуації, краєзнавчих досліджень. Його зокрема цікавило життя й нашої установи, він був блискучим бібліографом, уважно відстежував усі наші наукові публікації, формував приватний архів, упорядковував кілька робочих картотек, переймався політичним та громадським життям України і, що головне, не боявся публічно висловлювати свою точку зору.
Здавалося, його постійно притягували так звані “закриті” теми, що були на той час нерозробленими і навіть небезпечними для дослідників. Він чудово знав, що постійно знаходиться під “ковпаком”, під наглядом силових структур, але ніколи не схилився перед системою і не зрадив обраному шляхові. Приміром, він розповідав, як під час однієї з “профілактичних” бесід із місцевими повпредами КДБ він не витримав і запитав свого “ідеологічного куратора”, коли ж нарешті припиниться ця моральна екзекуція? Хвацький “кадебешник” тоді відповів: “Нікагда, Пєтруша, нікагда”. Крім традиційного вже тавра “націоналіст”, до нього “приклеїли” не менш убивчу для тих часів наличку “нерадянська людина”. Тож фактично упродовж десятиліть учений ходив по лезу ножа.
Періодично працюючи з науковим доробком Петра Ротача, нерідко ставив собі питання: звідки у нього, звичайного сільського хлопця, така наукова закваска, такі ґрунтовні знання? Невже Полтавський педагогічний інститут зміг у 1940 – 1950-х роках надати юнакові такий потужний науковий посил? Відповідь знаходжу таку: вірогідно, освіта не була тут визначальним чинником, просто Ротач пройшов такі життєві університети (особливо у сорокові роки минулого століття), що дали йому набагато більше, ніж виш сталінського періоду. А ще – генетичний код, родинне виховання, спілкування із представниками старшої, дореволюційної, наукової школи, з тими ж Григорієм Костюком, Миколою Щепотьєвим (сином Володимира Олександровича), Миколою Гавриленком, Григорієм Майфетом та іншими. До речі, з ким він тільки не листувався, у списку його кореспондентів – сотні, якщо не тисячі, осіб.
Іще такий немаловажний момент. За вже усталеними поглядами енциклопедичні дослідження завжди були прерогативою потужних наукових центрів, академічних інститутів, до проектів яких залучалося сотні авторів, фінансування. Тут же одна людина, десятиліттями обмежуючи себе в усьому, витрачала фактично усі свої мізерні статки на листування, збір документів, копіювання (і це без комп’ютера, сучасної цифрової техніки, навіть тривалий час без звичайного фотоапарата).
Оскільки радянська система привчала усіх до одноманітності й сірості, мені дуже імпонували його особиста думка (як правило, відмінна від офіційної), відкрита громадянська позиція, почуття людської та національної гідності й головне – енциклопедичні знання. Серед моїх знайомих Ротач був найбільшим авторитетом у житті, я із захопленням розповідав про цю людину вдома. Уже сьогодні, крізь відстань часу, усвідомлюю, наскільки глибоко впливали тоді на мою свідомість ті нетривалі зустрічі, “націоналістичні” розмови та перші книжки, що були надіслані Ротачу із вільного світу. Найбільше, приміром, мене вразили такі діаспорні видання: Майстренко Іван “Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні” (Едмонтон, 1985); Костюк Григорій “Зустрічі й прощання” (Т. 1. – 1987, Т. 2. – 1998). Я був просто приголомшений цими книгами, це можна було порівняти із відкриттям незнаного досі світу, цілої духовної галактики. Думаю, що під впливом передовсім Петра Ротача та Віталія Ханка остаточно сформувався і мій світогляд; я почав активно й сам дописувати до місцевих часописів, цікавитися постатями визвольних змагань 1917–1921 років. Згодом цілком свідомо потрапив у товариство “Просвіта” імені Т.Г. Шевченка, став парафіянином УПЦ КП.
Незважаючи на те, що Ротач був сумлінним (навіть скрупульозним) дослідником, але і він, вірогідно, не мав повного переліку своїх публікацій, оскільки вони були розпорошені по всьому світові. Коли виникла необхідність доопрацювати перше видання біобібліографічного покажчика (1996 р.), то виявилося у ньому чимало лакун. Це означало, що письменника залюбки друкували майже на всіх континентах, часто не повідомляючи про це самого автора. Всього ж на сьогоднішній день, за офіційними підрахунками, кількість публікацій вченого складає понад 2800 позицій, він – автор 35 книжок !!! (і це при тому, що його майже два десятиріччя забороняли друкувати).

Довідка “Зорі Полтавщини”
Петро Петрович РОТАЧ народився 24 січня 1925 року на хуторі Калениківщина Талалаївської волості Роменського повіту на Полтавщині, що нині у межах села Слобідка Талалаївського району Чернігівської області, у селянській родині. Перші його вірші були надруковані у районній газеті, коли юнакові було лише 15 років.
Сімнадцятирічним, 1942 року, був вивезений на роботу до Німеччини, де, як “остарбайтер”, працював до визволення у 1945-му. В 1943–1944 роках завдяки знайомству з групою української творчої інтелігенції духовно долучився до українського патріотичного руху. Продовжив свою творчу діяльність, публікуючи вірші та оповідання про розкуркулення і голод 1933 року (часописи “Пробоєм” (Чехословаччина) та “Дозвілля” (Німеччина), газета “Земля” (Німеччина).
У травні 1945-го з англійської зони окупації потрапив до Радянської Армії, був приписаний до запасного полку і два роки служив на території Румунії. Після повернення на Батьківщину протягом сорока років перебував під постійним наглядом: спочатку – МДБ, а потім – КДБ. 1951 року закінчив учительський, а в 1954-му – педагогічний інститут у Полтаві. Працював у закладах освіти. Після виходу на пенсію (1985 р.) цілковито віддався літературній та науковій праці. Член Національної спілки письменників України.
Працею всього життя літературознавця, енциклопедиста Петра Ротача стало унікальне дослідження “Полтавська Шевченкіана: Спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії” у двох томах. Він – автор багатьох видань, серед яких – “Світло рідної хати”, “Апостол правди і науки. До 150-річчя від дня народження М.П. Драгоманова”, “По духу брат Тараса. До 150-річчя від дня народження композитора М.В. Лисенка”, “Колоски з літературної ниви: Короткий літературний календар Полтавщини”, “Біля гнізда соловейка. Літературно-краєзнавчі студії”, “Іван Котляревський у листуванні”, “Грудочка любимої землі: Василь Симоненко і Полтавщина”, “Розвіяні по чужині: Полтавці на еміграції. Короткий біобібліографічний довідник”, “Поклик через століття: Іван Котляревський і Полтава. Збірник статей і досліджень”, “Священні місця Полтавщини: Дві літературні поїздки. Гоголівський край. Гадяч. Зелений Гай Лесі Українки”, поетичних книг “Мить і вічність”, “Що збулось, що не збулося…” та інших.

У моїй пам’яті й досі зберігаються фрагменти деяких наших розмов. Кілька із них хотілося б переповісти і для загалу. На початку 1990-х у Полтаві відродилося товариство краєзнавців (голова – світлої пам’яті професор В. Є. Лобурець). І кілька разів після таких краєзнавчих засідань, здається, під час підготовки до друку видання “Полтава. Історичний нарис”, нам із Ротачем випадало йти додому разом. Це були справді незабутні хвилини спілкування. Під час нашої розмови я між іншим поцікавився, як йому вдається бути і блискучим дослідником, і талановитим письменником, писати просто і так талановито. Він посміхнувся і відповів: “Легкість мого письма – річ досить обманлива. Десятки разів я переписую текст тої чи іншої статті, щоб він набув відповідного змісту і тої легкості, про яку ти питаєш. Літературна робота – це важка, каторжна праця, але без неї я не можу жити і дня”. І далі, продовжуючи розвивати цю тему, сказав: “Ти думаєш, що мистецтво справді належить народові? Дуже обманливою є ця теза. Запам’ятай назавжди: і мистецтво, і наука ніколи не належали народові, вони належали і належать передовсім тим небагатьом обраним, яких переважна частина суспільства вважає за божевільних. І саме ці, так звані “божевільні”, і є справжніми рушіями наукового та культурного процесу”.
Ще один пам’ятний епізод відбувся 22 травня 2002 року під час пішої ходи просвітян через усе місто до живого пам’ятника Кобзареві – дуба Т.Г. Шевченка. Пам’ятаю велелюдну, величну процесію у кількасот чоловік і на чолі цієї колони вже далеко не молоду людину – Петра Ротача. Розуміючи, що йому важко буде подолати значну відстань, пропоную йому допомогу – підвезти транспортом до вулиці Менжинського, де мав згодом відбутися невеличкий мітинг. Яким же було моє здивування, коли Петро Петрович навідріз відмовився від такої “спокусливої” пропозиції і твердо промовив, що цю відстань він обов’язково має подолати самотужки. Уже потім я усвідомив, що він жив такими заходами і намагався фіксувати (у тому числі й на фото) усі подробиці цього священного дійства.
Починаючи з 1990 року, Петро Петрович був неодмінним учасником усіх наших наукових зібрань (по архівній і просвітянській лінії), автором архівних збірників. Деякі з них він навіть редагував. Тож коли у 1995 році ми в архіві розпочали археографічну роботу над щоденником О.О. Несвіцького “Полтава у дні революції та в період смути. 1917–1922 рр.” і постало питання визначитися із автором передмови, то всі висловились однозначно – ним міг бути тільки Петро Петрович, адже він досконально знав цей період, особливості літературного і соціально-політичного життя краю. Він, до речі, блискуче тоді впорався із цією роботою, хоча допомагала нам і його мила дружина Алла Олександрівна, яка укладала іменний покажчик до цієї книги та надавала вичерпні консультації щодо тих чи інших персоналій.
Петро Петрович активно співпрацював із багатьма бібліотечними, музейними, архівними установами, навчальними закладами, громадськими організаціями (“Просвіта”, “Суспільна служба”, “Союз Українок”), політичними партіями державницького спрямування (НРУ, УРП, “Наша Україна”, БЮТ), УПЦ КП. Він з величезним задоволенням друкувався у “Полтавських єпархіальних відомостях” (був одним із засновників цього духовного часопису), щедро ділився своїм творчим доробком, багатьом знайомим дарував свої та діаспорні видання. Писав вірші до тих чи інших пам’ятних подій. Консультував нас із багатьох поточних питань. Приміром, мало хто знає, що саме він започаткував періодичне наукове видання “Полтавська Петлюріана” (у тому числі став автором назви збірника, упорядником першого числа), був автором написів на меморіальній дошці фундаторам Полтавської вченої архівної комісії (2003 р.), на Хресті пам’ятника загиблим козакам (1994 р.). Та це тільки одна маленька крихта свідчень щодо його громадської позиції.
Він жив наукою до останнього свого дня: редагував “Шевченкіану”, продовжував працювати над “Літературною Полтавщиною”, вносив правки до рукописів. Коли відчував, що вже тяжко і невиліковно хворий, постійно чекав на приїзд свого сина Сашка (дозволю собі так його назвати, бо знаю його не один десяток років), щоб розповісти йому не про свої болячки, а про те, що необхідно ще зробити у науковому плані. В останню ніч (з 12 на 13 червня 2007 року), перед тим, як відійти у вічність, давав синові свої настанови…
На роковини смерті письменника (2008 р.) ми з приятелем Володимиром Мокляком спромоглися на невелику документальну виставку в Полтавському краєзнавчому музеї. А незабаром нашому товариству “Просвіта” імені Т.Г. Шевченка вдалося “пробити” й рішення Полтавської міської ради “Про встановлення меморіальної дошки Петру Петровичу Ротачу” на будинку по вул. Жовтнева, 66-а. Меморіальна дошка (автор – М.К. Посполітак) була урочисто відкрита 14 жовтня 2009 року під виконання Шевченкових творів пісенно-танцювальним колективом “Полтава” обласної філармонії.
Сьогодні, крізь відстань часу, дякуєш Всевишньому, що доля подарувала такі незабутні зустрічі.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта”
ім. Т. Г. Шевченка