День Злуки 22 січня 1919 року очима полтавського інтелігента

Збереглося не так багато описів у мемуарній та історичній літературі цього урочистого дійства, що відбувалося на Софійській площі у місті Києві. Та лише одиниці із таких описів зроблені наддніпрянцями.
І справа тут не лише у традиціях щодо новітнього літописання. Справа в іншому. В січні 1919 року Україна була розділена та розшматована на кілька територіальних об’єднань, влада яких убачала свій політичний курс розвитку країни єдино правильним. І коли у Києві Директорія намагалася розбудувати нову соборну незалежну державу, то на окупованій більшовиками Полтавщині створювались перші радянські органи влади з притаманною репресивною системою.
Ті, хто зміг передбачити саме такий розвиток подій, завчасно виїхали з Полтави до Києва і навіть далі. Серед них – Полтавський губерніяльний комісар у справах освіти Віктор Никанорович Андрієвський (1885–1967). Володіючи даром літератора і розуміючи важливість тогочасних подій, він намагався фіксувати на папері усе, що уважав за необхідне. Так, 22 січня 1919 року він став одним зі свідків та літописців знакової події.
Пропонуємо увазі читачів «Зорі Полтавщини» нотатки нашого земляка Віктора Андрієвського. Доповнюючи текст його спогаду, лише зазначимо, що Акт Соборності України було проголошено у присутності очільників УНР, урядових делегацій, делегатів Трудового Конгресу, дипломатичного корпусу, генералітету армії УНР, січових стрільців, великої кількості пересічного люду (будній день 22 січня було оголошено Директорією неробочим). Після виступів представників Галичини Левка Бачинського та Лонгина Цегельського текст самого Універсалу озвучив член Директорії УНР Федір Швець, який, крім могутньої статури, вирізнявся ще й гучним голосом.
Коротко – головний висновок: ідея соборності України і сьогодні для нашого суспільства залишається актуальною. Як на початку ХХ століття, так і нині ворог нашої держави той же.
Уважаємо нотатки краянина Віктора Андрієвського, написані понад 100 років тому, надзвичайно цікавим джерелом: вони допоможуть нам не тільки відчути подих минулого, а й краще зрозуміти події нашого непростого сьогодення. Тогочасний правопис та орфографію у зазначеному тексті залишено без змін.
«З великим набожеством ішов я на се свято рано 22 січня. Адже ж се був найбільший день нашої історії, коли мали здійснитися вікові ідеали нашого народу… Ті ідеали, що лишив нам наш князь Володимир, наш король Данило, наш Гетьман Богдан Хмельницький, ті самі, що їх огненними словами випекли на українських серцях ковалів син, Іван Франко, і син «бєднєйшого» селянина, наш безсмертний Тарас, найкращий син нашого демоса, отой найбільший із усіх аристократів духа!
Само свято мало відбутися на Софійській площі в 11-ій годині. Я вже за годину перед тим був там, аби десь вигідніше приміститися. На мою думку, площа мала би виглядати сьогодня відповідно до великости свята. Я думав, що її прикрасять, аби показатися перед світом і перед своїми ж таки братами з Галичини, щоб їх достойно прийняти. На превеликий мій жаль, я побачив цілком пролєтарську обстанову. Довкола будинки було прикрашено килимами і жовто-блакитними прапорами, але се були заходи приватних осіб. На самій же площі сторчала гола обідрана кольона – обеліск із дощок з тризубом на вершині. Сю кольону було збито наспіх при в’їзді Директорії і тоді її, як видно, було прикрашено зеленню, тепер же вона стояла сумна, без ніяких прикрас, ніби символізуючи собою нашу державу й нашу владу: справді без ніяких прикрас, без ніякої «бутафорії».
На пам’ятнику Богданові Хмельницькому ті слова, що колись хотіли позбивати молотками Галичане, тепер було недбало позаліплювано вапном. Білі нерівні вапняні плями різали очі на сірому граніті пам’ятника, а в голову сама собою приходила думка: «ні таки, мабуть, Єдіної і Нєдєлімої Росії ніколи не спроможимося ми збити, скинути з нашої шиї, а найголовніше не спроможуться ніколи скинути її зі своїх душ деякі мої убогі на власний розум компатріоти! Замастять її недбало таким там вапном часового «самостійництва», «державництва», може навіть «соборництва», а пошкреби добре, і відпаде тонка вапняна шкаралупка, а з-під неї виглянуть старі тверді гранітні літери: «Єдіная, Нєдєлімая Росія»!..
Софійська площа поволі починає заповнюватися народом. Перші прибувають кавалєрійські групи Галичан. Як завжди, найпевніша охорона порядку!.. Незабаром цілу периферію площі займають війська різного роду зброї, знов аж до тяжкої артилєрії включно. На сей раз крім галицьких ясно-сірих плащів видніються і наші наддніпрянські рижувато-сірі шинелі. З Великої Володимирської, Михайлівської і Софійської вулиць один за одним прибувають авта й екіпажі. Їх уставляють на відповідні місця або відряджають назад ті ж галицькі кавалеристи. Порядок ідеальний.
Стиснутий щільно довкола, я не можу ворухнутися, а через масу людей не можу добре розглянути, що діється довкола. Прийшов я сам, нікого знайомих не зустрів, тому стою самотою, придивляюся і прислухуюся до розмов. Тут уже немає нікого крім Українців. Довкола чується сама українська мова, ні одного московського слова, й диву даєшся, де вона набралася, ота українська інтелігенція? Ще два роки перед сим, не більш тільки два роки – на сім самім місці в звичайний день – не вчуєш бувало ні одного українського слова. Тепер – навпаки. А що якби наша держава прожила нормальним життям, ну ще бодай два роки?..
От військові оркестри заграли: «Ще не вмерла»! На дзвіниці Софії загув дзвін, серед натовпу рух і чути голосне «Слава!»
– … Їдуть ! Їдуть!
– …То Директорія!..
– …Де Петлюра? Де Винниченко?
– Та то ще не Директорія, то галицька делєгація!..
– Та ні, он за тим автомобілем другий!..
– То вони! Слава!! Слава!!.
– Де Винниченко? Отой вусатий?
– Та де там він вусатий – він з борідкою…
– А Петлюра молодчина, диви он, у шапці з червоним денцем – козарлюга!
– Тільки й надії що на Петлюру, бо решта – чорт зна що!..
Та от усе стихає як на команду. Люде знімають шапки: то по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт Злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі, я згадую пророцтво Франка:
«Встане славна мати Україна
Щаслива і Вільна,
Від Кубані аж до Сяна річки
Одна нероздільна!..
Щезнуть межі, що помежували
Чужі між собою,
Згорне Мати до себе всі діти
Теплою рукою…»
Ах, якби се було так! Якби оте пророцтво тепер уже збулося! Але я тому не вірю… Не смію вірити такому щастю, бо не маю досить підстав для того, щоб йому вірити… Он з півночі темною хмарою насуває одвічний наш опікун і покровитель, наш любий «брат»… Під Львовом ідуть бої з другим не менш милим «братом»! Що ми можемо виставити проти них, яку духовну зброю, яку силу духа загартували ми, що маємо ми, щоб «не дати матері, не дати в руках у катів пропадать?»… І знов, як отрутна змія, лізе сама мені відповідь: «А клясова свідомість трудового народу? Чим не зброя?..»
Так, тільки й нашої духовної зброї, що зібрали ми віками тут, на Наддніпрянщині! Але на ту зброю може покладатися хто хоче, тільки не я! Мені хоть як тяжко, але мушу сказати, що проти тої віками загартованої зброї нашого «брата», проти отої «Єдіної й Нєдєлімої», що пересякла всю його істоту, що полонила ум і серце кожного Москвина від князя й до посліднього жебрака-пролєтара, наша «клясова свідомість» хіба що ще одна добра нагода для насмішок з дурного хахла!…
Акт Злуки урочисто відчитано, і духовенство править молебень. Я не чув і не чую ні слова, бо стою далеко за людьми, але загальний, побожний настрій захоплює й мене. Думками я лину в далеку й близьку минувшину. От згадується мені, що, на сім самім місці духовенство й народ вітали Богдана Хмельницького по його перемозі над Польщею, а от знов инше духовенство й инший «народ» одкривають пам’ятник тому самому Богданові – пам’ятник від «Єдіної й Нєдєлімої Росії» … за те, що він був настільки простодушний, що, повіривши на слово Москалеві, прилучився до нього, як рівний до рівного… Знову духовенство й народ моляться о упокоєнії проклятого Москвою українського сепаратиста, а нині «раба Божого Івана» і так аж до сьогодня. Від Ярослава Мудрого аж до Української Директорії наша свята Софія все була свідком нашого горя й радощів наших, коло неї і перед нею за дев’ять віків пролито не одну сльозу горя й радощів з очей українського «сентименталіста»! Чи довго ще стоятиме й дивитиметься отак на тих непевних діточок бідної України, котрих вона ніяк не навчить розуму? Не звалили й не зруйнували нашої Софії ні татарські, ні московські погроми, і тільки в гадючій душі українського ренегата міг народитися плян, щоб її знищити, відняти від нас, – щоб затерти оті заповіти, які вона зберігає від Ярослава, Богдана й Івана Мазепи українському народові на вічні віки!..
Молебствіє кінчиться, і люде починають розходитися. Насамперед продефілювало коло мене Галицьке військо. Стрункі жовняри один в один. Вичищена зброя ясно блищить; порядок і карність видно у кожному руху. У мене мимохіть пробудилася пошана й перед австрійською армією, котрої уламок я бачив отсе вперше. А може се такі спеціяльно українські частини? Може кожний із тих жовнярів є перейнятий, так як і я, урочистістю моменту, і тою своєю зразковою карністю хоче віддати йому свою пошану?.. Я любуюся стрункими рядами інфантерії, чепурним виглядом кавалєристів і поважністю артилєристів, з якою вони дуже легко і спритно спускають тяжкі гармати крутою Софійською вулицею на Крещатик…»

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного
архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України,  
голова Полтавського міського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка